Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 34)

Він і досі намагався оговтатися й пригадати, що сталося перед тим, як він знепритомнів, коли раптом на парковці з’явився доктор В-Стівенз. Венеріанець швидко наближався.

В-Стівенз спритно пробігав поміж припаркованими наземними автівками, тримаючи одну руку в кишені піджака. Його очі були пильними й сторожкими, щось у його вигляді було дивним і незвичним, але Лемар у своєму напівпритомному стані ніяк не міг зрозуміти, що саме. В-Стівенз майже добіг до машини, коли Лемар нарешті збагнув, що це було, і тієї ж миті все пригадав. Він знову сповз на підлогу й прихилився до дверей, щосили намагаючись не ворушитися і розслабитися. Попри всі зусилля, він усе ж мимохіть сіпнувся, коли В-Стівенз рвонув двері машини й всівся за кермо.

В-Стівенз більше не був зеленим.

Венеріанець грюкнув дверима, вставив ключ у замок запалювання і завів двигун. Він закурив сигарету, огледів свої важкі рукавиці, мигцем подивився на Лемара і виїхав з парковки, вклинившись у щільний вечірній транспортний потік. Спочатку він їхав, кермуючи однією рукою, а другу досі тримаючи в кишені пальта. Потім, коли машина вже розігналася, витягнув заморожувач, подумав і кинув його на сидіння поруч.

Лемар кинувся до пістолета. В-Стівенз бічним зором побачив, як нерухоме тіло раптом ожило, і натиснув на аварійні гальма, кинувши кермо. Двоє чоловіків билися тихо й нещадно. Машина з пронизливим скреготом зупинилася, довкола неї розлючено заревіли клаксони. Землянин і венеріанець боролися з відчайдушною затятістю, не дихаючи, і на якусь мить застигли майже нерухомо, намагаючись подужати один одного.

Тоді Лемар, вирвавшись, спрямував заморожувач у знебарвлене обличчя В-Стівенза.

— Що трапилося? — хрипко запитав він. — Я знепритомнів на п’ять годин. Що ти зробив?

В-Стівенз не відповів. Він відпустив гальма і повільно рушив далі разом з потоком машин. Сірий сигаретний дим струменів з його губ, очі були напівзаплющені й затуманені.

— Ти землянин, — ошелешено сказав Лемар. — Ти ніколи не був жабою.

— Я венеріанець, — байдуже відповів В-Стівенз, показав йому свої перетинчасті пальці й знову натягнув важку водійську рукавичку.

— Але як...

— Думаєш, ми не можемо змінити колір, якщо захочемо? — В-Стівенз знизав плечима. — Фарбники, хімікати, гормони, кілька невеликих хірургічних операцій. Достатньо пів години у ванній зі шприцом і маззю... Ця планета не дуже дружня до людей із зеленою шкірою.

По той бік вулиці стояла нашвидкуруч зведена барикада.

Довкола неї купчилися люди з похмурими обличчями, тримаючи в руках рушниці й грубі дрючки. У кількох на голові були сірі міліцейські кашкети. Вони зупиняли й одну за одною обшукували машини. Чоловік з м’ясистим обличчям жестом наказав В-Стівензу зупинитися, неспішно підійшов і скомандував опустити вікно.

— Що відбувається? — нервово запитав Лемар.

— Шукаємо жаб, — прогарчав чоловік. Від його товстої полотняної сорочки відгонило часником і потом. Він кинув швидкий підозріливий погляд в салон машини. — Бачили їх десь?

— Ні, — відповів В-Стівенз.

Чоловік відкрив багажник і зазирнув усередину.

— А ми кілька хвилин тому одного спіймали. — Він показав кудись своїм товстим великим пальцем. — Бачиш там, угорі?

Венеріанця повісили на вуличному ліхтарі. Його зелене тіло погойдувалося на вечірньому вітрі, обличчя було перекошене від болю. Довкола стовпа стояв натовп похмурих злих людей, що застигли в очікуванні.

— Їх буде більше, — сказав чоловік, закриваючи багажник. — Значно більше.

— Що трапилося? — спромігся запитати Лемар. Його нудило, він був нажаханий і говорив дуже тихо. — Чому ви це робите?

— Якась жаба вбила людину, землянина. — Чоловік відступив і ляснув долонею по капоту машини. — Добре, проїжджайте.

В-Стівенз рушив з місця. Частина людей була в сірих міліцейських і блакитних терранських одностроях. Чоботи, важкі пряжки на поясі, кашкети, пістолети й нарукавні пов’язки. На їхньому червоному тлі жирними чорними літерами було виведено «КЗ».

