Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 48)

А Лео думав, що мав шанс впоратися з Елдричем за допомогою тюбика з токсином. Сміх та й годі.

Однак я тепер, навіть не вживши тієї жалюгідної отрути, щоб постати перед судом, став фізично, докорінно нечистим.

Можливо, Енн зможе чимось зарадити, — раптом спало йому на думку. Може, існують якісь методи відновлення першопочаткового стану — нехай тепер навіть напівзабутого, — доки зараза не загострилася. Він спробував пригадати, але про неохристиянство йому було відомо надто мало. Хай там як, спробувати варто; воно обіцяло надію, а в наступні роки саме це йому й знадобиться.

Зрештою, істота з глибин космосу, яка набула подоби Палмера Елдрича, мала певний стосунок до Бога; якщо вона й не була Богом, як він собі вирішив, то принаймні була частиною Божого Творіння. А отже, частина відповідальності лежала на Ньому. І, як здавалося Барні, цілком імовірно, Він був уже достатньо дорослим, щоб це усвідомити.

Але як змусити Його це визнати? Оце вже інше питання.

Утім, однаково варто було поговорити з Енн Готорн; раптом їй відомі техніки, за допомогою яких можна домогтися навіть цього.

Хоча щодо цього він сумнівався. У нього з’явилося жахливе передчуття; воно було просте; його легко було усвідомити й висловити, і, швидше за все, воно стосувалося саме його, тих, хто був поруч із ним, і самої ситуації загалом.

Спасіння існувало. Але...

Не для всіх.

На шляху до Терри після провальної місії на Марсі Лео Булеро без упину радився зі своїм колегою Феліксом Блау й не лишав його у спокої. Їхні подальші дії були очевидні для обох.

— Він постійно літає від свого головного супутника до Венери, інших планет та свого маєтку на Луні, — підсумував Фелікс Блау. — А всім нам добре відомо, наскільки вразливим є корабель у відкритому космосі. Навіть маленької пробоїни достатньо, щоб...

Він зробив красномовний жест.

— Нам знадобиться підтримка ООН, — похмуро сказав Лео. Адже він і його організація мали дозвіл лише на особисту зброю. Жодного озброєння для кораблів.

— Щодо цього в мене є цікава інформація, — зауважив Фелікс, риючись у своєму портфелі. — Знаєте ви про це чи ні, наші люди в ООН уже говорили з Гепберном-Плбертом. У нас немає можливості ні до чого його змусити, однак принаймні можемо винести це на обговорення.

Він дістав документ.

— Генерального секретаря непокоїть постійна поява Палмера Елдрича в кожній з так званих «реінкарнацій», що їх переживають споживачі Жуй-Ц. І йому не забракне клепки зрозуміти, що це означає. Тож якщо так триватиме й надалі, ми, безсумнівно, зможемо схилити його на наш бік, щонайменше таємно. Наприклад...

— Феліксе, — перебив його Лео, — я хочу дещо спитати. Відколи це в тебе протез руки?

Опустивши погляд, Фелікс здивовано гмикнув. А тоді поглянув на Лео Булеро і сказав:

— І у вас такий самий. А ще у вас щось із зубами. Відкрийте рота — я гляну.

Не відповівши, Лео підвівся й рушив до чоловічої вбиральні, щоб оглянути себе в дзеркалі на повен зріст.

Жодних сумнівів. Навіть очі теж. Він покірно повернувся до свого крісла поряд із Феліксом Блау. Якийсь час вони обоє мовчали; Фелікс машинально перебирав папери... о Боже,— подумав Лео,— машинально в буквальному сенсі слова!.. Час від часу відволікаючись від спостерігання за ним, Лео кидав нудний погляд за вікно на чорну порожнечу міжпланетного простору й зірки.

— Спершу таке враження, ніби тебе поклали на лопатки, чи не так? — врешті промовив Фелікс.

— Еге ж,— хрипло погодився Лео.— Але, Феліксе... що нам тепер робити?

— Прийняти це, — відказав той. Він не зводив пильного погляду з ряду людей на сусідніх місцях. Лео зиркнув на них і побачив також. Ті самі спотворені щелепи. Ті самі блискучі нетлінні правиці, в одній — гомеозета, в другій — книжка, третя просто неспокійно стукає пальцями по бильцю. І так до самого кінця ряду, де розташовувалася кабіна пілота. А в ній те саме, усвідомив він. Це трапилося з нами всіма.

— От я лише не зовсім розумію, що це означає, — безпорадно мовив Лео. — Ми що, тепер у... ну, ти зрозумів. У трансляції під дією цього гидкого наркотику, і все це... — Він повів рукою.— Ми обоє поїхали дахом, так?

— Ви вживали Жуй-Ц? — поцікавився Фелікс Блау.

— Ні. Після першої внутрішньовенної ін’єкції на Луні, ні.

— Я теж ні, — сказав Фелікс. — Ніколи взагалі. Отже, воно поширюється. Безвідносно до вживання. Він скрізь. Або радше воно. Але це добре. Це точно змусить Гепберна-Ґілберта переглянути позицію ООН. Йому доведеться віч-на-віч зустрітися з тим, чого прагне ця істота. Думаю, Палмер Елдрич припустився помилки. Він зайшов занадто далеко.

