Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 113)
Цього вечора він запізнився, бо оцінював тест свого сусіда по поверху, містера Ієна Данкана. І навіть тепер, стоячи у дверному проході, він усе ще думав про завдання і про кепські результати, які показав Данкан, з яким він був ледь знайомий. Стоуну здавалося, що тест можна навіть не продивлятися до кінця: було й так зрозуміло, що Данкан його провалив.
Тим часом на сцені дівчатка Феттерсмоллер заспівали своїми писклявими голосами, і Стоун запитав себе, навіщо взагалі сюди прийшов. Хіба для того, щоб не платити штрафу: сьогоднішня присутність мешканців будинку була обов’язкова. Ці аматорські шоу талантів, які так часто тут влаштовували, не мали для нього жодного сенсу. Він пригадав старі добрі часи, коли телевізійні програми могли розважати хорошими професійними шоу. А зараз, авжеж, усі професіонали, які були бодай чогось варті, працюють на Білий дім, а самі телешоу стали освітніми замість бути розважальними. Містер Стоун подумав про старі добрі опівнічні кінострічки з такими коміками, як Джек Леммон та Ширлі МакЛейн, потім знову поглянув на дівчаток Феттерсмоллер і застогнав.
Корлі, почувши цей стогін, кинув на Стоуна суворий погляд.
Принаймні він пропустив молитву. Стоун показав своє посвідчення новому пристрою, придбаному Корлі, і йому дозволили пройти до зали і зайняти вільне місце. Цікаво, чи Ніколь сьогодні також дивиться усе це разом з усіма? І чи не сидить десь, бува, серед присутніх шукач талантів для Білого дому? Але ні, навколо лише знайомі обличчя. Дівчатка Феттерсмоллер даремно старалися. Опустившись на вільний стілець, Стоун заплющив очі й лише слухав, не в змозі дивитися на цю нікчемну виставу. Вони ніколи не пройдуть далі, подумав він. Їм треба це врешті визнати, їм і їхнім амбітним батькам, немає в них жодного таланту, як і в усіх нас... «Авраам Лінкольн» мало доклався до культурного спадку нації, і хай як викладаються дівчатка в поті свого чола, цього вже не змінити.
Марні зусилля дівчаток Феттерсмоллер нагадали йому про тест, який тремтливий і блідий Ієн Данкан віддав йому рано вранці. Якщо Данкан провалить тест, його чекає навіть гірша доля, ніж дівчаток Феттерсмоллер: йому більше не дозволять жити в «Авраам Лінкольн», він зникне з очей — щонайменше з їхніх очей — і повернеться до свого попереднього безславного статусу: знову опиниться в гуртожитку й зароблятиме важкою фізичною працею, як усі в підлітковому віці.
Звісно, йому повернуть гроші, які він заплатив за квартиру, — а це чимала сума, головна інвестиція цього чоловіка у життя. До певної міри Стоун йому навіть позаздрив. «Що б я зробив, — спитав він себе, сидячи із заплющеними очима, — якби просто зараз отримав назад частину свого капіталу одноразовою виплатою? Може, емігрував би. Купив би один із тих дешевих незаконних драндулетів, які збувають на тих стоянках, де...»
Аплодисменти повернули його до дійсності. Виступ дівчат завершився, він приєднався до загальних оплесків. Клюґман помахав рукою зі свого підвищення, закликаючи до тиші.
— Гаразд, друзі, я знаю, що вам сподобався номер, проте в нашій програмі ще багато цікавого. А наприкінці нас чекає також фінансова справа, не забуваймо про це, — і широко усміхнувся до зали.
Авжеж, подумав Стоун. Фінансова справа. Стоун напружився: він був із тих радикалів в «Авраам Лінкольн», хто виступав за скасування домашньої гімназії та навчання дітей у муніципальній школі, де вони могли спілкуватися із дітьми з інших будинків. Ця його ідея спочатку наразилася на рішучий спротив. І все ж упродовж останніх тижнів у неї з’явилися прихильники. Її реалізація значно розширила б дитячі обрії, їхні діти виявили б, що люди з інших житлових будинків нічим не відрізняються від тутешніх. Це могло зруйнувати кордони між мешканцями багатоквартирних будинків і розвинути спілкування між ними на вищому рівні.
Принаймні так це уявляв собі Стоун, але консерватори бачили майбутнє геть в іншому світлі. Вони казали, що для такого спілкування ще зарано. Серед дітей виникатимуть бійки, коли ті з’ясовуватимуть, чий будинок кращий. З часом це може відбутися... але не зараз, не так швидко.
