Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 3 (страница 110)

Раптом у розмову вклинився помічник ЛеКонте:

— Так, я теж його згадав. Він навіть балотувався до сенату ООН. Але, звісно, програв.

— А ви щось чули про нього останнім часом? — допитувався Гуд.

— Ох, я й забув, — похопився ЛеКонте. — Невдовзі після того він помер від азійського грипу. От уже п’ятнадцять років як його нема.

Сидячи в гелікоптері, Гуд повільно кружляв над територією, про яку йшлося в статтях «Таймз». Він хотів на власні очі переконатися, що там немає ані сліду політичної активності, оскільки не був цілковито впевнений у тому, що газета втратила зв’язок із реальними подіями. Але дійсність жодним чином не збігалася з тією, яку відображали статті «Таймз», це беззаперечний факт. І все ж — гомеостатична система продовжувала працювати.

Джоан, яка сиділа поруч, сказала:

— У мене є третя стаття, якщо хочеш, можеш прочитати, — вона саме проглядала останній випуск газети.

— Ні, — відмовився Гуд.

— Тут пишуть, буцімто вони вже ввійшли до міста, — повідомила вона. — Що революціонери прорвалися через поліцейські загородження і що губернатор звернувся до ООН по допомогу.

Флетчер замислено зауважив:

— У мене є ідея. Один із нас, — найкраще, якщо це будете ви, Гуде, — напише листа в «Таймз». — Гуд витріщився на нього. — Думаю, я знаю, як саме його сформулювати, — вів далі Флетчер. — Давайте вдамо, що це простий запит. Мовляв, ви стежили за публікаціями газети про революцію Цемолі. Скажіть редакції... — Флетчер помовчав. — Скажіть, що ви небайдужі до цього руху і хочете до нього приєднатися. Спитайте в газети, як це зробити.

Інакше кажучи, думав Гуд, я попрошу газету вивести мене на Цемолі. Він мусив визнати, що йому сподобалася ідея Флетчера. Вона була блискуча, у свій химерний спосіб. Ніби Флетчер зумів відступити від свого здорового глузду настільки, щоб мислити так, як ця схиблена газета. Він підіграє газеті в її омані. Припустивши, що Цемолі та марш у бік Нью-Йорка справді існує, такий запит буде цілком обґрунтованим.

— Мабуть, це прозвучить по-дурному, — сказала Джоан, — але як можна надіслати листа в гомеостатичну газету?

— Із цим я вже розібрався, — відповів Флетчер. — У кожному газетному кіоску є отвір для листів поряд із тим, у який треба кинути монетку, щоб придбати газету. Цього вимагав закон багато десятиліть тому, коли ще тільки починали випускати гомеостатичні газети. Все, що нам треба, — це підпис вашого чоловіка, — він дістав з кишені піджака конверт. — Лист уже написаний.

Гуд узяв листа й уважно його прочитав. Отже, ми хочемо приєднатися до повстанців із загадковим вгодованим блазнем на чолі, сказав він сам до себе.

— А хіба після цього не з’явиться заголовок на кшталт: «ГОЛОВА ЦАБЕ ПРИЄДНУЄТЬСЯ ДО МАРШУ НА ЗЕМНУ СТОЛИЦЮ»? — спитав він у Флетчера із сарказмом. — Невже досвідчена, підприємлива газета не розмістить такого листа на першій сторінці?

Флетчер, вочевидь, про це не замислювався, він спохмурнів.

— Тоді, мабуть, краще, щоб цього листа підписав хтось інший, — визнав він і додав: — Хтось із вашої команди, але нижчий за посадою. Хоча б я.

Гуд кивнув і віддав йому листа:

— Так і зробимо. Цікаво, чи прийде взагалі відповідь на лист, а якщо прийде, то яка.

Листи до редакції, подумав він. Листи до незмірного складного електронного організму, похованого далеко під землею, який ні перед ким не звітує і керований тільки власними схемами управління. Як він відреагує на це зовнішнє підтвердження власної ілюзії? Чи поверне це газету знову до реальності?

Таке враження, думав він далі, ніби всі ці роки вимушеного мовчання газета бачила сни, а тепер, прокинувшись, повірила в уривки власних сновидінь і відтворила їх на своїх сторінках поряд із точними й виваженими звітами про сучасні події. Мішанина химерних і правдивих, чітко продуманих репортажів. Що з цього врешті переможе? Імовірно, судячи з розгортання історії про Бенні Цемолі, загорнутий у тогу оратор дійде до Нью-Йорка. Схоже, марш закінчиться успіхом. І що тоді? Як це поєднати з прильотом ЦАБЕ з її величезною міжсистемною могутністю та владою? Гомеостатичній газеті рано чи пізно доведеться зіштовхнутися з цією невідповідністю.

Один із двох звітів має зникнути... Проте Гуд мав лихе передчуття, що гомеостатична газета, яка на ціле десятиліття поринула у марення, неохоче поступиться своїми фантазіями. Можливо, міркував він, новини про нас, ЦАБЕ і наше завдання відбудови Землі зникнуть зі сторінок «Таймз», їх буде дедалі менше, їх пересуватимуть усе далі від передовиці. І врешті залишаться тільки подвиги Бенні Цемолі.

