Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 67)

— Який? — з надією запитав Ед — Який вихід?

Старець заговорив неспішно й розважливо.

— Якщо я дозволю вам повернутися додому, ви заприсягнетеся ніколи в житті не говорити про це? Поклянетеся не розповідати про побачене, про те, що вам тепер відомо?

— Безумовно! — завзято випалив Ед з полегкістю. — Присягаюся!

— Стосовно вашої дружини. Вона не повинна дізнатися про все інше. Нехай вважає, що то був скороминущий психотичний напад — втеча від реальності.

— Вона й так переконана в цьому.

— Нехай вважає так і надалі.

Ед зціпив зуби.

— Я подбаю, щоб вона й надалі вважала те, що відбулося, тимчасовим затьмаренням. Вона так і не дізнається, що відбулося насправді.

— Ви впевнені, що зможете приховати від неї всю правду?

— Звісно, — впевнено відповів Ед. — Я знаю, що мені все вдасться.

— Ну гаразд, — повільно кивнув Старець. — Я відправлю вас назад, але тримайте язика за зубами. — Він видимо посуворішав. — Пам’ятайте: рано чи пізно ви повернетеся до мене — всі рано чи пізно повертаються. Якщо проговоритеся, я вам не заздрю!

— Нізащо не скажу їй нічого, — сказав змокрілий Ед. — Обіцяю, даю слово. З Рут я дам собі раду, не хвилюйтеся.

Він прибув додому під вечір.

Ед кліпнув, очманілий від різкого спуску. Якусь мить постояв на тротуарі, оговтуючись і відсапуючись, а потім рушив стежкою в двір.

Він відчинив двері й увійшов до свого невеличкого будинку із зеленим тиньком.

— Еде! — Рут вибігла йому назустріч уся в сльозах. Вона обхопила чоловіка руками й міцно притисла до себе. — Де ти в біса був?

— Як це де? — пробурмотів Ед. — В офісі, звичайно.

Рут відсахнулася від нього.

— Неправда, тебе там не було.

Ед починав нервуватися.

— Та був я там. Де ж іще я міг бути?

— Я близько третьої подзвонила Даґласу. Він сказав, що ти пішов майже одразу після мене. Едді...

Знервований, Ед поплескав її по плечі.

— Не переймайся, кохана. — Він розстебнув плащ. — Усе гаразд. Чуєш? Все чудово.

Рут сіла на бильце канапи, голосно шморгнула носом і витерла з очей сльози.

— Якби ти знав, як я хвилювалась, — вона сховала носовичка і схрестила на грудях руки. — Я хочу знати, де ти був.

Ед розгублено повісив плащ у шафу, підійшов до Рут і поцілував. Її губи були холодними.

— Я все тобі розповім, але перше скажи, що в нас є на вечерю? Я зголоднів як пес.

Рут уважно розглядала чоловіка. Врешті вона підвелася з бильця канапи.

— Зараз переодягнусь і приготую.

Вона поквапилася до спальні й заходилася скидати туфлі й колготи. Ед рушив за нею.

— Я не хотів тебе тривожити, — сказав він обережно. — Щойно ти пішла, я зрозумів, що ти була права.

— Та невже? — Рут скинула блузку і спідницю й почепила їх на вішак. — І щодо чого?

— Про мене, — він силувано всміхнувся і зробив веселу міну. — Про те... Про те, що трапилося.

Рут повісила на вішак комбінацію. Не зводячи погляду з Еда, вона із зусиллям натягла досить-таки тісні джинси.

— Продовжуй.

Це був критичний момент. Зараз або ніколи. Ед Флетчер зібрався з силами, обережно добираючи слова.

— Я зрозумів, що вся ця дурня — то лише в моїй голові. Ти була права, Рут, цілком і повністю. І я навіть зрозумів, що саме це спричинило.

Рут натягнула свою бавовняну футболку й заправила її в джинси.

— І яка ж була причина?

— Я перепрацював.

— Перепрацював?

— Мені потрібна відпустка. Я роками її не брав, прикипівши до роботи, тож перепрацював і трохи нафантазував. — Він сказав це впевнено, хоча його серце шалено калатало. — Мені дуже треба відпочити. Поїхати десь у гори чи на риболовлю, або ж... — він гарячково шукав потрібне слово, — або ж...

Рут з недобрим виразом на обличчі підступила ближче:

— Еде! — різко сказала вона. — Подивись мені в очі!

— У чому річ? — його охопила паніка. — Чому ти так дивишся на мене?

— Де ти вештався сьогодні вдень?!

Едова усмішка зникла.

— Я ж сказав тобі, я вийшов пройтися. Подихати свіжим повітрям, обміркувати те, що сталося.

— Не бреши мені, Едді Флетчер! Я відчуваю, коли ти брешеш! — на її очах знову виступили сльози. Під бавовняною футболкою знервовано здіймалися й опускалися груди. — Ану зізнавайся! Ти не ходив ні на яку прогулянку!

Ед затнувся. На його обличчі виступав піт, він безпомічно сперся на двері.

— Що ти хочеш цим сказати?

Очі Рут гнівно палали.

— Ну ж бо! Я хочу знати, де ти був! Розказуй, я маю право знати! Що насправді сталося?

Нажаханий Ед почав задкувати, його рішучість умить розвіялась. Усе йшло не за планом.

— Присягаюсь. Я вийшов, щоб...

— Говори правду! — Її гострі нігті вчепились йому в руку. — Я хочу знати, де ти був. І з ким!

Ед розтулив рота, намагаючись усміхнутися, але губи його не слухалися.

— Не розумію, що ти хочеш цим сказати.

— Усе ти знаєш. З ким був? Куди ходив? Відповідай! Рано чи пізно я все одно довідаюся.

Виходу не було. Ед програв і розумів це. Далі він уже не міг таїтися від дружини. У відчаї він замовк, намагаючись виграти час. От якби йому вдалося відволікти її увагу на щось інше! Якби ж тільки вона дала йому бодай мить передихнути! Він зміг би вигадати якусь правдоподібнішу історію. Час! Треба виграти час!

— Рут, тобі треба...

Раптом почувся якийсь звук: по темному будинку прокотився відлунням собачий гавкіт.

Рут відступила, стривожено дослухаючись.