Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 107)

— Так, — погодився Вайзмен і спитав себе, чи вони взагалі коли-небудь те щось помітять. — Хай там як, — додав він, — лишімо цю іграшку тут, щоб спостерігати за нею.

Сівши поруч, Вайзмен приготувався спостерігати за солдатиками. Він умостився зручніше, налаштований лишитися тут надовго.

Того вечора о шостій Джо Гок, менеджер із продажів у дитячій крамниці «Еппелей», припаркував свою машину перед будинком, вийшов з неї і піднявся по сходах.

Під пахвою він ніс велику пласку коробку — «зразок», який він привласнив.

— Татусю! — радісно закричали обоє його дітей, Боббі і Лора, коли він переступив поріг помешкання. — Ти щось нам приніс, татусю? — вони кинулися до нього, не даючи навіть кроку ступити. Дружина, яка сиділа на кухні за столом, підвела голову і відклала вбік журнал.

— Прихопив для вас нову гру, — усміхнувся Гок. Він розгорнув пакунок, почуваючись генієм. Чому б і не взяти собі одну з тих нових ігор, він багато тижнів не випускав із рук телефонної слухавки, проштовхуючи товар через Митний контроль, — і врешті, після стількох перемовин і кроків назустріч, через кордон пропустили тільки один із трьох товарів.

Коли діти побігли вивчати гру, він стиха почав виправдовуватися перед дружиною:

— На вищих посадах іще більша корупція.

Вона ніколи не схвалювала того, що чоловік цупить товари зі складу крамниці.

— У нас їх там тисячі, — пояснював Гок. — Склад аж тріщить. Ніхто навіть не помітить, що не вистачає однієї коробки.

Під час обіду діти ретельно вчитувалися в кожне слово інструкції до гри. Більше їх нічого не цікавило.

— За столом не читають, — дорікнула дітям місіс Гок.

Відхилившись на спинку стільця, Джо Гок продовжив переповідати свій день.

— І після цього зволікання знаєш, скільки вони допустили? Один-однісінький товар. Нам дуже пощастить, якщо ми зможемо продати достатньо й отримати з цього бодай якийсь прибуток. Ота забавка із солдатиками і стріляниною — вона б добре продавалася. Проте її заморозили на невизначений термін.

Він запалив цигарку і розслабився, почуваючись дуже затишно вдома, в колі своєї родини.

Донька запитала:

— Тату, хочеш з нами пограти? Тут написано, що потрібно якомога більше гравців.

— Авжеж, — погодився Джо Гок.

Поки його дружина прибирала зі столу, вони розклали дошку, фішки, гральні кубики, паперові гроші та акції. Чоловік майже одразу захопився грою, цілковито поглинутий нею, наринули спогади про його дитячі забави, і він хитро й вигадливо примножував свої акції, аж поки наприкінці гри загарбав чи не всі синдроми.

Він із задоволеним зітханням відсунув від себе дошку.

— Ну ось і все, — сказав він. — Боюся, що в мене була величезна перевага. Врешті-решт, я не новачок у таких іграх, — він розглядав свої цінні папери з насолодою переможця. — Тож, на жаль, я виграв у вас, діти.

Аж раптом його дочка озвалася:

— Ти не виграв.

— Ти програв, — підтримав її брат.

— Як це? — вигукнув Джо Гок.

— Той, хто набере найбільшу кількість акцій, програє, — роз’яснила Лора. Вона показала йому інструкцію. — Бачиш? Ідея в тому, щоб позбутися своїх акцій. Тату, ти вилетів з гри.

— Якесь безглуздя, — розчаровано промовив Гок. — Що за гра така! — його самовдоволення і радість розвіялися. — Це зовсім не цікаво.

— Тепер ми дограємо її вдвох, — сказав Боббі, — і побачимо, хто переможе.

Джо Гок підвівся з-за столу і пробурчав:

— Ніяк не втямлю, хто захоче грати в гру, де переможцем виходить той, у кого нічого не лишилося?

За його спиною син з донькою продовжували грати. Акції та гроші переходили з рук у руки, і діти ставали дедалі жвавішими. Коли ж гра наблизилася до фіналу, вони впали в стан екстатичної концентрації.

«Вони не знайомі з „Монополією“, — сказав Гок сам до себе, — тому-то ця збочена гра і не викликає у них неприйняття».

Так чи інакше, головне, що дітям сподобався «Синдром», мабуть, він добре продаватиметься, а зрештою, тільки це і важить. І от двоє дітлахів уже вчаться, як легко віддавати те, чим вони володіють. З якимось незбагненним азартом вони позбувалися своїх акцій і грошей.

Підвівши на нього ясний погляд, Лора вигукнула:

— Татусю, це найкраща навчальна гра із тих, які ти нам досі приносив!

Якби не існувало Бенні Цемолі

Троє хлопців бігли неораним полем і перегукувалися, коли це раптом помітили корабель: він приземлився, справді приземлився, саме там, де вони й очікували, і тепер вони перші роздивляться його зблизька.

— Я ще не бачив такого великого! — засапано видихнув перший хлопчик. — Він не з Марса, він з далекого космосу. З дуже далеких зірок, це вже точно, — та, оцінивши розміри судна, він нараз зробився мовчазним і наляканим. Коли ж він задер голову до неба, то побачив, що таких кораблів прилетіла ціла флотилія, як усі й очікували. — Ходімо, треба всім розповісти, — покликав він своїх товаришів.