Це було неприємне передбачення, яке стривожило Гуда. Виникає враження, подумав він, ніби ми реальні тільки тоді, коли про нас пише «Таймз», так, ніби наше існування залежить від цієї газети.

Двадцять чотири години по тому «Таймз» розмістила у своєму звичному випуску лист від Флетчера. Надрукований, лист вразив Гуда непереконливістю та штучністю формулювань, — здавалося б, таким листом гомеостатичну газету не перехитрувати, і все ж вона віддала його в друк. Отже, його пропустили на всіх етапах підготовки випуску.

Шановна редакціє!

Ваша стаття про героїчний марш проти декадентської плутократії, що засіла в Нью-Йорк-сіті, неабияк мене надихнула. Яким чином пересічний громадянин міг би стати частиною цього історичного зрушення? Будь ласка, дайте відповідь якнайшвидше, адже я прагну приєднатися до Цемолі й переживати всі випробування та перемоги разом із іншими повстанцями.

Під цим листом містилася відповідь гомеостатичної газети; Гуд квапливо її прочитав.

Прибічники Цемолі приймають добровольців в офісі у центрі Нью-Йорка за адресою: Блікмен-стріт, 460, Нью-Йорк 32. Там ви зможете подати заявку на вступ до його лав, якщо, з огляду на сучасну кризу, поліція не перешкодить цій напівлегальній діяльності.

Натиснувши кнопку, Гуд напряму зв’язався з поліцейським штабом. Коли старший слідчий відповів, він сказав:

— Дітріху, мені потрібні ваші люди, необхідно декуди з’їздити, і можливо, там виникнуть певні ускладнення.

Після павзи Дітріх сухо промовив:

— Отже, все-таки йдеться не тільки про шляхетну справу відбудови. Скажу так: ми вже послали людину наглядати за адресою на Блікмен-стріт. Мені сподобалася ваша тактика з листом. Може, вона й спрацює, — реготнув він.

Невдовзі Гуд і четверо центавріанських полісменів у чорних одностроях уже летіли на гелікоптері над руїнами Нью-Йорк-сіті, шукаючи рештки того, що було колись Блікмен-стріт. Скориставшись мапою, вони десь за пів години розшукали потрібне місце.

— Он там, — сказав капітан поліції, який командував групою, і показав на якусь споруду за вікном. — У тому будинку, де продуктова крамниця.

Гелікоптер почав знижуватися. Так і є: продуктова крамниця. Гуд не помітив жодних ознак політичної активності — ані мітингувальників, ані прапорів або банерів. І все ж, здавалося, щось лиховісне чигало за лаштунками цього звичного видовища, що простерлося під ними: виставлені на тротуарі ящики з овочами, убогі жінки в довгих пальтах, які обмацували мерзлі картоплини, підстаркуватий власник крамниці у білому фартуху, який замітав тротуар. Усе надто природне, надто буденне.

Надто звичайне.

— Спускаємося? — запитав його капітан поліції.

— Так, — скомандував Гуд. — І будьте напоготові.

Побачивши, як вони приземлилися перед його крамницею, власник поволі відставив убік мітлу і попростував їм назустріч.

Грек, вирішив Гуд. У чоловіка була густа борода і ледь хвилясте сиве волосся. Він дивився на них із вродженою обережністю, одразу здогадавшись, що від них годі чекати чогось доброго. І все ж вирішив ввічливо їх привітати. Він їх не боявся.

— Джентльмени, — грек злегка вклонився їм. — Чим я можу вам допомогти? — його погляд ковзнув чорними одностроями центавріанської поліції, проте обличчя лишилося безвиразним і непроникним.

Гуд сказав:

— Ми тут, щоб заарештувати політичного агітатора. Вам нема про що хвилюватися, — із цими словами він попрямував до продуктової крамниці, група поліцейських рушила слідом, виставивши перед себе зброю.

— Політична агітація — тут?! — перепитав грек. — Та годі вам! Це неможливо, — задиханий, він кинувся їх наздоганяти, уже не приховуючи свого занепокоєння. — У чому я винен? Ні в чому, подивіться самі. Заходьте, — він притримав двері крамниці, впускаючи їх досередини. — Можете самі переконатися.

— Саме це ми й збираємося зробити, — відказав Гуд. Він рухався швидко, не гаючи часу на обшук зали з товарами, й одразу попрямував до допоміжного приміщення.

Там був склад, заставлений картонними коробками, в яких, очевидно, лежали консервні банки. Якийсь хлопець, що займався підрахунком продуктів, підвів голову і завмер, заскочений їхньою появою. Тут нічого немає, подумав Гуд. Син підпрацьовує у батька в крамниці, ото й усе. Відкривши одну з коробок, Гуд зазирнув усередину. Консервовані персики. Поряд — коробка із салатом. Він відірвав салатний листочок, почуваючись безсилим — і розчарованим.

Капітан поліції прошепотів:

— Тут нічого, сер.

— Я й сам бачу, — роздратовано відмахнувся Гуд.

Двері праворуч вели в комірчину. Відчинивши їх, він побачив мітли, швабру, цинкове відро, коробки з мийними засобами. А ще — краплі фарби на підлозі.

Комірчину перефарбовували, і то нещодавно. Нахилившись, він дряпнув фарбу нігтем і виявив, що вона ще липка.