Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 41)
Наступну годину Еґґертон несамовито тринькав гроші по розкішних ліжках борделю. Він переходив з однієї кімнати до іншої, заледве встигаючи роздивитися їхніх мешканок, і всюди залишав по собі гармидер. Задоволення було не з дешевих. Зрештою він припинив цей шалений марафон і вийшов на свіже повітря вечірніх вулиць. До одинадцятої Еґґертон блукав темними, освітленими лише зірками парками на околиці житлової зони міста, поглядаючи на невиразні тіні інших перехожих. Він сумно тримав руки в кишенях, зсутулений і розбитий. Десь далеко прогуділа міська годинникова вежа. Двадцять чотири години збігали, і ніхто їх не міг зупинити.
Об одинадцятій тридцять він нарешті зупинився і зібрав себе докупи достатньо, щоб проаналізувати ситуацію. Треба було визнати, що його єдиний шанс залишався в залі ІД-блоку. Інженери й конторські службовці ще не приїхали, але більшість керівництва заздалегідь заселиться у свої розкішні апартаменти. Його наручна карта показувала, що він відійшов від зали на п’ять миль. Страх додав йому рішучості.
Він полетів просто до зали, приземлився на порожній майданчик на даху і спустився на поверх житлового комплексу. Відкладати розмову вже не випадало: або зараз, або ніколи.
— Заходь, Джоне, — привітно запросив його Таунсенд, але коли Еґґертон коротко переповів, що відбулося в нього в офісі, Таунсенд скривився.
— То кажеш, що вони вже надіслали останнє попередження тобі додому? — запитала Лора Таунсенд. Вона квапливо підвелася з дивана, на якому сиділа, і підійшла до дверей. — Тоді вже запізно намагатися щось з цим зробити!
Еґґертон закинув пальто у шафу й вмостився у кріслі.
— Запізно? Мабуть... Надто пізно, щоб ухилитися від попередження, але я не здамся.
Таунсенд з іншими керівниками ІД-блоку зібралися довкола Еґґертона, на їхніх обличчях були цікавість, співчуття й ледь помітна зловтіха.
— Ти серйозно вляпався, — сказав хтось із них. — Якби ти розказав нам усе до того, як розіслали останнє попередження, ми, може, і могли б щось вдіяти, але тепер...
Запала мовчанка. Еґґертону перехопило подих.
— Стривайте, — заблагав він. — Давайте розбиратися, це ж наша спільна проблема. Сьогодні це я, а завтра будете вже ви. Якщо я прогнуся...
— Ти маєш заспокоїтися, — відповіли голоси. — Ми говоримо про це або розважливо, або ніяк.
Еґґертон відкинувся у кріслі, воно миттю підлаштувалося під форму його втомленого тіла. Так, він залюбки обговорив би все розважливо.
— Я вважаю, — тихо сказав Таунсенд, нахилившись уперед і сплівши пальці, — що питання, чи
— Боже, та це ж або ми, або вони! — ошелешено прохрипів Еґґертон. — Хіба ви не бачите, що вони використовують вибіркові перевірки і телепатичні проби, щоб підкопатися під нас?
Таунсенд подивився на нього, а тоді продовжив, звертаючись до інших присутніх.
— Схоже, ми про дещо забуваємо. Це ми, тобто наші попередники з ІД-блоку, заснували Агенцію. Це вони ввели рамкові правила для вибіркових перевірок і використання приручених телепатів, запропонували інструмент останнього попередження і оголошення про полювання — весь цикл. Агенція існує, щоб нас захищати, бо інакше паракінетики наплодяться, як бур’ян, і зрештою задушать нас. Але ми, звісно, повинні тримати Агенцію під контролем, вона — наш інструмент.
— Так, — погодився хтось із присутніх. — Ми не можемо дозволити їм копати під нас, у цьому Еґґертон має рацію.
— Не можна забувати, — вів далі Таунсенд, — що ми маємо якось виявляти паракінетиків, тож якщо не буде Агенції, має бути якась альтернатива. Тому я скажу тобі таке, Джоне, — він задумливо подивився на Еґґертона. — Якщо ти придумаєш якийсь інший спосіб, ми розглянемо твою пропозицію, але якщо ні, то Агенція залишиться. З часів, відколи у дві тисячі сорок п’ятому виявили перших П-К, ми знаємо, що лише у жінок є імунітет до їхнього впливу. Хай би який орган ми створили, керувати ним мусять жінки, а це знову буде та сама Агенція.
Запала тиша.
В серці Еґґертона згасла навіть примарна надія.
— То ти згоден, що Агенція під нас копає? — хрипко запитав він. — Але ж тоді ми маємо постояти за себе.
Він безпорадно обвів рукою кімнату. Керівники ІД-блоку сиділи зі скам’янілими обличчями, Лора Таунсенд тихо підливала каву в напівпорожні чашки. Вона співчутливо подивилася на нього, а тоді повернулася на кухню. Еґґертон відчув, як навколо нього змикається конус тиші. Він сумно вмостився назад у крісло, слухаючи монотонний монолог Таунсенда.
