Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 32)

— У громадській приймальні. Йому сказали, що це звичайний медогляд, потрібно взяти якийсь там аналіз. — Евелін була нажахана. — Що нам робити? Ми можемо щось зробити?

— Принаймні Ґеннет так думає.

— А що як ми його зупинимо? Наприклад, просто забракуємо? — вона похитала головою, спантеличена. — Що тоді трапиться? Що буде з майбутнім, якщо ми зупинимо його просто тут? Ти можеш не допустити його до служби, ти ж лікар. Зробити маленьку червону помітку в його медичній картці. — Вона істерично розсміялася. — Я постійно їх бачу. Маленька червона помітка — і Девіда Юнґера більше немає. Ґеннет ніколи не побачить його і не дізнається, що Земля не може перемогти.

Тоді Земля переможе, В-Стівенз не опиниться у психіатричному відділенні, а та жаб’яча дівчина...

Петтерсон ляснув її по обличчю.

— Опануй себе і припини кричати! У нас немає на це часу!

Евелін здригнулася. Він міцно схопив її і тримав, аж доки вона не підвела голову. На щоці жінки повільно проступав червоний слід від ляпасу.

— Вибач, — спромоглася промовити вона. — Дякую, зі мною вже все гаразд.

Ліфт зупинився на адміністративному поверсі. Двері від’їхали, і Петтерсон вивів Евелін у вестибюль.

— Ти його вже бачила?

— Ні. Коли мені сказали, що черга дійшла до його номера і він на шляху сюди, — Евелін, засапуючись, бігла за Петтерсоном, — я щодуху помчала до лікарні. Можливо, ми вже спізнилися. Він міг втомитися чекати і піти. Це ж п’ятнадцятирічний хлопчик, він рветься у бій. Він міг піти!

Петтерсон зупинив робота-помічника.

— Ти зайнятий?

— Ні, сер, — відповів робот.

Петтерсон показав роботу ідентифікаційний номер Юнґера.

— Приведи цю людину з головної приймальні. Коли приведеш, закрий вестибюль, зачини його на вхід і на вихід.

Робот невпевнено клацнув.

— Будуть ще якісь вказівки? Це приміщення не...

— Я проінструктую тебе пізніше. Переконайся, щоб ніхто за ним не йшов. Я хочу поспілкуватися з ним тут наодинці.

Робот відсканував номер і зник у приймальні.

Петтерсон схопив Каттер за руку.

— Страшно?

— Та я просто нажахана.

— Я розберуся, ти просто стій тут і спостерігай. — Він простягнув їй пачку сигарет. — Запали нам по одній.

— Може, краще три? Ще одну для Юнґера?

Петтерсон усміхнувся.

— Він ще надто юний, забула? Йому не можна курити.

Робот повернувся. З ним був світловолосий хлопець, повнуватий і блакитноокий. Його обличчя ніяково скривилося.

— Шукали мене, док? — він розгублено підійшов до Петтерсона. — Зі мною щось не так? Мені сказали прийти сюди, але не сказали чому. — Його охопила тривога. — Це ж не завадить мені служити?

Петтерсон вихопив з рук хлопця щойно видану ідентифікаційну картку і передав її Евелін. Вона взяла її задерев’янілими пальцями, не зводячи з юнака очей.

Це був не Девід Юнґер.

— Як тебе звати? — запитав Петтерсон.

— Берт Робінсон, — сором’язливо назвався хлопець. — Хіба в моїй картці цього не написано?

Петтерсон повернувся до Евелін.

— Номер правильний, але це не Юнґер. Щось трапилося.

— Скажіть, док, — жалібно запитав Робінсон, — то я придатний до служби чи ні? Мене візьмуть в армію?

Петтерсон дав сигнал роботу.

— Відчиняй вестибюль, це все. Можеш повертатися до своїх справ.

— Я не розумію, — пробурмотіла Евелін. — Це якесь безглуздя.

— З тобою все гаразд, — сказав Петтерсон юнакові. — Можеш вирушати на службу.

Хлопець розслабився.

— Дуже дякую, доку, — він рушив у бік виходу. — Щиро вам вдячний, мені так хочеться врізати цим жабам, що просто вмираю.

— То що тепер? — напружено запитала Евелін, коли широка спина юнака зникла з виду. — Що нам робити?

Петтерсон нарешті оговтався від заціпеніння.

— Ми звернемося до Відділу перепису, щоб вони все перевірили. Нам треба знайти Юнґера.

Кімната зв’язку вібрувала від відео- й аудіозвітів. Петтерсон проштовхався до вільного апарата й назвав адресата.

— Ми швидко знайдемо цю інформацію, сер, — відповіла йому дівчина з Відділу перепису. — Ви зачекаєте, чи мені вам зателефонувати?

Петтерсон схопив радіообруч і закріпив його собі на шиї.

— Щойно матимете якусь інформацію про Юнґера, дайте мені знати. Одразу на цей обруч.

— Гаразд, сер, — слухняно відповіла дівчина і відключилася.

Петтерсон вийшов з кімнати й попрямував коридором.

Евелін поквапилася за ним.

— Куди ми йдемо? — запитала вона.

— У відділення терапії, я хочу поговорити зі старим. Маю в нього дещо запитати.

— Цим уже займається Ґеннет, — сказала Евелін, задихаючись. Вони спустилися на нижній поверх. — Чому ти...

— Я хочу розпитати його про теперішнє, а не про майбутнє. — Вони знову опинилися під сліпучим сонячним промінням. — Я хочу запитати його про те, що відбувається просто зараз.

Евелін зупинила його.

— Може, ти мені поясниш?

— У мене є теорія, — він квапливо проштовхався повз неї. — Ходімо, доки ще не запізно.

Вони зайшли в терапевтичне відділення. Техніки і офіцери стояли довкола велетенського столу з картою, розглядаючи фішки і стрілки.

— Де Юнґер? — запитав Петтерсон.

— Він пішов, — відповів один з офіцерів. — Ґеннет на сьогодні видихався.

— Куди він пішов? — запитав Петтерсон і люто вилаявся. — Що трапилося?

— Ґеннет і Вест повели його назад у головний корпус. Він був надто втомлений, щоб продовжувати, проте ми вже зовсім близько. У Ґеннета ледве не стався напад, але він згодився почекати.

Петтерсон вхопив Евелін за руку.