Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 9)

— Це було... Незвично.

— Які твої враження? Чи зауважив ти щось особливе?

— Він був дуже емоційним. У всьому, що він говорив, відчувалося виразне суб’єктивне забарвлення. Якесь стійке поведінкове викривлення.

— Щось іще?

Пітер завагався, затримавшись біля дверей. Він посміхнувся.

— Так, іще одна річ.

— Яка саме?

— Я помітив... — Пітер розсміявся. — Я відчував його дуже виразний запах. Постійний гострий запах, весь час, що я був з ним.

— Боюся, вони всі такі, — відказав лікар Біш. — Це шкірні залози, що виводять з крові відпрацьовані речовини. Ти звикнеш до цього запаху, коли пробудеш з ними достатньо довго.

— А я обов’язково маю бути серед них?

— Це представники твого виду. Як ще ти зможеш працювати з ними? Це було метою усього твого навчання. Коли ми навчимо тебе всього, що можемо, тоді ти...

— Він мені дещо нагадав, цей ядучий запах. Доки був з ним, я повсякчас звертав на це увагу.

— Ти можеш визначити, що це було?

Пітер замислився. Він думав досить довго, глибоко сконцентрувавшись. Його маленьке личко напружилося. Склавши руки, лікар Біш терпляче чекав за столом. Автоматична система опалення перемкнулася на нічний режим, підігріваючи кімнату м’яким теплим сяйвом, що розлилося довкола них.

— Так, я знаю! — раптом вигукнув Пітер.

— То що це?

— Тварини в біологічній лабораторії. Той самий запах, запах піддослідних тварин.

Вони перезирнулися, робот-лікар і перспективний хлопчик, і обоє посміхнулися потаємною, зрозумілою лише їм двом посмішкою. Посмішкою повного порозуміння.

— Гадаю, я розумію, про що ти, — сказав лікар Біш. — Гадаю, я дуже добре розумію, про що ти.

Деякі різновиди життя

— Джоан, заради Бога! — Джоан Кларк відчувала роздратування в голосі свого чоловіка навіть через домашню аудиосистему. Вона підвелася зі стільця біля відеомодуля і швиденько подалась до спальні. Боб несамовито порпався у шафі, повикидавши звідти на ліжко пальта і костюми. Його лице аж почервоніло від гніву.

— Що ти шукаєш?

— Свою уніформу. Та де ж вона? Я її тут не бачу.

— Дай я гляну.

Боб з похмурим виглядом відійшов убік. Джоан підійшла до шафи й увімкнула автоматичний сортувальник. Костюми миттю почали обертатися один за одним, даючи їй можливість їх оглянути.

Був ранок, близько дев’ятої години. На світлому блакитному небі — жодної хмарини. Теплий весняний день пізнього квітня. Земля біля будинку була чорна і волога від вчорашнього дощу. На клумбах з’явилися перші стебельця рослин. Широкі зелені моріжки виблискували під сліпучим сяйвом сонця.

— Ось твоя форма, — Джоан вимкнула сортувальник. Одяг упав їй у руки, і вона подала його чоловікові. — Наступного разу не переймайся так.

— Дякую, — Боб ніяково посміхнувся, провівши рукою по костюму. — Поглянь лише, який він зім’ятий. Мені здавалося, що ти мала здати цей мотлох у чистку.

— Усе буде гаразд, — Джоан увімкнула ліжкозастилач. Автомат акуратно розправив простирадла і ковдри, уклав їх на місце і ретельно збив подушки.

— Як трохи поносиш, він розрівняється. Ти занадто метушишся, Бобе.

— Вибач, — відповів чоловік.

— Щось не так? — Джоан підійшла до нього і поклала руку на його широке плече. — Тебе щось непокоїть?

— Та ні.

— Ну ж бо, розкажи.

Боб заходився розстібати уніформу.

— Нічого такого, не хотів тебе тривожити. Просто вчора Еріксон викликав мене і повідомив, що мою групу знову збирають. Схоже, вони мобілізують відразу дві групи. Я сподівався, що мене ще пів року не смикатимуть.

— Бобе, чому ж ти мені не сказав?!

— Ми з Еріксоном довго розмовляли. «Заради Бога, — сказав я йому. — Я ж щойно звідти». «Я знаю, — відповів він. — Мені дуже шкода, але я тут нічим не зараджу. Ми всі в одному човні. Хай там як, але це триватиме недовго, ми швидко з цим покінчимо. Проблеми на Марсі. Усе керівництво вкрай стурбоване». Так він мені пояснив, по-людськи. Та й взагалі Еріксон нормальний хлопець, як на завідувача сектору.

— Коли... Коли ти їдеш?

Боб поглянув на годинник.

— Мені треба бути на місці опівдні, тобто через три години.

— А коли ти повернешся?

— Ну, якщо все складеться добре, то за кілька днів. Ти сама чудово знаєш, як воно буває. Всяке трапляється. Пам’ятаєш, як минулого жовтня я повернувся аж через тиждень? Але то була виняткова ситуація. Вони міняють групи так швидко, що ледве встигаєш прибути на місце, як уже час повертатися додому.

Недбалим кроком з кухні вийшов Томмі.

— Що сталося, тату? — тут він помітив форму в руках батька. — Що, вашу групу знову збирають?

— Так.

Томмі вишкірив зуби у захопленій юнацькій посмішці.

— Будеш вирішувати марсіанські проблеми? Я дивився новини по відеомодулю. Ці марсіани нагадують стебла зів’ялої трави, зав’язані в пучки. З ними ви точно запросто розберетеся.

Боб розсміявся і поплескав сина по спині.

— Звісно, синку.

— Я б і сам хотів піти.

Вираз Бобового обличчя враз змінився. Його очі затверділи як сірий граніт.

— Ні, синку, навіть не кажи такого.

Запала незручна мовчанка.

— Та я нічого такого не мав на увазі, — пробурмотів Томмі.

— Забули. Краще дайте мені перевдягтися, — сказав примирливо Боб.

Джоан і Томмі вийшли з кімнати і причинили за собою двері. Боб хутко передягнувся, кинув на ліжко піжаму, вбрався у темно-зелений однострій, зашнурував черевики і вийшов з кімнати.

Джоан принесла з комори Бобову валізу.

— Візьмеш її із собою?

— Дякую, — Боб підхопив валізу. — Проведи мене до машини. Томмі вже засів за домашнє завдання біля відеоекрана.

Екраном повільно рухався текст уроку біології.

Боб з Джоан зійшли з переднього ґанку до свого наземного автомобіля. Дверцята автоматично відчинилися, Боб закинув валізу і сів за кермо.

— А чому ми воюємо з марсіанами? — запитала раптом Джоан. — Скажи мені, Бобе, навіщо?

Боб запалив сигарету. Сірий дим поплив салоном.

— Чому? Ти й сама добре знаєш. — Він простягнув руку і ляснув дебелою долонею по панелі керування. — Заради оцього.