Филип Дик – Три стигмати Палмера Елдрича (страница 3)
— Дякую за пораду, — підводячись, сказав Гнатт; з контейнером у руках він рушив до виходу. Зітхнув. Буде непереливки, можливо, справа навіть безнадійна; він не зможе боротися з обставинами, які передували його стосункам з Емілі і її горщикам, що тут вдієш.
На щастя, йому вдалося зловити таксі; поки вони продиралися крізь щільний трафік центру, він розгорнув власну ранкову гомеозету, а саме передовицю про корабель, який нібито повернувся з Проксими лише для того, щоб розбитися на морозних пустищах Плутона... Щось вони не договорюють! Тим паче вже висловили припущення, що це може бути знаменитий міжпланетний промисловець Палмер Елдрич[2], який десять років тому полетів до Проксими на запрошення Ради гуманоїдів; ті хотіли, щоб він осучаснив їхні автофабрики на зразок земних. Відтоді про Елдрича не було жодної звістки. А тепер таке.
Для Терри, — думав він, — було би ліпше, якби Палмер Елдрич не повернувся взагалі. Це був геть безумний, однак блискучий професіонал-одинак; він творив дива, розгортаючи роботу автофабрик на колонізованих планетах, проте, як це завжди трапляється, мав надто великі плани. Товари масового споживання накопичувалися в місцях, де не існувало жодних колоністів, які могли б ними скористатися. Поступово під впливом погодних умов вони неминуче перетворювалися на гори мотлоху. Зокрема, під впливом снігових бур, якщо хтось ще міг повірити в те, що десь таки існують... по-справжньому холодні місця. Насправді ж, надто холодні.
— Ми прибули, ваша світлосте, — проказало автономне таксі, зупинившись перед великою, проте здебільшого підземною будівлею. Корпорація «Набори П. П.»; крізь численні термоізольовані рампи всередину спритно заходили працівники.
Він заплатив таксі, вийшов і поквапився через невеличкий відкритий майданчик до входу, тримаючи контейнер обома руками; на якусь мить опинився під прямими сонячними променями й відчув — або радше уявив, — як усе всередині закипає. Спече, мов жабу, й висушить, як тараньку, — подумав він, успішно діставшись рампи.
Незабаром Гнатт спустився під землю, і секретарка запросила його до офісу Меєрсона. Прохолодне тьмяне приміщення налаштовувало на розслаблений настрій, однак заспокоїтись йому не вдавалося; він ще міцніше стиснув контейнер, напружився й, попри те, що не сповідував неохристиянства, пробурмотів багатослівну молитву.
— Містере Меєрсон, — секретарка, вища за Гнатта, ефектна у відкритій сукні й босоніжках на підборах, звернулася не до нього, а до чоловіка, який сидів за столом.
— Містер Гнатт, — проінформувала вона Меєрсона. — Містере Гнатт, містер Меєрсон.
Позаду Меєрсона стояла дівчина з абсолютно білим волоссям, у салатовій кофті. Волосся мала надто довге, а кофту надто обтислу.
— Містере Гнатт, це міс Фуґате. Асистентка містера Меєрсона. Міс Фуґате, містер Річард Гнатт.
Не звертаючи уваги на відвідувача, Барні Меєрсон продовжував вивчати якийсь документ, тож Річард Гнатт мовчки чекав, переживаючи змішані почуття: сплеск гніву — той поселився в його горлі і грудях — і, звісно ж,
— Покажіть ваші горщики, — зненацька сказав Меєрсон.
Поставивши демонстраційний контейнер на стіл, Річард Гнатт відкрив його, вийняв один за одним зразки керамічних виробів, розставив їх на столі й відступив назад.
Витримавши паузу, Барні Меєрсон мовив:
— Ні.
— «Ні»? — перепитав Гнатт. — Що «ні»?
— Вони не матимуть успіху, — відказав Меєрсон і повернувся до читання свого документа.
— Тобто ви отак просто взяли й вирішили? — запитав Гнатт, не в змозі повірити, що на цьому все.
— Саме так, — сказав Меєрсон. Зразки кераміки його більше не цікавили; немовби Гнатт уже склав свої горщики й забрався геть.
— Перепрошую, містере Меєрсон, — втрутилася міс Фуґате.
— Що таке? — поглянув на неї Барні Меєрсон.
— Містере Меєрсон,— міс Фуґате підійшла до горщиків, узяла один і, зважуючи й потираючи глазуровану поверхню, потримала його в руках. — Я, звісно, перепрошую, але в мене склалося кардинально протилежне враження. Я відчуваю, що ця кераміка матиме успіх.
Гнатт перевів погляд з неї на нього.
— Дайте мені оту, — вказав Меєрсон на темно-сіру вазу; Гнатт одразу її подав.
Якийсь час Меєрсон тримав її в руках.
— Ні, — врешті проказав він. Тепер уже похмуро. — Я все одно не відчуваю, що ця річ стане хітом. Міс Фуґате, на мою думку, ви помиляєтеся.
Меєрсон повернув вазу на місце.
