Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 112)

— Звичайний випуск уже був, — зауважила Джоан, швидко поглянувши на свій наручний годинник. — Отже, це має бути спецвипуск. Усе це так захопливо, мені просто не терпиться прочитати передовицю.

Що цей Бенні Цемолі знову зробив? — подумав Гуд. — Яка фаза... принаймні згідно з «Таймз», що геть поплутала хронологію його життя... отже, який етап історії, що сталася насправді багато років тому, наздожене нас зараз? Це має бути щось кульмінаційне, якщо воно заслуговує на спецвипуск. Поза сумнівом, це мусить бути цікаво. «Таймз» знається на тому, що друкувати. Він теж із нетерпінням став чекати на газету.

У центрі Оклахома-сіті Джон ЛеКонте вкинув монетку в щілину кіоска «Таймз», віддавна встановленого на цьому місці. З кіоска висунувся останній спецвипуск газети; чоловік витяг його й швиденько пробігся очима по заголовку передової статті — йому знадобилося лише кілька секунд, щоб ухопити головне. Потім він перетнув тротуар і знову сів у свій паровий автомобіль.

Містер Фолл завбачливо нагадав:

— Сер, ось оригінальний матеріал, якщо ви бажаєте зіставити окремі формулювання, — ЛеКонте взяв простягнуту секретарем папку.

Машина рушила. Без жодної сторонньої вказівки шофер поїхав у напрямку партійного штабу. ЛеКонте відхилився на спинку сидіння, запалив сигару і вмостився зручніше.

Газета на його колінах впадала в око своїм величезним заголовком.

ЦЕМОЛІ ВХОДИТЬ ДО СКЛАДУ КОАЛІЦІЇ ООН,

БОРОТЬБУ ТИМЧАСОВО ПРИПИНЕНО

ЛеКонте повернувся до свого секретаря:

— Мій телефон, будь ласка.

— Так, сер, — містер Фолл передав йому портативний польовий телефон. — Але ми майже приїхали. І не виключено, якщо дозволите звернути на це вашу увагу, що вони можуть записувати наші розмови.

— У них вистачає своїх справ у Нью-Йорку, — гмикнув ЛеКонте. — Серед тих руїн.

У місцевості, яка, наскільки я пригадую, ніколи не відігравала великої ролі, додав він подумки. А втім, можливо, порада містера Фолла й слушна, він вирішив відмовитися від дзвінка.

— Що ви думаєте про цей останній випуск? — спитав він у секретаря, показуючи йому газету.

— Дуже успішний, — кивнув містер Фолл.

Відкривши свій портфель, ЛеКонте вийняв звідти пошарпану книжечку без обкладинки. Її виготовили лише годину тому, і це був новий слід, на який мали натрапити загарбники з Проксими Центаври. Розробленням цієї книжечки займався сам ЛеКонте, і він дуже нею пишався. На її сторінках містився детальний виклад програми соціальних змін, запропонованих Цемолі, революційні засади були висловлені мовою, зрозумілою навіть школярам.

— Можна вас запитати, — поцікавився Фолл, — чи партійна верхівка планує підкинути їм труп?

— Колись — так, — відказав ЛеКонте. — Проте це станеться не раніше, ніж за кілька місяців. — Діставши з кишені пальта олівець, він написав на пошарпаній книжечці друкованими літерами, як то роблять першокласники:

КІНЕЦЬ ВЛАДИ ЦЕМОЛІ

Чи, може, він перестарався? Ні, вирішив ЛеКонте. Опір мусить бути. Але, звісно, стихійний, школярський. Тож він додав:

ДЕ ПОМАРАНЧІ?

Зазирнувши йому через плече, містер Фолл запитав:

— Що це означає?

— Цемолі обіцяв дітям помаранчі, — пояснив ЛеКонте. — Іще одна порожня обіцянка, якої революція ніколи не здійснить. Це Ставрос запропонував... він-бо торгує продуктами. Але ідея непогана, — і додає новині більшої вірогідності, додумав він. Саме такі дрібні деталі й забезпечують ефект.

— Вчора, коли я був у партійній штаб-квартирі, — сказав містер Фолл, — то чув підроблений звукозапис. Промова Цемолі в ООН. Це було просто неймовірно, якби не знати...

— І чий голос використали? — поцікавився ЛеКонте, здивований, що йому про це не доповіли.

— Ведучий якогось нічного клубу, тутешній, із Оклахома-сіті. Маловідомий, звичайно. Здається, він спеціалізується на імітації голосів. Цей тип виголосив промову таким зарозумілим, загрозливим тоном... мушу зізнатися, він мене вразив.

А тим часом, подумав ЛеКонте, не буде ніяких судів над воєнними злочинами. Попри те, що саме ми були при владі, коли спалахнула війна на Землі та Марсі, й обіймали відповідальні посади, — ми в безпеці, принаймні поки що. А може, і назавжди. Якщо наша стратегія буде дієвою. І якщо ніхто не виявить наш тунель до цефалона газети, який ми прокладали довгих п’ять років. І якщо він не обвалиться.

Парова машина припаркувалася у спеціально відведеному місці перед партійною штаб-квартирою, шофер обійшов автомобіль, щоб відчинити двері, і ЛеКонте ліниво й безтурботно вийшов з авто на денне світло. Він викинув недопалок сигари в стічну канаву і попрямував тротуаром до знайомої будівлі.