— Що це означає? — кволо запитав Лемар.

— Комітет захисту, — відповів В-Стівенз. — Передовий підрозділ Ґеннета для захисту Землі від жаб і ворон.

— Але ж... — Лемар безпорадно розвів руками, — хіба Землю атакують?

— Наскільки мені відомо, то ні.

— Розвертай машину, ми їдемо назад у лікарню.

В-Стівенз завагався, а тоді зробив, як йому наказали. За мить вони мчали назад у центр Нью-Йорка.

— Навіщо це? — запитав В-Стівенз. — Чому ти хочеш повернутися?

Лемар його не чув, він заціпеніло і з жахом спостерігав за людьми на вулиці. Чоловіки й жінки снували туди-сюди, як тварини, вишукуючи, кого б убити.

— Вони збожеволіли, — пробурмотів Лемар. — Вони перетворилися на звірів.

— Ні, — заперечив В-Стівенз. — Усе це вляжеться, щойно Комітету обріжуть фінансову підтримку. Зараз машина розігналася й мчить повним ходом, але дуже скоро вітер змінить напрямок, і велетенська машина дасть задню.

— Чому?

— Бо тепер Ґеннет не хоче війни. Доки нові інструкції дійдуть донизу, мине чимало часу, але Ґеннет, мабуть, виділить гроші на інший рух, якийсь «KM», Комітет миру.

Лікарня була оточена стіною з танків, вантажівок і важкого мобільного озброєння. В-Стівенз зупинив машину і загасив сигарету. Проїзд було перекрито для всіх автомобілів. Поміж танками походжали солдати з потужною зброєю, що досі блищала заводським мастилом.

— То що? — запитав В-Стівенз. — Куди тепер? Пістолет у тебе, тож і проблема твоя.

Лемар вкинув монету у щілину відеофона на приладовій дошці й набрав номер лікарні. Коли з’явився оператор, він хрипким голосом попросив Вехеля Петтерсона.

— Де ти? — запитав Петтерсон, а тоді побачив заморожувач у руці Лемара і перевів погляд на В-Стівенза. — Бачу, ти його схопив.

— Так, — підтвердив Лемар, — але я не розумію, що відбувається. — Він безпорадно дивився на мініатюрне відеозображення Петтерсона. — Що мені робити? Як усе це розуміти?

— Скажи мені, де ви, — напружено наказав Петтерсон.

Лемар пояснив.

— Хочеш, аби я привів його в лікарню? Може, мені варто...

— Просто тримай його на прицілі, я зараз буду, — Петтерсон відключився, і екран згас.

Лемар розгублено похитав головою.

— Я намагався тебе вивезти, — сказав він В-Стівензу. — Але ти мене заморозив. Чому? — Раптом Лемар здригнувся, він нарешті все зрозумів. — Ти вбив Девіда Юнґера!

— Так і є, — відповів В-Стівенз.

Заморожувач в руці Лемара затремтів.

— Може, мені варто вбити тебе просто зараз. Чи опустити вікно, покликати когось із тих шаленців і віддати тебе їм. Я вже навіть не знаю.

— Роби, як знаєш, — відповів В-Стівенз.

Лемар усе ще вагався, коли поруч з машиною з’явився Петтерсон. Він постукав у вікно, і Лемар відчинив двері. Петтерсон швидко заліз усередину й грюкнув дверима.

— Заводь, — сказав він до В-Стівенза. — Ми їдемо геть, подалі від центру.

В-Стівенз поглянув на нього, а тоді повільно завів двигун.

— Можете пристрелити мене просто тут, — сказав він до Петтерсона. — Ніхто не втручатиметься.

— Я хочу, щоб ми виїхали за місто, — відповів Петтерсон. — Мої техніки в лабораторії проаналізували рештки Юнґера й зуміли відновити частину тканин, — пояснив він.

Обличчя В-Стівенза перекосилося від жаху.

— Справді?

Петтерсон простягнув йому долоню.

— Тисну твою руку, — сказав він похмуро.

— Чому? — запитав спантеличений В-Стівенз.

— Мене попросили це зробити. Дехто високо оцінив вашу, венеріанців, роботу, вашого андроїда.

Машина рівно йшла по трасі крізь вечірні сутінки.

— Лишився тільки Денвер, — пояснив В-Стівенз землянам. — Там було багато наших. «Колор-Ед» каже, що кілька людей з Комітету почали обстрілювати наші офіси, але Директорат раптом це зупинив. Мабуть, під тиском Ґеннета.

— Я хочу дізнатися більше, — сказав Петтерсон. — Не про Ґеннета, про нього я й так знаю. Я хочу дізнатися про ваші наміри.