Ризикуючи заплатити чималий штраф, Ієн Данкан пропустив зібрання і лишився того вечора у своїй квартирі, вивчаючи офіційний підручник із релігійно-політичної історії Сполучених Штатів — «релпол», як їх тут скорочено називали. Це було його слабким місцем, і він це усвідомлював. Він заледве знався на економічних факторах, що вже й казати про релігійні або політичні, що змінювалися впродовж усього двадцятого століття і безпосередньо впливали на сьогодення. Взяти, до прикладу, створення Демократично-республіканської партії. Колись партій було дві, і вони вели між собою марнотратну боротьбу за владу — таку саму боротьбу, що точиться сьогодні між будинками. Потім ці партії об’єдналися, і було це приблизно 1985 року. Відтоді запанувала тільки одна партія, що правила стабільним і мирним суспільством, і всі громадяни належали до неї. Усі платили внески, відвідували зібрання і обирали що п’ять років нового Президента — чоловіка, який, на їхню думку, найбільше сподобається Ніколь.
Було приємно усвідомлювати, що вони, цілком пересічні люди, мали владу вирішувати, хто стане чоловіком Ніколь на наступні п’ять років, у якомусь сенсі це давало виборцям найвищу владу, якій підлягала навіть сама Ніколь. Згадати б її останнього чоловіка, Тауфіка Неґаля. Стосунки між ним і першою леді були доволі прохолодними, тож можна було припустити, що їй не дуже сподобався цей їхній вибір. Та, звісно, вона була першою леді й ніколи не показувала публіці свого ставлення до чоловіка.
«Відколи статус першої леді став вищим за президентську посаду?» — прочитав він у релполі. Інакше кажучи, коли у нашому суспільстві запанував матріархат, перефразував Ієн Данкан це запитання для себе. Приблизно у 1990 році — відповідь відома. Хоча деякі передумови для цього склалися ще раніше, а зміни відбувалися поступово. Щороку Президент відступав чимдалі у тінь, натомість перша леді ставала все знаменитішою, популярнішою серед публіки. Саме публіка піднесла її так високо. Чим це пояснити: тугою за матір’ю, дружиною, коханою чи, можливо, за всіма трьома? В будь-якому випадку вони отримали те, що хотіли; тепер вони мали Ніколь, а вона чудово втілювала у собі всіх трьох і навіть більше.
Телевізор озвався звуком «тееееенґ» із кутка вітальні, попереджаючи, що скоро почнеться програма. Ієн Данкан зітхнув, відклав підручник із релполу США та зосередив свою увагу на екрані. Мабуть, якийсь спецвипуск новин про діяльність Білого дому, припустив він. Можливо, ще один виїзд у світ або детальний (і максимально розлогий) опис нового хобі чи захоплення Ніколь. Раптом вона почала колекціонувати порцелянові чашки? Тоді покажуть кожен без винятку колекційний виріб із синім візерунком.
Як і очікувалося, на екрані з’явилося кругле обличчя Максвела Джеймісона з вусиками у формі риб’ячого хвоста, секретаря прес-служби Білого дому. Джеймісон підняв руку — його звичний вітальний жест.
— Добрий вечір, громадяни землі нашої, — урочисто промовив він. — Чи запитували ви себе колись, як це — опуститися на дно Тихого океану? Ніколь — так, і для того, щоб відповісти на це запитання, вона запросила до Тюльпанової кімнати Білого дому трьох провідних світових океанографів. Сьогодні вона дізнається більше про їхні дослідження, і ви також зможете почути цю розмову, бо ми напередодні записали її за посередництва Бюро інформації телекомпанії «Об’єднана Тріада».
А тепер завітаємо до Білого дому, сказав собі Ієн Данкан. Принаймні опосередковано. Ми, ті, хто не має туди безпосереднього доступу, не має талантів, якими могли б зацікавити першу леді бодай на один вечір, — ми все одно зможемо все побачити крізь обережно прочинене для нас вікно телеекрана.
Сьогодні йому не дуже хотілося дивитися телевізор, проте це здавалося йому доцільним: може, в кінці програми буде миттєва вікторина. А хороша оцінка у вікторині цілком може врівноважити погані результати його останнього політичного тесту, який наразі перевіряв його сусід містер Стоун.
З екрана на нього дивилося миловидне спокійне обличчя з блідою шкірою і темними уважними очима — мудре і водночас викличне обличчя жінки, яка спромоглася монополізувати їхню увагу, жінки, якою жила і дихала вся нація і чи не вся планета. Від погляду на неї Ієна Данкана охопив страх. Він не виправдав її сподівань, інфомація про його недолугі результати тесту якимось чином дійшла до неї, і хоча вона нічого не скаже, він відчував: вона розчарована.
— Добрий вечір, — привіталася Ніколь лагідним, як завжди, і дещо хрипким голосом.
— Річ у тім, — напівсвідомо забурмотів Ієн Данкан, — що мій мозок не здатен мислити абстракціями, і вся ця релігійно-політична філософія для мене — суцільне безглуздя. Невже не можна зосередитися на конкретній реальності? Мені більше пасує обпікати цеглу в печі або шити чоботи. Я мав би бути на Марсі, на кордоні. Тут я марную свій час, у свої тридцять п’ять я ні на що не здатен, і