Фонда Ли – Нефритове місто (страница 102)
Шае поклала трохи ковбаси та маринованих овочів на дідусеву тарілку, що стояла поряд з її. Він пробурмотів щось невиразно вдячне й погладив її по руці. Саме такі миті вона зараз цінувала — дрібнички. Нагадування про того патріарха, яким вона захоплювалась і якого любила, чоловіка, що наполягав: вона не менш Зеленокоста, ніж її брати. Може, оці миті прояснення Каула Сеня були так само короткими й ілюзорними, як подоба миру на вулицях Дзаньлуня, але крихкість і того, й іншого спонукала її цінувати їх ще більше.
«Горяни» окопувалися, вони зміцнювали оборонні рубежі в Літньому парку, Гострому Списі та інших південних районах, що складали серце їхніх територій. Пішов поголос, що Айт Мада призначила нового Рога. І то не Вана Балу, Першого Кулака Ґоньта, чого очікував і Хіло, й майже всі інші. Айт натомість поїхала до розташованої за містом Храмової школи В’є Лонь і прикликала на службу одного з колишніх воїнів свого батька — Нау Свеня. Останні два роки Нау прожив скромно — старшим вчителем у В’є Лонь. Усі вважали, що такою була нагорода від клану за повну й рішучу підтримку претензій Айт Мади на владу, яка втілилась, зокрема, у перерізанні горлянки Айту Еодо, і то з гідною хвали запопадливістю. Подейкували, що Нау був майстром Чуття.
Шае змусила себе відігнати на хвильку думки про війну й далі насолоджуватися їжею. Хіло колупався в тарілці зі смаженим кальмаром.
— Оце було всього варте, — сказав він з усмішкою, що скривила губи, але не торкнулась очей.
Він намагався поводитись життєрадісно, та Шае це не обманювало. Ґоньт і його люди побили його ледь не до смерті, й хоча відтоді минуло багато тижнів, він досі регулярно відвідував доктора Трува і швидко втомлювався від усіх отриманих ран, але турбувало його інше. Хіло немов загорнувся у плащ образи, впертого обурення, що часто спалахувало гнівом чи сумнівом у власних вчинках. Він порятував клан, але втратив ще одного брата.
— Мусиш його пробачити, — сказала Шае. — Навіть якщо він поки що не зможе пробачити тебе, — вона оцінила іронічність ситуації, що саме їй довелося промовити ці слова. Були часи, коли й вона була певна, що більше ніколи не захоче бачити Хіло чи розмовляти з ним, і ось чим усе скінчилося — вони стали Стовпом та Синоптикинею клану.
Їй не вдавалося змусити Хіло дослухатись до будь-яких згадок про Аньденя, і — чого й варто було очікувати — на цю останню брат не відреагував ані поглядом, ані словом. Та Шае не полишала спроб. Лань розповідав, що, коли вона поїхала до Еспенії, Хіло не згадував про неї пів року.
— Хіба тобі не цікаво, де він зараз? Чи він у безпеці?
Принаймні про це вона подбала.
— Ні, — сказав Хіло.
Будь-яка відповідь — це вже прогрес, Шае не стала тиснути далі. Після того як вона залишила кузена — розбитого, але вже заспокоєного — на пляжі поруч із будинком своєї матері, Шае поговорила з Вень, а та поговорила з Кенем, а той тихцем відправив до Маренії кілька надійних охоронців.
До їхнього столика дрібними кроками підійшов пан Уне і схилився в поклоні. Лівий бік його голови вкривала пов’язка з товстою марлевою подушечкою. Він приніс невеличку чорну скриньку з дерева, й обличчя його застигло в силуваній усмішці, яка погано приховувала крайню знервованість.
— Кауле-дзень, — спитав він, — чи все вас влаштовує?
Хіло відкинув похмурий настрій і вичікувально всміхнувся до ресторатора:
— Пане Уне, ви ж знаєте, як я тішуся, що повернувся до одного зі своїх улюблених закладів.
Власник «Подвійного талану» зашарівся і схилився, опускаючи скриньку на стіл перед Хіло, наче він скромно приніс із кухні особливу страву. От тільки в закритій скриньці лежало ліве вухо пана Уне. Прохання про милість Стовпа — за те, що він переметнувся до Гірського клану.
— Сподіваюся, що ми й надалі будемо вам служити, Кауле-дзень, — сказав пан Уне, і його голос трішечки затремтів.
Чоловік торкнувся чола і схилився перед Шае та Каулом Сенем, адресуючи своє прохання і їм також.
Хіло поклав долоню на скриньку й обережно посунув її вбік. Видно було, що пан Уне аж розпружився від полегші: доторк до скриньки означав, що Стовп прийняв підношення.
А Хіло серйозно промовив:
— Усе пробачено, друже мій. Часом навіть найвідданіші та найвірніші люди помиляються, коли їх змушують ухвалювати рішення в жахливих умовах.
— Так, Кауле-дзень, — щиросердо погодився пан Уне, приклав стиснуті долоні до голови й позадкував, раз у раз торкаючись чола. — Свята правда.