Тим часом на невеличкому пагорбі Джон ЛеКонте стояв біля свого лімузина з паровим двигуном та особистим водієм за кермом і нетерпляче чекав, коли нагріється бойлер. Діти дісталися туди першими, роздратовано думав він. Це я мав бути там замість них. Задрипані на вигляд хлопчиська, мабуть, селюки.

— Телефон сьогодні працює? — звернувся він до свого секретаря.

Містер Фолл поглянув у папку-планшет і відповів:

— Так, сер. З’єднати вас із Оклахомою? — він був найхудішим із співробітників, яких будь-коли посилали працювати в бюро ЛеКонте. Цей чоловік, вочевидь, недоїдав і загалом мало цікавився їжею. А також був дуже старанним.

ЛеКонте пробурмотів:

— Служба імміграції мусить дізнатися про цей обурливий випадок.

Він зітхнув. Усе пішло шкереберть. Ця флотилія з Проксими Центаври прилетіла через десять років, і жоден із приладів спостереження не попередив їх завчасно про її наближення.

Тепер Оклахома-сіті доведеться розбиратися з прибульцями на своїй землі — психологічно програшна ситуація, і ЛеКонте чудово це відчував.

Ти ба, яке у них обладнання, майнуло в його голові, поки він спостерігав, як торговельні судна флотилії починають розвантажуватися. Якими ж провінціалами ми видаємося на їхньому тлі! Він волів би, щоб його авто не потребувало двадцяти хвилин розігріву, він волів би...

Насправді він волів би, щоб не було ЦАБЕ. Центавріанської агенції благодійного експорту — доброчинної організації, наділеної, на жаль, необмеженими міжсистемними повноваженнями. Ця агенція отримала дані про Лихоліття далекого 2170 року і помчала крізь космос, як фототропний організм, чуттєвий до фізичного світла, яке вивільнили вибухи гідрогенних бомб. Проте ЛеКонте знав, що тут усе набагато складніше. Насправді можновладці в системі Центавра були вичерпно проінформовані про тутешню трагедію, бо підтримували радіозв’язок з іншими планетами Сонячної системи. На Землі вижила мізерна частка живих організмів. Сам ЛеКонте прибув із Марса, сім років тому він очолив міжпланетну місію з надання допомоги і вирішив тут лишитися, бо, з огляду на тодішні обставини, на Землі відкривалося багато можливостей...

Усе це дуже складно, зітхнув він, чекаючи, поки в машині нагріється паровий двигун. Хоча ми прибули сюди першими, проте ЦАБЕ стоїть вище за нас, і нам доведеться зважати на цей незручний факт. Як на мене, ми провели хорошу відновлювальну роботу. Авжеж, усе тут не таке, як колись... проте десять років — це не так уже й багато. Дайте нам іще двадцять, і цією землею знову їздитимуть потяги. Та й наші інфраструктура облігації цілком успішно продалися, навіть більше, нас тоді аж завалили запитами на відбудову доріг.

— Вам дзвінок, сер, із Оклахома-сіті, — повідомив містер Фолл, простягаючи слухавку портативного польового телефонного апарата.

— Джон ЛеКонте, Голова польового представництва, я вас слухаю, — голосно сказав ЛеКонте у слухавку. — Алло, кажіть, я вас слухаю.

— Алло, це Партійний центр, — долинув із того кінця дроту сухий офіційний голос, ледь чутний і уривчастий через тріск перешкод на лінії. — Ми отримали повідомлення від десятків занепокоєних громадян із Західної Оклахоми та Техасу щодо масштабної...

— Прибули центавріанці, — перервав його ЛеКонте. — Я їх бачу. Я саме збирався виїхати на зустріч з їхнім керівництвом, мій звіт надійде у звичний час. Тож ви могли б і не телефонувати з перевіркою, — додав він із роздратуванням.

— Флотилія озброєна?

— Та ні, — заспокоїв співрозмовника ЛеКонте. — Там, схоже, самі бюрократи, торговельні агенти і спекулянти. Інакше кажучи, позліталися стерв’ятники.

Секретар Партії промовив:

— Гаразд, тоді покваптеся і поясніть їм, що їхньої присутності тут не бажають ані самі земляни, ані Адміністративна рада з надання повоєнної допомоги. Перекажіть їм, що законодавча влада налаштована провести засідання і висловити протест проти втручання міжсистемних організацій у внутрішні справи планети.

— Знаю, знаю, — відповів ЛеКонте. — Ми це вже обговорювали, я все пам’ятаю.

Його водій гукнув:

— Сер, машина готова рушати.

Насамкінець секретар Партії сказав:

— Розтлумачте їм, що ви не можете вести з ними перемов, що ухвалення рішення про їхню присутність на Землі не належить до вашої компетенції. Такі повноваження є тільки у Ради, і вона на це, звісно, в жодному разі не пристане.

ЛеКонте поклав слухавку й поквапився до автомобіля.

Попри обурення місцевої влади, Пітер Гуд із ЦАБЕ вирішив розмістити свій штаб просто посеред руїн колишньої терранської столиці, Нью-Йорк-сіті. Це додасть престижу ЦАБЕвцям, поки вони поступово розширюватимуть коло впливу своєї агенції. Врешті-решт це коло, звісно, охопить всю планету.