— Може, воно просто не могло цьому зарадити, — припустив Лео. Можливо, цей клятий організм — як протоплазма; йому треба пожирати й рости... інстинктивно простиратися далі й далі. Доки не знищити його джерела. І це зробимо ми, бо ж особисто я — Ното sapiens evolvens, я — людина майбутнього, що сидить у цьому кріслі сьогодні, — подумав Лео. Звісно, якщо нам вдасться заручитися допомогою ООН.

Я — Захисник нашої раси, — подумки сказав він собі.

Цікаво, чи ця чума вже досягла Терри. Цивілізація Палмерів Елдричів: сірі впалі обличчя, всі сутулі і надзвичайно високі, всі зі штучними руками, випнутими зубами і механічними очима-щілинами. Неприємна картина. Його самого, Захисника, від однієї думки про це пробрав дрож. А якщо це дістанеться й наших умів? Якщо це торкнеться не лише нашої анатомії, а й нашого розуму?.. Що тоді станеться з нашими планами щодо знищення цієї істоти?

Скажімо, все це відбувається не насправді,— міркував Лео. Я знаю, що маю рацію, а Фелікс — ні; я досі під впливом тієї єдиної дози; я так і не очуняв... Ось у чому річ. Ці думки дозволили йому розслабитися, адже справжньої Терри це не торкнулося; це вплинуло лише на нього самого. І не варто було зважати на те, якими реальними здавалися Фелікс, що сидів поруч, корабель і спогади про візит на Марс до Барні Меєрсона.

— Гей, Феліксе, — штурхнувши колегу, проказав він. — Ти фікція. Ясно тобі? Це мій особистий світ. І я, звісно, можу це довести, але...

— Мені шкода, але ви помиляєтесь, — лаконічно відказав Фелікс.

— Годі тобі! Колись я таки прокинусь, чи що там відбувається, коли цей нікудишній дурман врешті виходить з твого організму. Я питиму багато рідини, ну, знаєш, щоб промити вени.

Він махнув рукою.

— Стюардесо,— рішуче покликав Лео.— Негайно принесіть нам випивку. Мені бурбон з водою.

Він зацікавлено поглянув на Фелікса.

— Мені те саме, — пробурмотів той. — Тільки додайте трохи льоду. Але небагато, бо я не люблю, коли він тане у склянці.

Стюардеса підійшла до них з тацею.

— Вам із льодом? — запитала вона Фелікса; дівчина була вродливою, мала біляве волосся, зелені очі, що нагадували добре ограноване дорогоцінне каміння, а коли вона нахилилася, частково оголилися її випнуті округлі груди. Лео помітив, і йому це сподобалося; втім, спотворена щелепа все псувала, і через це він почувався розчарованим і обманутим. А тоді навіть зникли й гарні очі з довгими віями. Їх немов замінили. Незадоволений і пригнічений, він відвернувся й не розвертався, доки вона не відійшла. Особливо складно буде з жінками,— подумав Лео; зокрема, тепер він не надто чекав на першу зустріч із Роні Фуґате.

— Бачили? — попиваючи напій, запитав Фелікс.

— Так, і це лише доводить, наскільки швидко нам треба діяти, — сказав Лео. — Щойно ми приземлимося в Нью-Йорку, треба буде одразу ж вийти на цього хитрого придурка Гепберна-Ґілберта.

— Навіщо?

Лео здивовано на нього вирячився і вказав на штучні блискучі пальці Фелікса, якими той тримав свою склянку.

— Тепер вони мені вже навіть подобаються, — замислено проказав Фелікс.

Як я і думав. Як я й очікував, — міркував Лео. Але я досі вірю, що зможу впоратися з цією істотою; як не цього тижня, то наступного. Як не цього місяця, то пізніше. Я знаю це; тепер я знаю, хто я і на що здатен. Усе залежить від мене. І це на краще. Я побачив достатньо майбутнього, щоб ніколи не опускати рук, навіть якщо з тих, хто не поступиться, хто все ще житиме по-старому, так, як жили до Палмера Елдрича, зостануся тільки я один. Це лише віра у власні сили, дані мені від початку, сили, завдяки яким я зможу його побороти. Тож у певному розумінні це навіть не я; це щось у мені, до чого не дістатися навіть Палмеру Елдричу, щось, чого йому не поглинути, оскільки це не я, воно не моє, і я не можу його втратити. Я відчуваю, як воно росте. Попри несуттєві зовнішні зміни: руку, очі, зуби... на нього не впливає жоден елемент цієї паскудної і лихої трійці відчуження, розмитої реальності й відчаю, що їх Елдрич приніс із собою з Проксими. Чи радше з простору між системами.

Ми тисячі років жили зі старим прокляттям, яке частково псувало й руйнувало нашу святість, але його джерелом було щось вище, ніж Елдрич, — подумав він. І якщо воно не змогло повністю знищити наш дух, то куди вже йому? Чи може, воно вирішило довести справу до кінця? Але якщо це так... якщо Палмер Елдрич вірить, що прибув сюди задля цього... то він помиляється. Бо ж на силу, якою наділено мене без мого відома... не вплинуло навіть те древнє первородне прокляття. Як тобі таке?

Усе це підказує мені мій еволюціонований розум, — подумав він. Не дарма я відвідував усі ці сеанси Е-терапії... З одного боку, можливо, я й не прожив стільки, скільки Елдрич, але з іншого боку — навпаки; завдяки прискореному процесу еволюції я прожив сотні тисяч років і відтак став дуже мудрим; воно того вартувало. Тепер мені все зрозуміло. На курортах Антарктики я об’єднаюся з такими, як я; ми заснуємо гільдію Захисників. Ми врятуємо решту.