Нечуваний виступ

У великому житловому будинку «Авраам Лінкольн» цієї ночі допізна горіло світло: відзначали День усіх померлих, і всі шістсот мешканців будинку згідно з договором про оренду були зобов’язані відвідати захід унизу, в підвальній залі для зібрань. Люди хутко заповнювали залу: чоловіки, жінки, діти. У дверях Брюс Корлі, послуговуючись новим і досить дорогим пристроєм для ідентифікації, перевіряв дані на кожного з них, щоб упевнитися, що до них не прослизнув ніхто ззовні, з іншого житлового будинку. Мешканці охоче надавали свої документи, і все відбувалося дуже швидко.

— Чуєш, Брюсе, багато у нас пішло на цю штуку? — поцікавився старий Джо Пард, найдавніший мешканець будинку, він в’їхав сюди з дружиною і двома дітьми у травні 1980 року, першого ж дня, коли почалося заселення. Дружина вже померла, діти виросли, поодружувалися та роз’їхалися, проте Джо залишився.

— Чимало, — визнав Брюс Корлі, — зате працює безпомилково, інакше кажучи, вона позбавлена суб’єктивності, — дотепер він працював на варті, пропускаючи людей, які видавалися йому знайомими. Проте у такий спосіб він врешті-решт впустив кількох шибеників із маєтку Ред Робін Гілл, і вони зірвали всю зустріч своїми запитаннями та коментарями з місця. Вдруге такого не станеться.

З незмінною усмішкою роздаючи копії паперів для учасників зустрічі, місіс Веллс раз у раз примовляла: «Пункт ЗА, Згода на ремонт даху, тепер під пунктом 4А. Будь ласка, зверніть на це увагу». Натовп мешканців отримував свої папери і розділявся на два потоки: праворуч і ліворуч. Ліберальна фракція розмістилася праворуч, а консерватори — ліворуч, і кожен із таборів демонстративно ігнорував присутність опонентів. Кілька не залучених до фракцій людей — нові мешканці або й звичайні диваки — сіли позаду, заглиблені в себе й мовчазні, тимчасом як зала гуділа від жвавих розмов. Сама атмосфера, настрій у залі були толерантні, проте мешканці будинку знали, що сьогодні відбудеться зіткнення. Вочевидь, обидві сторони були до цього готові. Тут і там шелестіли документи, петиції, вирізки з газет, які вони читали або поширювали, передаючи один одному.

На підвищенні за столом поряд із чотирма членами будинкоуправління сидів голова зборів Дональд Клюґман, почуваючись не вельми добре — до горла підкочувалася нудота.

Чоловік миролюбної вдачі, він уникав запеклих сварок. Навіть просто перебуваючи серед публіки, він відчував, що ледве все це витримує, а сьогодні йому доведеться ще й зіграти активну роль у зібранні. Як і для решти мешканців, із часом і внаслідок ротації настала його черга зайняти місце голови, і, звісно, ця нагода випала саме на ту ніч, коли питання про школу досягло свого апогею.

Зала була майже повна, коли Патрік Дойл, дійсний капелан будинку, у довгому вбранні та з не надто щасливим обличчям, підняв руки, закликаючи до тиші.

— Вступна молитва, — хрипко оголосив він, прокашлявся і виставив перед собою невеличку картку, — прошу всіх заплющити очі й схилити голови, — він скоса поглянув на Клюґмана і раду домоуправління, і Клюґман кивком голови дозволив йому продовжити. — Отче наш, — промовив Дойл, — ми, мешканці житлового будинку «Авраам Лінкольн», просимо Тебе благословити нашу сьогоднішню асамблею. Е-е-е... ми просимо, щоб Ти у Твоїй милості допоміг нам зібрати кошти на ремонт даху, бо витрат цих нам, певно, не уникнути. Ми просимо, щоб наші хворі одужали, а наші безробітні знайшли роботу, просимо наділити нас мудрістю обрати серед нових заявників, які хочуть у нас оселитися, тих, кого прийняти, і тих, кому відмовити. Ми просимо також про те, щоб жоден зайда не потрапив сюди, заважаючи нашому законослухняному, порядному життю, особливо ж ми просимо наостанок, якщо на те Твоя ласка, щоб Ніколь Тібодо звільнилася від синусного головного болю, який останнім часом заважає їй з’являтися перед нами на телеекрані, і щоб цей біль не мав жодного стосунку до того випадку дворічної давнини, коли, як ми всі пам’ятаємо, робітник сцени впустив їй на голову важкий предмет, після чого вона провела кілька днів у лікарні. Загалом... амінь.

— Амінь, — погодилася авдиторія.

Підвівшись зі свого стільця, Клюґман сказав:

— Отже, перш ніж перейти до справи, яка нас тут зібрала, пропоную насолодитися нашими талантами. Першим виступить тріо Феттерсмоллер із квартири номер 205. Вони виконають чечітку під музику «’I’ll Build a Stairway to the Stars».

Він сів на своє місце, і на сцену вибігло трійко світловолосих дівчаток, уже знайомих глядачам за багатьма талант-шоу.

Коли дівчатка Феттерсмоллер у смугастих штанцях та блискучих сріблястих жакетиках усміхнено витанцьовували на сцені, коридорні двері відчинилися і на порозі з’явився запізнілий учасник зібрання, Едґар Стоун.