Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 47)
Вона ще раз коротко усміхнулась і рушила в напрямку свого барака.
Невдовзі він здерся сходами до кабіни піскокопача, яким користувався раніше, і завів скрипучий, просякнутий піском механізм. Той скорботно завив на знак протесту. Щасливіший уві сні, — подумав він, — щойно для машини немовби прозвучала остання оглушлива труба Апокаліпсиса, проте до такого піскокопач виявився ще не готовим.
Барні вже викопав нерівну й поки що безводну канаву завдовжки приблизно з пів милі, коли помітив, що до нього підкрадається якийсь представник місцевої фауни. Він одразу ж зупинив піскокопач і спробував роздивитися тварину в сліпучому світлі холодного марсіанського сонця.
Тварюка скидалася на сухоребру зголоднілу стару, яка пересувалася навкарачки, і Барні зрозумів, що це, ймовірно, був той шакалоподібний звір, про якого його неодноразово попереджали. Хай там як, було очевидно, що тварина не їла вже кілька днів; вона не зводила з нього голодних очей, проте зберігала дистанцію... Аж раптом до нього долинули її думки. Отже, він не помилився. Це був шакал-телепат.
«Можна я тебе з’їм?» — запитав звір, важко відхекуючись жадібно роззявленою пащею.
— Господи, ні,— відказав Барні. Він пошукав у кабіні піскокопача щось, що можна було б застосувати як зброю; намацавши важкий гайковий ключ, Барні показав його марсіанському хижаку, вирішивши, що це буде дієвіше, ніж слова; ключ і те, як він його тримав, говорили самі за себе.
«Злазь із цієї штуки, — зі сподіванням і надією подумав марсіанський хижак. — Там я тебе не дістану».
Остання думка, звісно, не мала би бути переданою, однак якимось чином Барні вловив її також. Звіру бракувало хитрості.
«Я зачекаю, — вирішив він. — Рано чи пізно він спуститься».
Барні розвернув піскокопач і поїхав у напрямку «Вітрянкового рудника». Машина стогнала і сунула страшенно повільно; кожен наступний ярд давався їй дедалі важче. Інтуїція підказувала Барні, що він не доїде. Можливо, тварюка має рацію, — подумав він, — і мені доведеться злізти й зустрітися з нею віч-на-віч.
Мене пощадила вища форма життя, що вселилася в Палмера Елдрича і прибула до нашої системи невідомо звідки... а тепер з’їсть цей недорозвинутий шакал,— зі злістю подумав Барні. Кінець тривалого польоту. Остання точка прибуття, яку я, попри свій дар ясновидця, не зміг передбачити. Можливо, я просто не хотів... як переможно пропищав би доктор Смайл, якби йому випало бути тут.
Піскокопач захрипів, рвучко сіпнувся і, болісно здригнувшись, завмер; спалахнувши на коротку мить, його життя скінчилось.
Якийсь час Барні сидів мовчки. Старий марсіанський шакалоподібний хижак стояв навпроти й свердлив його поглядом.
— Гаразд, — мовив Барні. — Ось і я.
Він вистрибнув з кабіни, вимахуючи ключем.
Звір кинувся на нього.
Майже добігши, за п’ять футів від Барні, він раптом дзявкнув, ухилився й пробіг повз, не зачепивши його. Барні розвернувся й побачив, що хижак тікав подалі.
«Нечистий», — подумав звір; він зупинився на безпечній відстані й, висолопивши язик, із острахом поглянув на Барні. «Ти нечистий», — зловісно повідомив шакал.
Нечистий? — подумав Барні. — Як так? Чому?
«Бо так є, — відповів хижак. — Поглянь на себе. Я не можу тебе з’їсти. Мені буде зле». Занепалий духом, звір не сходив з місця, дивлячись на нього з розчаруванням і... відразою. Барні його налякав.
— Може, ми всі для тебе нечисті, — припустив він. — Усі земляни, всі, хто чужі в цьому світі. Незнайомці.
«Тільки ти, — рішуче заперечив звір. — Поглянь лиш... уф!.. на свою праву руку, на свою долоню. З тобою щось точно негаразд. Як ти тільки можеш так жити? Невже не можна якось очиститися?»
На руку Барні навіть не глянув; у цьому не було жодної потреби.
Спокійно, з усією гідністю, на яку був здатен, він рушив сипким піском до барака.
Вночі, коли Барні саме готувався до сну у «Вітрянковому руднику», хтось постукав у двері його відсіку.
— Гей, Меєрсон. Відчини.
Накинувши халат, він відчинив двері.
