Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 108)

Проте на це знадобляться десятиліття.

Крокуючи повз залишки головної залізничної станції, Пітер Гуд подумав, що, коли їхня місія завершиться, він уже давно відпочиватиме на пенсії. Від того, що тут було до трагедії, лишилося небагато. Місцеве керівництво — політичні нікчеми, які злетілися сюди з Марса та Венери, як тут звалися сусідні планети, — мало чим зарадили. І все ж він захоплювався їхніми зусиллями.

До членів своєї команди, які ступали за ним крок у крок, він озвався зі словами:

— А знаєте, вони виконали всю найтяжчу роботу. Ми маємо бути їм вдячні. Нелегко приходити на вщент розбомблену землю, як це зробили вони.

Його помічник Флетчер на це зауважив:

— І їм це повернулося сповна.

Гуд заперечив:

— Байдуже, які в них були мотиви. Вони досягли результатів, — він згадав офіційного представника місцевої влади, який зустрів їх на своїй паровій машині, їхня зустріч була врочиста й формальна, з низкою складних дискусій. Коли ці, тутешні, багато років тому вперше прилетіли на Землю, їх ніхто не вітав, окрім, можливо, купки обгорілих від радіації, почорнілих людей, які вижили після катастрофи і виповзли зі своїх підвалів, мовчки витріщившись на прибульців. Він аж здригнувся, уявивши цю картину.

Підійшовши до Гуда, один із дрібних співробітників ЦАБЕ відсалютував йому і повідомив:

— Сер, нам вдалося розшукати неушкоджене приміщення, у якому ваша команда могла б тимчасово розміститися. Воно під землею, — він мав зніяковілий вигляд. — Не зовсім те, на що ми сподівалися. Але на пристойніші умови можна розраховувати, лише потіснивши місцевих.

— Що ж, нехай буде підвал, — знизав плечима Гуд. — Він цілком згодиться.

— Це приміщення, — вів далі ЦАБЕвець, — належало колись одній із великих гомеостатичних газет, «Нью-Йорк Таймз». Вона друкувалася просто під нами. Принаймні згідно з картою. Самої газети ми поки що не знайшли, такі газети зазвичай були поховані на глибині приблизно з милю. Тож наразі не вдалося встановити, як багато від неї лишилося.

— І все ж це було б цінною знахідкою, — визнав Гуд.

— Так, — кивнув ЦАБЕвець, — у неї ціла мережа з каналами по всій планеті, щодня виходило, мабуть, до тисячі різних випусків. Скільки з тих каналів у дієвому стані... — він замовк, а потім продовжив: — Дивно, що місцеві політики не взялися за відновлення якоїсь із десяти чи одинадцяти світових гомеостатичних газет, та, схоже, вони за це навіть не бралися.

— Таки дивно, — погодився Гуд. Адже це значно полегшило б їм завдання. Після такої трагедії за об’єднання людей у цивілізовану культурну спільноту відповідають насамперед газети, оскільки іонізація атмосфери ускладнила, якщо не унеможливила, радіо- та телекомунікацію. — Це викликає підозру, — провадив він, озирнувшись до своєї команди. — А чи хочуть вони насправді тієї відбудови? Чи, може, вся їхня робота — тільки замилювання очей?

Аж тут озвалася його дружина, Джоан.

— А може, їм бракувало засобів, щоб запустити в друк гомеостатичну газету.

Коли вагаєшся, подумки визнав Гуд, право на існування мають обидва припущення.

— Останній випуск «Таймз», — додав Флетчер, — був надісланий у друк того дня, коли почалося Лихоліття. І відтоді вся мережа друку та комунікації заклякла. Не розумію, що це за політики такі, судячи з усього, вони знехтували засадничими принципами культури. Адже, відродивши газетний друк, ми зробимо для відновлення цивілізації, що існувала до трагедії, більше, ніж десять тисяч їхніх нікчемних проектів, — зневажливо закінчив він.

Гуд на це відказав:

— Можливо, ви помиляєтеся, але поки що облишмо це. І сподіватимемося, що цефалон газети залишився неушкодженим. Нам навряд чи вдасться його замінити, — він побачив перед собою роззявлену пащу входу, розчищену ЦАБЕвцями. Це мало бути його першим кроком тут, на зруйнованій планеті, назустріч відновленню цієї величезної автономної єдності, щоб повернути їй колишні силу і вплив у всій своїй повноті. Щойно гомеостатична газета відновить свою діяльність, він зможе присвятити себе іншим завданням, звільнившись від частини тягаря.

Один із робітників, які усе ще розгрібали звалище, пробурмотів:

— Боже, скільки брухту, ніколи стільки не бачив. Таке враження, ніби вони його навмисне тут розкидали, — піч у його руках блимала і здригалася, всотуючи брухт і перетворюючи його на енергію, вхідний отвір дедалі ширшав.

— Мені потрібен звіт про стан друкарні, і то якнайшвидше, — сказав Гуд команді інженерів, які стояли, чекаючи, коли відкриється вхід. — Скільки часу знадобиться на перезапуск, скільки... — і враз замовк.

