Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 33)

— Оголоси загальну тривогу, треба оточити будинок. Негайно!

Евелін здивовано на нього подивилася.

— Але ж...

Обминувши її, Петтерсон кинувся геть з кімнати і побіг до головного корпусу лікарні. Попереду повільно рухалися три постаті. Лейтенант Вест і Ґеннет йшли обабіч старого, підтримуючи його, той насилу шкутильгав.

— Тікайте! — закричав до них Петтерсон.

Ґеннет обернувся.

— Що відбувається?

— Ховайте старого! — Петтерсон кинувся до Юнґера, але було вже запізно.

Повз Петтерсона пролетів енергетичний промінь, довкола розгоралося розпечене коло білого полум’я. Згорблена постать старого захиталася й обвуглилася. Алюмінієвий ціпок розплавився й стік блискучою масою. Те, що лишилося від Юнґера, задимілося. Його тіло зсохлося й потріскалося, а тоді дуже повільно осіло купкою зневодненого почорнілого попелу. Полум’яне коло потроху згасало.

Ґеннет знічев’я копнув купку попелу. Шокований, він не міг повірити у те, що сталося.

— Юнґер мертвий, а ми так і не дізналися потрібної інформації.

Лейтенант не зводив очей з попелу, що досі димів. Його губи скривилися.

— І тепер уже ніколи не дізнаємося. Ми не можемо нічого змінити, не можемо перемогти. — Раптом його пальці потяглися до кітеля. Вест зірвав з нього нашивку й пожбурив квадратний клаптик геть. — Хрін я віддам своє життя заради того, щоб дати вам шанс нагнути всю систему. Я не полізу в цю смертельну пастку, я звільняюся!

З боку лікарні завила сирена загальної тривоги. До Ґеннета мчали солдати й лікарняні охоронці, всі розгублено метушилися. Петтерсон не зважав на них, його очі були прикуті до вікна вгорі.

Там хтось стояв, якийсь чоловік. Він квапливо відкручував щось блискуче. Це був В-Стівенз. Зрештою він забрав якусь штуку з металу і пластику і зник з вікна.

До Петтерсона підбігла Евелін.

— Що... — вона помітила останки й закричала: — О Боже!

Хто це зробив?

— В-Стівенз.

— Його, мабуть, випустив Лемар. Я знала, що це станеться. — В її очах забриніли сльози, голос став пронизливо-істеричним. — Я тобі казала, що він це зробить! Я тебе попереджала!

Ґеннет якось по-дитячому звернувся до Петтерсона:

— І що нам тепер робити? Його вбили. — Раптом страх кремезного чоловіка змінився на лють. — Я вб’ю кожну жабу на цій планеті, спалю їхні домівки і всіх перевішаю. Я... — раптом він затнувся. — Але вже, мабуть, надто пізно, чи не так? Ми більше нічого не можемо вдіяти, ми програли. Нас перемогли, а війна ще навіть не почалася.

— Так і є, — відповів Петтерсон. — Уже запізно, ви проґавили свій шанс.

— Якби ж то ми змогли його розговорити, — безпорадно прогарчав Ґеннет.

— Вам би не вдалося, це було неможливо.

— Чому ні? — кліпнув Ґеннет. У нього враз прокинулася якась тваринна чуйка. — Чому ви так кажете?

Радіообруч на шиї Петтерсона гучно задзижчав.

— Докторе Петтерсон, — долинув голос оператора, — вам терміновий дзвінок з Відділу перепису.

— З’єднайте.

У його вухах пролунав злегка металічний голос службовця з Відділу перепису.

— Докторе Петтерсон, у мене є інформація, яку ви запитували.

— Що там? — запитав Петтерсон, але він уже й сам знав відповідь.

— Ми двічі перевірили наші результати, щоб упевнитися. Особи, яку ви описували, не існує. Ні в теперішніх, ні в попередніх записах немає людини на ім’я Девід Л. Юнґер, яка б відповідала вашому описові. Мозок, зуби і відбитки пальців не збігаються з жодною людиною в наших файлах. Чи хочете ви, щоб...

— Ні, — відповів Петтерсон. — Я отримав відповідь на своє запитання. Жодних подальших дій. — Він клацнув перемикачем радіообруча.

Ґеннет слухав розмову зі спантеличеним виразом на обличчі.

— Це поза межами мого розуміння, Петтерсоне. Поясніть. Петтерсон його проігнорував. Він присів навпочіпки й почав розглядати купку попелу, що колись була Девідом Юнґером. За мить він знову увімкнув радіообруч.

— Заберіть останки в аналітичну лабораторію, — тихо наказав він. — Негайно вишліть сюди групу. — Він повільно звівся на ноги й додав ще тихіше: — А зараз я знайду В-Стівенза, якщо зможу.

