Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 42)

— Не пригадую, щоб я вас запрошував... — почав було чоловік, але Еґґертон вже проштовхався повз нього в квартиру.

Там була ціла купа людей. Хтось сидів, хтось стояв, у вітальні звучали приглушені розмови і сміх. Випивка, м’які крісла, різкі парфуми і яскраві тканини, миготливі барвисті шпалери, роботи, що подавали делікатеси, приглушене жіноче хихотіння, що лунало з напівтемних бічних кімнат. Еґґертон скинув пальто і розгублено рушив крізь натовп. Вона мала бути десь тут. Він вдивлявся в обличчя за обличчям, але бачив лише порожні напіввидющі очі й напіврозтулені роти. Зрештою він перейшов з вітальні у спальню.

Доріс Соррел стояла біля вікна спиною до нього і, поклавши руку на підвіконня, мовчки споглядала вогні міста.

— О, ти так швидко? — здивовано сказала вона, розвертаючись, і раптом розгледіла, хто прийшов.

— Воно мені потрібне, — сказав Еґґертон. — Добове попередження. Я готовий отримати його просто зараз.

— Ви налякали мене, — відповіла Доріс, боязко відступаючи від широкого вікна. — Як... Як давно ви тут?

— Щойно прийшов.

— Але навіщо? Ви дивна людина, містере Еґґертон, ви поводитеся безглуздо. — Вона нервово розсміялася. — Я вас геть не розумію.

На мить у просвіті дверей з’явилася постать, і з мороку виринув чоловік.

— Люба, ось твоє мартіні. — Гарві помітив Еґґертона, на його напівочманілому обличчі з’явився здивований вираз. — Забирайся геть, приятелю, це не для тебе.

Стривожена Доріс вхопила його за руку.

— Гарві, це містер Еґґертон, якому я сьогодні намагалася вручити попередження. Містере Еґґертон, це мій чоловік Гарві.

Вони холодно потиснули руки.

— Де воно? — нетерпляче запитав Еґґертон. — Воно при вас?

— Так, воно в сумочці. Зараз знайду, можете піти зі мною, якщо хочете. — Вона вже оговталася від несподіванки і заходилася шукати попередження. — Вона має бути десь тут. Гарві, де, в біса, моя сумочка? — у темряві вона намацала щось невеличке і блискуче. — Ось вона, на ліжку.

Доріс стояла, закуривши сигарету, і спостерігала, як Еґґертон роздивлявся папірець.

— Чому ви повернулися? — запитала дівчина. На свято вона одягнула шовкову туніку до колін, мідні браслети й босоніжки. У волоссі було кілька світних квіток, які під кінець вечірки жалюгідно похилилися. Блузка Доріс була пом’ятою і розстібнутою, а сама дівчина виглядала смертельно втомленою. — Я не розумію, яке це тепер має для вас значення, — сказала вона, спершись на стіну спальні й не випускаючи сигарети з-поміж своїх нафарбованих губ. — Вже за півгодини буде публічне оголошення, вашу домашню прислугу повідомили заздалегідь. Боже, як же я втомилася! — вона нетерпляче роззирнулася, шукаючи очима чоловіка. — Ходімо звідси, — сказала вона, щойно він підійшов. — Мені завтра на роботу.

— Але ж ми ще не побачили сюрприз, — сердито відповів Гарві.

— То й біс із ним! — Доріс витягла з шафи плащ. — Навіщо всі ці загадки? Господи, ми тут уже п’ять годин, а він досі нічого не показав. Навіть якщо він навчився подорожувати в часі чи робити квадратні кола, мені тепер байдуже. Вже надто пізно.

Вона пробиралася крізь переповнену вітальню, коли її наздогнав Еґґертон.

— Послухайте, — захекано заторохтів він, притримуючи її за плече. — Таунсенд сказав, що я можу здатися на милість Агенції, він сказав...

Дівчина вирвалася.

— Так, звичайно. Такий закон. — Вона розлючено розвернулася до чоловіка, який тягнувся за ними слідом. — Ти йдеш?

— Йду, — відповів Гарві, його налиті кров’ю очі гнівно палали. — Але спершу я попрощаюся з Річардзом. Скажеш йому, що це твоє рішення, я не збираюся вдавати, що ми пішли через мене. Якби ти мала бодай трохи поваги і принаймні попрощалася з господарем оселі...

Сивий чоловік, який впустив Еґґертона, раптом виринув з кола гостей і з посмішкою підійшов до них.

— Гарві! Доріс! Ви вже йдете? Але ж ви його так і не побачили. — На його широкому обличчі з’явилося розчарування. — Ви не можете просто взяти і піти.

Доріс уже розкрила було рота заперечити, що вони можуть і так і зроблять, але знервований Гарві встиг першим:

— Слухай, то покажеш його, може, просто зараз? Давай, Джею. Ми вже достатньо чекали.

Річардз завагався. Інші люди теж почали поволі підводитись і збиратися довкола.

— Ну ж бо, — залунали голоси, — давай уже сюрприз.

Після недовгих роздумів Річардз здався.

— Гаразд, — погодився він, знаючи, що й так достатньо довго зволікав. Втомлені гості, що вже насиділися на вечірці, трохи збадьорилися. Річардз драматично підвів руки — він збирався отримати від цієї події максимум задоволення. — Отже, народ, час настав! Ходіть за мною на заднє подвір’я.