До них наближалося двоє чоловіків у чорних одностроях. Полісмени з корабля Охорони. Одного він упізнав: це був Отто Дітріх, старший слідчий, який супроводжував центавріанську флотилію. Гуд мимохіть напружився, це був рефлекс, вироблений у кожного з них, — він бачив, як інженери та робітники ненадовго припиняють працювати і лише згодом потроху повертаються до виконання своїх обов’язків.

— Добридень, — привітався він із Дітріхом. — Радий вас бачити. Давайте відійдемо ось сюди, в цю бічну кімнату, щоб ми змогли поговорити, — він не сумнівався в тому, про що питатиме слідчий, і очікував на його візит.

Дітріх відказав:

— Я вас ненадовго затримаю, Гуде, бо знаю, наскільки ви зайняті. А що це у вас таке? — він витріщився на отвір із нетерплячою жадібною цікавістю на круглому щетинистому обличчі.

У тісній бічній кімнаті, своєму тимчасовому робочому кабінеті, Гуд став навпроти двох полісменів.

— Я проти суду, — тихо сказав він. — Спливло багато часу. Лишіть усе як є.

Замислено почухавши себе за вухом, Дітріх заперечив:

— Але воєнні злочини — це воєнні злочини, навіть через чотири десятиліття. Хай там як, про що тут взагалі дискутувати? Закон зобов’язує нас висунути обвинувачення. Хтось же розпочав цю війну. Можливо, ті люди й обіймають сьогодні відповідальні посади, проте це ще нічого не означає.

— Скільки з вами поліцейських груп? — поцікавився Гуд.

— У мене двісті чоловік.

— Отже, ви готові до розгортання операції.

— Ми готові почати розслідування. Зібрати відповідні документи та ініціювати процес у місцевих судах. Так, ми готові змусити до співпраці тутешнє населення, якщо ви про це. Наші досвідчені агенти вже розподілилися по ключових позиціях, — Дітріх уважно поглянув на нього. — Усе це необхідно, і я не розумію, в чому проблема. Чи, може, ви маєте намір покривати винуватців, щоб використати їхні так звані «цінні навички» у своїй роботі?

— Ні, — стримано заперечив Гуд.

Дітріх повів далі:

— Під час Лихоліття загинуло майже вісім мільйонів людей. Ви вже забули про це? А можливо, те, що жертви — переважно місцеві, не знайомі нам з вами люди...

— Аж ніяк, — перервав його Гуд. Він знав, що це безнадійно, йому була чужа ментальність полісменів. — Я вже пояснював свою позицію. На мою думку, тепер нічим не зарадять ці судові процеси та повішення за давні гріхи. І не думайте залучати до цього моїх співробітників, я відмовлю вам на тій підставі, що не можу розкидатися ніким із них, навіть прибиральником. Я зрозуміло висловився?

— Які ж ви все-таки ідеалісти, — зітхнув Дітріх. — Адже на нас покладено почесну місію... і це відбудова, хіба ні? Ви не розумієте — чи не хочете розуміти — того, що ці люди одного разу знову візьмуться за своє, якщо ми не вживемо заходів. Ми повинні це зробити, заради прийдешніх поколінь. Бути суворими зараз — найбільш гуманний метод, якщо поглянути на це в довгостроковій перспективі. Скажіть-но, Гуде, що це взагалі за місце? Що ви так відчайдушно намагаєтеся відродити?

— Центр «Нью-Йорк Таймз», — кинув Гуд.

— Припускаю, що тут є архів, де ми могли б знайти потрібні нам відомості. Це нам дуже прислужилося б у підготовці судових справ.

Гуд зітхнув:

— Я не можу відмовити вам у доступі до знайдених матеріалів.

Дітріх посміхнувся:

— Щоденні звіти про політичні події, які передували війні, можуть бути дуже цікавими. Наприклад, у чиїх руках була зосереджена верховна влада у Сполучених Штатах, коли почалося Лихоліття? Ніхто з нині опитаних не може цього пригадати, — він уже посміхався на весь рот.

Рано-вранці Гуда в його тимчасовому кабінеті вже чекав звіт команди інженерів. Система живлення газети непоправно пошкоджена. Проте цефалон, мозковий центр гомеостатичної системи, що мав забезпечувати та координувати її роботу, здавався дієвим. Якщо під’єднати систему до живлення корабля, можливо, газета запрацює на цій енергії. А тоді вже можна було б дізнатися більше.

— Інакше кажучи, — сказав Флетчер Гуду, коли вони снідали разом із Джоан, — вона або запрацює, або ні. Дуже прагматичний підхід. Ви запускаєте систему, і якщо вам це вдається, ваша місія виконана. А якщо ні? Інженери просто опустять руки?

Втупившись у свою чашку, Гуд промовив:

— На смак як найсправжнісінька кава, — він замислився. — Скажи їм під’єднати корабель і запустити газету. Якщо вона почне щось друкувати, негайно неси це мені, — наказав Гуд і знову відпив із чашки.

За годину один із кораблів приземлився поблизу, і його джерело живлення підключили до гомеостатичної газети. Техніки протягли кабелі й обережно замкнули мережу.

Сидячи у своєму кабінеті, Пітер Гуд почув далекий підземний гуркіт, уривчасте, невпевнене гудіння. Вдалося! Газета поверталася до життя.