— Корабель із товаром повернувся, — схопивши його за лацкан, у захваті проказав Норм Шайн. — І вони привезли Жуй-Ц. У тебе ще лишились шкірки? Якщо так, то...
— Якщо вони хочуть мене бачити,— сказав Барні, прибираючи руку Норма зі свого одягу, — їм доведеться спуститися сюди. Так їм і передай.
Після цього він зачинив двері.
Норм гучно покрокував геть.
Барні сів за стіл, за яким їв, дістав із шухляди останню пачку земних сигарет і закурив; він курив, думав і дослухався до звуків метушні колоністів, що долинали звідусіль. Великі миші, що зачули приманку, — подумалося йому.
Двері його відсіку відчинилися. Він не підвів погляду; просто продовжував дивитися на поверхню столу, попільничку, сірники й пачку «кемела».
— Містере Меєрсон.
— Я знаю, що ти скажеш, — мовив Барні.
Зайшовши до відсіку, Палмер Елдрич зачинив за собою двері й сів навпроти нього.
— Саме так, мій друже. Я відпустив тебе просто перед тим, як це сталося, перед тим, як Лео вистрілив удруге. І це було ретельно виважене рішення. Я довгий час над цим міркував. Трохи більше трьох століть. Але я не скажу тобі навіщо.
— Мені начхати, — не зводячи погляду зі столу, проказав Барні.
— Ти не можеш подивитися мені в очі? — запитав Палмер Елдрич.
— Я нечистий.
— ХТО ТОБІ ТАКЕ СКАЗАВ?
— Звір у пустелі. І він ніколи не бачив мене до того. Він зрозумів це, лише коли наблизився до мене.
Втім, зрозумів за цілих п’ять футів, — подумав Барні. А це досить далеко.
— Гм-м. Можливо, він мав намір...
— Та не мав він ніякого наміру, чорт забирай. Насправді, навпаки... він був напівдохлий від голоду і хотів мене з’їсти. А отже, це правда.
— Примітивний розум плутає нечисте і святе, — сказав Елдрич.— Для них це просто табу. Ритуал для них...
— О, чорт,— розізлився Барні.— Це правда, і тобі це відомо. Я живий, я не помру на тому кораблі, але на мені скверна.
— Через мене?
— Сам здогадайся.
Помовчавши, Елдрич знизав плечима й сказав:
— Гаразд. Мене вигнали з однієї зоряної системи, називати не буду, бо для тебе це однаково нічого не означатиме, і тоді, коли на мене натрапив цей спраглий до швидкої наживи безумець із вашої системи, я оселився всередині нього. Дещо від мене передалося й тобі. Але небагато. Поступово, з роками, ти відновишся. Воно ставатиме дедалі менш помітним, доки не зникне взагалі. Твої сусіди-колоністи нічого не помітять, адже їх це торкнулося теж. Щойно вони вжили те, що ми їм продали.
— Я хотів би знати, навіщо ти познайомив наших людей з Жуй-Ц, — сказав Барні.
— Щоб увічнити себе, — тихо відповіла істота, що сиділа навпроти нього.
Він підвів погляд.
— Це що, такий тип розмноження?
— Так, єдиний доступний мені.
— Боже мій, — з шаленою відразою мовив Барні. — То ми всі стали б твоїми дітьми.
— Тепер щодо цього можеш не турбуватися, — відказала істота й добродушно, по-людськи розсміялася. — Просто доглядай свій маленький город нагорі і піклуйся про зрошувальну систему. Чесно кажучи, я й сам хочу померти. Я зрадію, коли Лео Булеро зробить те, що обдумує вже... Він почав планувати це, щойно ти відмовився від метаболічного токсину. Так чи так, я бажаю тобі щастя на Марсі. Я й сам насолоджувався би тутешнім життям, але мій план не спрацював, та й по всьому.
Після цього Елдрич підвівся.
— Ти міг би повернутися, — сказав Барні. — Знову набути тієї форми, у якій був, коли перестрів Палмера. Ти ж не зобов’язаний бути тут, у цьому тілі, коли Лео відкриє вогонь по твоєму кораблю.
— Невже? — насмішкувато перепитала істота. — А що, як на мене чекає щось жахливіше, якщо я не з’явлюся на тому кораблі? Але тобі цього не зрозуміти. Ти — створіння з відносно коротким життєвим циклом, а за такий короткий час набагато менше...
Істота замовкла й замислилась.
— Не кажи. Я не хочу цього знати, — сказав Барні.
Коли він підвів погляд знову, Палмера Елдрича вже не було.
Він закурив ще одну сигарету. Який бедлам. Ось як поводимося ми, коли нам врешті-решт випало сконтактувати з іншою розумною расою в галактиці. І ось як поводиться