— Втім, з огляду на протиріччя між мною і міс Фуґате... — мовив він до Річарда Гнатта, замислено почухавши носа. — Залиште мені ваші зразки на кілька днів. Я огляну їх уважніше.
Однак було очевидно, що він цього не робитиме.
Простягнувши руку, міс Фуґате взяла маленький виріб дивакуватої форми й ледь не з ніжністю пригорнула його до грудей.
— Зокрема, ось цей. Я відчуваю від нього надзвичайно потужні еманації. Ця річ буде найуспішнішою з усіх.
— Роні, ти з глузду з’їхала, — тихо проказав Барні Меєрсон. Схоже, тепер він розізлився не на жарт; його обличчя потемніло від люті.
— Я зв’яжуся з вами по відеофону, коли прийму остаточне рішення, — сказав він Річарду Гнатту. — Але не плекайте надій, бо я не бачу причин змінювати попереднє. Взагалі, можете їх навіть не лишати.
Після цих слів він кинув на свою асистентку суворий, різкий погляд.
2
О десятій годині того ж ранку Лео Булеро, голова ради директорів корпорації «Набори П. П.», отримав відеодзвінок, на який власне й чекав, від Трипланетарної служби правопорядку, приватного поліцейського органу. Він зробив запит за кілька хвилин після того, як дізнався про падіння на Плутоні міжсистемного корабля, що повертався з Проксими.
Лео слухав краєм вуха, оскільки, попри виняткову важливість новини, переймався зовсім іншим.
Ситуація склалася ідіотська, зокрема, й через те, що «Набори П. П.» щороку платили ООН величезну данину за недоторканність; хай там як, але бойовий корабель Бюро контролю за наркотичними речовинами ООН затримав неподалік від марсіанського північного полюса партію Цукер-К на суму ледь не мільйон шкірок; її доставляли з плантацій на Венері, які пильно охоронялись. Вочевидь, у складній ієрархії ООН хабар не потрапив до рук правильних людей.
Утім, він нічого не міг вдіяти. ООН — монада без вікон і дверей, на яку Лео не мав жодного впливу.
Наміри Бюро контролю за наркотичними речовинами були для нього цілком зрозумілі. Вони хотіли, щоб «Набори П. П.» подали позов до суду з метою повернення вантажу. А це означало б, що нелегальний наркотик під назвою Цукер-К, який вживає величезна кількість колоністів, вирощує, виготовляє і розповсюджує таємна компанія, підконтрольна «Наборам П. П.». Тому, попри цінність вантажу, ліпше було махнути на нього рукою, аніж намагатися повернути.
— Припущення, висловлені в гомеозеті, справдилися, — сказав з екрана відеофона Фелікс Блау, шеф приватної поліції. — Це Палмер Елдрич, і, схоже, він живий, хоч і зазнав серйозних травм. За нашими даними, лінкор ООН везе його у військовий шпиталь, розташування якого, звісно ж, не розголошується.
— Гм-м, — кивнув Лео Булеро.
— Однак про те, що Елдрич знайшов у Проксимі...
— Тобі нізащо цього не дізнатися, — сказав Лео. — Елдрич мовчатиме, на цьому все й закінчиться.
— Але нам повідомили одну цікаву деталь. На борту його корабля була — та й досі є — дбайливо збережена культура лишайника, дуже подібного до лишайника з Титану, з якого виробляють Цукер-К. Я подумав, що з огляду на... — Блау тактовно замовкнув.
— Можна якось знищити ці культури? — інстинктивно випалив Лео.
— На жаль, люди Елдрича вже заволоділи рештками корабля. Безперечно, вони стануть нам на заваді. Звісно, замість того, щоб застосовувати силу, ми можемо спробувати... підкупити їх, — співчутливо запропонував Блау.
— Спробуй, — погодився Лео, хоч сам він не сумнівався, що це марна трата часу й зусиль. — А хіба головний указ ООН не забороняє ввезення будь-яких форм життя з інших систем?
Було б непогано змусити війська ООН розбомбити рештки корабля Елдрича. У своєму записнику він занотував: подзвонити юристам, подати скаргу в ООН на ввезення лишайників з іншої системи.
— Поговоримо пізніше, — сказав він Блау й вимкнув відеофон. Натиснувши кнопку на інтеркомі, Лео наказав секретарці:
— З’єднай мене з керівництвом ООН у Нью-Йорку. Скажи, що я хочу поговорити з секретарем Гепберном-Ґілбертом особисто.
Невдовзі його з’єднали зі спритним індійським політиком, який минулого року став секретарем ООН.
— А, містер Булеро, — скромно усміхнувся Гепберн-Ґілберт. — Бажаєте подати скаргу стосовно конфіскації партії Цукер-К, яку...
— Не знаю я ні про яку партію Цукер-К,— урвав його Лео. — Мене цікавить зовсім інше. Ви взагалі усвідомлюєте, що планує Палмер Елдрич? Він привіз до нас лишайники з іншої системи. Може початися ще одна чума, як у 98-му.
— Ми розуміємо. Однак люди Елдрича стверджують, що це лишайник із Сонячної системи, який містер Елдрич узяв з собою в подорож до Проксими і тепер привіз назад... за їхніми словами, він слугував йому джерелом протеїну.