— Мені шкода, що ти не повідомив нас, коли випав твій номер, — сказав Таунсенд. — Після першого попередження ми ще могли б щось вдіяти, але не тепер. Єдине, що ми можемо зараз, це розпустити Агенцію, але не думаю, що ми до цього готові. — Він авторитетно вказав на Еґґертона пальцем. — Знаєш, Джоне, ти, мабуть, по-справжньому не усвідомлюєш, хто такі ці паракінетики. Вони здаються тобі звичайними божевільними, людьми з мареннями.
— Та все я чудово знаю, — похмуро відповів Еґґертон. — Але хіба вони навіть за визначенням не є людьми з мареннями? — не стримався він.
— Вони божевільні, які мають силу втілювати свою маячню в реальному часі і просторі. Вони викривлюють реальність довкола себе, щоб та відповідала їхнім химерним уявленням. Розумієш? П-К втілюють свої марення в життя, тож у якомусь сенсі це вже не марення, принаймні доки ти не опинишся достатньо далеко осторонь, не відступиш на безпечну відстань, щоб можна було порівняти цю викривлену ділянку зі справжнім світом. Але чи може зробити це сам П-К? Він не має об’єктивного зразка, не може втекти від себе, тож викривлення переслідує його, де б він не був. Справді небезпечними є ті паракінетики, які не знають про своє відхилення і думають, що всі люди можуть оживляти каміння, обертатися на тварин чи перетворювати важкі мінерали. Якщо ми дамо паракінетикам волю, якщо ми дозволимо їм рости, розмножуватися, мати родини, дружин і дітей, ми дозволимо ширитися цим спадковим параздібностям. Вони стануть спільними віруваннями, соціально інституціалізованими практиками.
— Кожен паракінетик зможе породити суспільство, згуртоване довкола його конкретної сили, — вів далі Таунсенд. — Для нас це небезпечно, бо зрештою ми, люди без паракінетичних здібностей, можемо стати меншістю, і тоді вже наше раціональне світобачення стане дивацтвом.
Еґґертон облизав губи, його вже нудило від сухого апатичного голосу Таунсенда. Від слів Таунсенда відгонило зловісним холодом смерті.
— Іншими словами, — обурився він, — ви не збираєтеся мені допомагати!
— Так, — підтвердив Таунсенд. — Але не тому, що не хочемо. Просто нам здається, що Агенція не настільки небезпечна, як ти собі це уявляєш, тоді як паракінетики є реальною загрозою. Знайди спосіб виявляти їх без Агенції, і ми тебе підтримаємо, але не раніше. — Він схилився до Еґґертона і постукав його по плечі тонким кістлявим пальцем. — Нам і так пощастило: якби жінки теж піддавалися на ці штучки, ми взагалі не мали б шансів, ситуація могла би бути значно гіршою.
Еґґертон повільно звівся на ноги.
— Добраніч.
Таунсенд теж підвівся. На мить запала напружена, ніякова мовчанка.
— Утім, — сказав Таунсенд, — ми можемо зупинити це полювання, яке вони на тебе влаштували. Доки не було публічного оголошення, ще є шанс.
— То що мені робити? — запитав Еґґертон з безнадією в голосі.
— У тебе є письмова копія добового попередження?
— Ні! — істерично закричав Еґґертон. — Я рвонув з офісу до того, як дівчина мені його вручила!
Таунсенд задумався.
— А ти її знаєш? Знаєш, де її шукати?
— Ні.
— То розпитай і знайди її. Отримай попередження офіційно, а тоді здайся на милість Агенції.
Еґґертон мовчки розвів руками.
— Але тоді вони решту життя триматимуть мене на гачку.
— Але принаймні ти житимеш, — м’яко відповів Таунсенд без жодної емоції в голосі.
Лора Таунсенд принесла Еґґертонові паруючу чорну каву.
— Вершки, цукор? — запитала вона лагідно, коли їй нарешті вдалося привернути його увагу. — Може, і те, і те? Джоне, випий щось гаряче перед тим, як підеш. У тебе попереду довгий шлях.
Дівчину звали Доріс Соррел. Її квартира була записана на Гарві, її чоловіка. Вдома нікого не було. Еґґертон звуглецював замок на дверях, увійшов і заходився обшукувати чотири маленькі кімнати. Він понишпорив у шухлядах комода, викидаючи одяг і особисті речі, ретельно оглянув шафи і серванти. Зрештою він знайшов те, що шукав, у сміттєвиводі біля робочого столу: зім’ятий, але ще не спалений клаптик паперу, коротке повідомлення від Джея Річардза з датою, часом, адресою і словами «якщо Доріс буде не надто втомленою». Еґґертон запхав записку в кишеню піджака і пішов геть.
Коли він дістався до потрібного будинку, була вже третя тридцять ранку. Еґґертон приземлився на присадкувату будівлю Інституту торгівлі й спустився до житлових поверхів. У північному крилі було світло і шумно, вечірка досі тривала. Тихо молячись, він підніс долоню до аналізатора на дверях.
Чоловік, що йому відчинив, був вродливим, сивим і кремезним, років десь під сорок. Тримаючи в руці склянку, він отупіло вирячився на Еґґертона, його погляд був затуманений втомою і алкоголем.