— Та він просто зараз вже летить в бік Венери, — гірко сказала Евелін. — Що ж, це кінець. Ми більше нічого не можемо вдіяти.

— На нас чекає війна, — визнав Ґеннет. Він поступово оговтувався і змусив себе переключити увагу на людей довкола. Ґеннет пригладив гриву свого сивого волосся і поправив піджак. Подоба поважності знову повернулася його колись імпозантній постаті. — Зустрінемо її гідно, як чоловіки. Немає жодного сенсу намагатися її уникнути.

До обвуглених останків під’їхала команда лікарняних роботів і почала обережно їх збирати. Петтерсон відійшов убік.

— Проведіть повний аналіз, — наказав він лаборанту, який керував командою. — Розберіть базові модельні клітини, особливо нейрологічного апарату. Повідомте про результати якнайшвидше.

Це забрало близько години.

— Самі подивіться, — сказав лаборант. — Ось, торкніться до цього зразка. Навіть на дотик відчувається, що він якийсь не такий.

Петтерсон узяв зразок сухої крихкої органічної речовини. Вона нагадувала спалену шкіру якоїсь морської істоти і легко кришилася в пальцях. Коли Петтерсон спробував покласти зразок біля тестової апаратури, той остаточно розсипався на порох.

— Бачу, — протягнув він повільно.

— Зважаючи на обставини, старий добре зберігся, але був дуже слабким. Він, мабуть, не протримався б і кількох днів, надто вже швидко розкладався. Сонце, повітря — йому шкодило все. Не було відновлення внутрішньої системи. Наші клітини постійно ремонтуються, очищуються й оновлюються, а цю штуку просто зібрали і запустили. Очевидно, хтось дуже випередив нас у біосинтетиці. Це просто шедевр.

— Так, чудова робота, — визнав Петтерсон. Він підібрав інший зразок того, що колись було тілом Девіда Юнґера, й задумливо розкришив його на маленькі сухі шматочки. — Їм вдалося нас обдурити.

— Але ж ви здогадалися, хіба ні?

— Не одразу.

— Як бачите, ми намагаємося відтворити тіло повністю, збираємо з попелу в єдине ціле. Звичайно, бракує деяких частин, але ми зможемо отримати загальне уявлення. Хотів би я зустрітися з людьми, які його створили. Цей чоловік був справжнім, це не була машина.

Петтерсон подивився на реконструйоване з попелу обличчя андроїда. Висушена, почорніла й тонка, як папір, плоть. Тьмяний і невидющий мертвий погляд. Відділ перепису мав рацію. Девіда Юнґера ніколи не існувало, ця людина ніколи не жила ні на Землі, ні деінде. Те, що вони називали Девідом Юнґером, було фальшивкою, зробленою людьми.

— Нас і справді обдурили, — визнав Петтерсон. — Хтось крім нас із тобою знає про це?

— Більше ніхто, — лаборант вказав на бригаду роботів. — Я єдина людина, якій відомо.

— Ти міг би про це не розказувати?

— Звичайно. Ви ж мій бос.

— Дякую, — сказав Петтерсон. — Але якби ти захотів, з цією інформацією в тебе миттю з’явився б новий начальник.

— Ґеннет? — технік розсміявся. — Не думаю, що хотів би працювати на нього.

— Він би добре тобі платив.

— Це так, — погодився лаборант, — але рано чи пізно я б опинився на передовій. Мені більше подобається тут, у лікарні.

Петтерсон рушив до дверей.

— Якщо хтось питатиме, скажи, що лишилося недостатньо матеріалу для аналізу. Ти можеш позбутися цих решток?

— Дуже не хотілося б, але можу. — Лаборант з цікавістю подивився на нього. — А ви маєте уявлення, хто зібрав цю штуку? Я хотів би потиснути йому руку.

— Зараз мене цікавить лише одне, — ухильно відповів Петтерсон. — Я мушу знайти В-Стівенза.

Лемар кліпнув, пробуджений тьмяним світлом надвечірнього сонця. Він спробував підвестися і боляче вдарився потилицею об приладову дошку. Від болю в голові у нього знову запаморочилося, і він знову поринув у темряву забуття. Нарешті повільно і поступово Лемар отямився і роззирнувся довкола.

Машина стояла в глибині маленької напіврозваленої громадської парковки, було десь пів на шосту. Вузькою вуличкою, на яку виходив паркувальний майданчик, з гуркотом мчали автомобілі. Лемар підняв руку й обережно обмацав свій череп. Там була заніміла зона діаметром зі срібний долар, ділянка, яка повністю втратила чутливість. Від неї віяло холодом, цілковитою відсутністю тепла, неначе з порталу у відкритий космос.