Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 8)
— Усе гаразд? — запитав Ед.
— Так.
— Ти не змерз?
— Ні.
— Дивись, щоб ти не застудився.
Перед ними пробігла білка, поспішаючи до платана. Ед кинув їй шматочок бутерброда. Спочатку білка злякано кинулась убік, а потім повільно повернулася. Вона насварилася на них, ставши на задні лапи й розмахуючи своїм чудовим сірим хвостиком.
— Ти тільки поглянь на неї! — розсміявся Ед. — Бачив колись білку?
— Не думаю.
— Приємно час від часу повертатися на Терру. Побачити щось із давніх речей. Втім, вони поступово відходять.
— Відходять?
— Зникають. Знищуються. Терра завжди змінюється. — Ед махнув рукою у бік схилу. — Це теж колись зникне. Дерева вирубають, тоді розрівняють схил. А одного дня вони зріжуть весь хребет і вивезуть його. Використають, щоб заповнити якісь ями біля узбережжя.
— Це поза межами моєї програми, — відповів Пітер.
— Тобто?
— Я не отримую матеріалів такого типу. Гадаю, лікар Біш говорив тобі. Я працюю з біохімією.
— Знаю, — пробурмотів Ед. — Скажи, як ти в біса взагалі вплутався в цю історію з біохімією?
— Тести показали, що я маю до цього здібності.
— А тобі подобається те, що ти робиш?
— Дивне питання. Звичайно, мені подобається те, що я роблю. Це робота, для якої я годжуся.
— А мені здається дуже дивним починати вчити дев’ятирічного хлопця чомусь такому.
— Чому?
— Боже мій, Піте. Коли мені було дев’ять, я вештався містом. Іноді в школі, переважно поза нею, блукав скрізь. Грався. Читав. Постійно прокрадався на станції запуску ракет. — Він задумався. — Робив усякі такі речі. Коли мені було шістнадцять, я рвонув на Марс. Побув там якийсь час, попрацював офіціантом. Потім полетів на Ґанімед. Ґанімед був перенаселений, там не було чого робити. Звідти я вирушив на Проксу, починав із самих низів на великому фрахтувальнику.
— І ти залишився на Проксимі?
— Звичайно. Я знайшов, що хотів. Там добре. Тепер ми починаємо колонізовувати Сиріус. — Ед гордо випнув груди. — У мене є точка в системі Сиріуса, невелика фірма з продажу й обслуговування.
— Сиріус розташований за вісім цілих і вісім десятих світлового року від Сонячної системи.
— Так, це далеко, сім тижнів лету звідси. Дорогою добряче трясе, метеоритні хмари. Завжди дуже непросто.
— Уявляю.
— Знаєш, я тут дещо надумав. — Ед повернувся до сина, його обличчя було сповнене надії й ентузіазму. — Я добре все обміркував. Мені хотілося б полетіти туди, на Сиріус, це непогане місце для життя. Я сам розробив план, спеціальний дизайн, що відповідатиме особливостям системи.
Пітер кивнув.
— Піте...
— Так?
— Що скажеш, може, й тобі це цікаво? Гайнути на Сиріус, подивитися. Це хороше місце. Чотири чисті планети, незаймані. Милі й милі неосяжних просторів, скелі й гори, океани. І нікого поруч. Лише кілька родин колоністів, трохи будівель. Широчезні пласкі рівнини.
— Що ти маєш на увазі під «цікаво»?
— Полетіти туди. — Обличчя Еда стало блідим, його губи нервово посмикувалися. — Я думав, може, ти захочеш полетіти разом зі мною і побачити, як воно там. Це дуже схоже на Проксу, якою вона була двадцять п’ять років тому. Там добре і чисто, жодних міст.
Пітер посміхнувся.
— Чому ти посміхаєшся?
— Просто так. — Пітер раптово підвівся. — Якщо ми збираємося йти до станції пішки, то краще вирушати зараз. Тобі так не здається? Вже сутеніє.
— Звичайно. — Ед звівся на ноги. — Звичайно, але...
— Коли ти знову повернешся до Сонячної системи?
— Повернуся? — Ед рушив услід за сином, Пітер видирався схилом у бік дороги. — Не поспішай так, будь ласка.
Пітер сповільнив крок, й Ед його наздогнав.
— Я не знаю, коли повернуся. Я не дуже часто прилітаю. Відколи ми з Джен розлучилися, ніхто мене тут не чекає. Насправді, цього разу я прилетів, щоб...
— Сюди, — Пітер почав спускатися дорогою вниз.
Ед поквапився за ним, затягуючи краватку, натягуючи піджак й намагаючись віддихатися.
— Пітере, то що скажеш? Хочеш гайнути зі мною на Сиріус? Подивитися, що там і як. Там чудове місце. Ми могли б працювати разом, удвох. Якщо ти захочеш, звичайно.
— Але в мене вже є робота.
— Ота бісова хімія?
Пітер знову посміхнувся.
Ед насупився, його обличчя почервоніло.
— Чому ти посміхаєшся? — запитав він, але син не відповів. — У чому річ? Я сказав щось смішне?
— Нічого, — відказав Пітер. — Не треба так перейматися. На нас чекає довгий спуск. — Він наддав ходи, його пружне тіло погойдувалося в такт з кожним довгим рівним кроком. — Вже сутеніє, треба поквапитися.
Лікар Біш поглянув на годинник, відкотивши рукав свого піджака в тоненьку смужку.
— Я радий, що ти повернувся.
— Він відіслав автівку геть, — пояснив Пітер. — І нам довелося спускатися зі схилу пішки.
На вулиці було темно. Уздовж рядів будівель і лабораторій на станції почали загоратися автоматичні ліхтарі.
Лікар Біш підвівся з-за столу.
— Підпиши це, Пітере. Там, унизу.
Пітер підписав.
— А що це?
— Це документальне підтвердження того, що ти бачився з ним, як цього вимагає закон. Ми жодним чином не намагалися тобі в цьому перешкоджати.
Пітер віддав лікареві папірець, і Біш поклав його в теку до інших. Хлопчик рушив до дверей кабінету.
— Я піду до їдальні вечеряти.
— Ти ще не їв?
— Ні.
Лікар Біш склав на грудях руки, вивчаючи хлопчика.
— Отже, — запитав він, — що ти про нього думаєш? Ти вперше побачив батька. Для тебе це мало бути дивно. Ти так довго був поряд з нами, протягом усього навчання й роботи.