— Цікаво, що це, — сказав Гарві, йдучи за господарем. — Ходімо, Доріс. — Він вхопив її за руку й потягнув за собою.

Інші гості юрмилися довкола, проштовхуючись крізь їдальню і кухню на задній двір.

Ніч була морозною, дув крижаний вітер. Спускаючись сходами в гіперборейський морок, усі тремтіли від холоду. Джон Еґґертон відчув, як його штовхнула якась маленька постать. Це була Доріс, що вирвалася від чоловіка і швидко продиралася крізь натовп гостей бетонною стежкою до паркана, що огороджував подвір’я. Еґґертон спробував її наздогнати.

— Зачекайте, — задихався Еґґертон. — Послухайте. То Агенція мене прийме? — він вже не приховував благання у своєму голосі. — Я можу на це розраховувати? Оголошення скасують?

Доріс втомлено зітхнула.

— Гаразд. Якщо хочете, я власноруч доставлю вас в Агенцію й передам в роботу ваші папери, бо інакше вони пролежать там ще місяць. Але ви, сподіваюся, знаєте, що це означатиме: ви будете на службі Агенції до кінця життя, вам це має бути відомо. Ви справді все розумієте?

— Так, я все знаю.

— І ви справді цього хочете? — запитала вона з цікавістю в голосі. — Така людина, як ви... Ніколи б не подумала.

Еґґертон похнюпився.

— Таунсенд сказав... — почав він жалісливим тоном.

— Що я насправді хочу знати, — перебила його Доріс, — то це чому ви не відповіли на перше попередження. Якби ви тоді прийшли, не було б усіх цих проблем.

Еґґертон уже відкрив було рота, щоб відповісти, — він збирався сказати щось про принциповість, суспільство свободи, індивідуальні права, волю, належний судовий процес і надмірне втручання держави, — але саме цієї миті Річардз увімкнув потужні дворові прожектори, які встановив спеціально для цієї події. Його непересічне досягнення вперше побачили інші люди.

На мить запала приголомшена тиша, а тоді гості раптом почали кричати й втікати з подвір’я. З перекошеними обличчями, заціпенілими від жаху, вони лізли через пластиковий паркан, що огороджував подвір’я, чи навіть проламувалися крізь нього, перебігали через сусідні двори, втікаючи на вулицю.

Річардз стояв, ошелешений і спантеличений, поруч зі своїм шедевром. Він і досі нічого не розумів. У штучному білому світлі прожекторів високошвидкісний транспортний апарат виглядав абсолютно розкішно. Він був уже повністю сформований і достиглий. За півгодини перед тим Річардз вислизнув з ліхтариком назовні, оглянув корабель і, тремтячи від захвату, відрізав стебло, на якому той ріс. Тепер корабель стояв окремо від рослини, на якій визрів. Річардз викотив його на край подвір’я, залив повний бак, відчинив люк і підготував до польоту.

На рослині залишалися ембріональні бруньки інших транспортників на різних стадіях дозрівання. Він вміло поливав і удобрював рослину, тож до кінця літа вона мала дати ще з пів дюжини реактивних кораблів.

По змарнілих щоках Доріс текли сльози.

— Ви бачите це? — розпачливо прошепотіла вона до Еґґертона. — Воно ж... Прекрасне. Тільки погляньте на нього. Бачите, он там? — вона зі спотвореним від болю обличчям відвернулася. — Бідолашний Джей! Щойно він зрозуміє, що відбувається...

Річардз стояв, широко розставивши ноги, і дивився на спорожніле витоптане подвір’я. Він розгледів силуети Еґґертона і Доріс. Зрештою він нерішуче підійшов до них.

— Доріс, — судомно видушив він. — Що відбувається? Що я такого зробив?

Раптом вираз його обличчя змінився. Розгубленість зникла, а замість неї з’явився справжній тваринний жах, коли чоловік нарешті зрозумів, що відбулося і чому його гості повтікали. З хитрим маніакальним виразом Річардз незграбно розвернувся і попростував у бік свого корабля.

Еґґертон вбив його одним пострілом в основу черепа. Під пронизливі крики Доріс він по черзі розстріляв усі прожектори. Двір, тіло Річардза і блискучий металевий транспортник зникли у крижаному мороці. Еґґертон штовхнув дівчину додолу, обличчям у вологу холодну зелень, що росла під стіною саду.

Доріс потроху оговтувалася. Вона ще трохи полежала на пом’ятій траві й лозах, обхопивши себе руками, тремтячи і погойдуючись туди-сюди, і поступово їй полегшало.

Еґґертон допоміг дівчині підвестися.

— Усі ці роки ніхто навіть не підозрював. Він беріг її, свою велику таємницю.

— З вами все буде гаразд, — сказала Доріс таким слабким і тихим голосом, що він заледве її чув. — За те, що ви його зупинили, Агенція відпустить вас. Інакше він би втік. — Знесилена від шоку, вона сліпо намагалася намацати в темряві сумочку з сигаретами. — А що нам робити з цією рослиною? — вона видобула пачку й жадібно закурила. — Як бути з нею?

Їхні очі потроху звикали до нічного мороку. У тьмяному сяйві зірок невиразно виднілися обриси Річардзового дерева.