Шае помітила, що дідусева голова вже почала хилитися.
— Кяньло, — сказала вона, — відвези дідуся додому. Ми з Хіло пізніше повернемося.
Кяньла витерла серветкою рот Каула Сеня й покотила візок від стола. Коли візок проїжджав обідньою залою, люди на секунду замовкали. Дехто зводив руки в шанобливому привітанні, адресованому старому Світочеві. А коли Каул Сень та його доглядальниця зникли з виду, кілька людей попідводились зі своїх місць та підійшли до столика Хіло й Шае.
— Кауле-дзень і Каул-дзень, ми живемо біля «Подвійного талану», і це наш улюблений заклад, але ми жодного разу сюди не прийшли, коли його ті пси тримали, — сказав пан Аке, батько двох Пальців. — Ми такі щасливі, що до нашого кварталу знову повернувся мир.
Подружжя, пан та пані Кіно, в яких Шае впізнала Таланників зі своєї контори, підсунули під її тарілку конверт.
— Хочемо цього місяця підтримати пана Уне із внесками, — пояснили вони. — Ми знаємо, що клан допоможе йому з ремонтом вікон та килимом.
Явна полегша обійняла обідню залу, де вентилятори на стелі розганяли вологе повітря з гавані, яку патрулював Кень та його люди. Клієнти «Подвійного талану» бачили перебинтовану голову власника, а тепер помітили і скриньку біля Хіло та заспокоїлись — Стовп виявив милосердя й повернув закладу свою підтримку. Кланові Ліхтарники почувалися уже впевненіше, еспенці платили за нефрит, тож Шае дозволила собі дрібку похмурого оптимізму. Може, ота безжальна концепція Айт, що Дзаньлунем має правити лише один клан, і втілиться в життя, але Шае присягнулася: це відбудеться не так, як Стовп «горян» собі науявляла.
Хіло приймав знаки поваги з настроєм, що вже трохи нагадував його звичну розслаблено-життєрадісну манеру. За хвилину він промовив:
— Будь ласка, насолоджуйтеся своєю їжею. Нам із сестрою треба дещо обговорити.
Імпровізована черга прихильників клану розсмокталася, і ті повернулися до своїх столиків.
Стовпа й Синоптикиню облишили у спокої — завершувати обід та обговорювати кланові справи.
ЕПІЛОГ
МОЖЛИВОСТІ Є ЗАВЖДИ
Коли Беро вперше прийшов на кладовище, там був якийсь юнак (і то ще надовго застряг), а от коли він прослизнув на цвинтар удруге, тепер із Мудтом, запала ніч, і на моторошному схилі вже нікого не лишилося. Потрібне місце він знайшов доволі легко. Обмежений простір вимагав, щоб більшість кеконьців кремували й ховали попіл. Мало яка родина могла собі дозволити повнорозмірні ділянки під могили й величезні мармурові пам’ятники.
Каул Ланьшиньвань спочивав поруч зі своїм батьком — героєм війни. Попід його надгробком вірні клану залишали букети весняних квітів, миски яскравих фруктів, зроблених з воску, та обгорілі палички пахощів, що стирчали з невеличких чаш, наповнених піском. Під викарбуваними у мармурі іменем та датами розмістились тільки два рядки:
ЛЮБИЙ СИН ТА БРАТ
СТОВП СВОГО КЛАНУ
Мудт різко смикнувся, плюнув на могилу й націлився копнути підношення, що стояли на землі. Беро смикнув його назад і просичав:
— Ти шо, дурний? Хочеш, щоб вони поставили тут охорону?
Хлопчина викрутився із хвату Беро, та шкодити припинив. Він запхав руки в кишені і з тривогою роззирнувся залитим місячним світлом цвинтарем. Зрештою, покаранням за пограбування могил була смерть.
Беро нахилився і провів руками навколо підніжжя пам’ятника. Він притиснув долоні до зарослого травою ґрунту й так притулився до землі щокою, що розчув гострий запах вологої землі під шаром дерну. За кілька метрів завглибшки лежало тіло вбитого Беро чоловіка, й він мав цілковиту певність, що поховали його з
Можливості в цьому місті є завжди.
ПОДЯКИ
«Нефритове місто» із самого початку було настільки амбітним проєктом, що часом я зневірювалася, чи зможу віддати йому належне. Я сподівалася, що, попри все, моїх здібностей вистачить, аби впоратись із цим завданням — оживити на сторінках те, що настільки яскраво жило в моїй уяві. І якщо з книжкою, яку ви тримаєте в руках, мені все вдалося, то це передусім завдяки тій підтримці, яку я отримувала впродовж усього шляху.
Коли мій агент Джим Мак-Карті прочитав чернетку цього роману, він не просто наполіг, аби я продовжувала роботу. Його відгук був таким глибоким та корисним, що я написала до нього: «Чорт, ти маєш
Я не змогла б знайти для «Нефритового міста» кращої захисниці інтересів за Сару Ґвань із