Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 41)
— Звідки ви взяли їжу, звідки усі інші речі? — капітан обвів рукою кухню. — Посуд, меблі. Чому в цей будинок не влучили? Як ви пережили вчорашній обстріл?
— Я... — Тім затнувся.
Капітан зловісно на нього наступав.
— Жінка, діти, усі ви. Що ви тут робите? — його голос був різким. — Тобі, шановний, варто це якось пояснити. Або ти поясниш, що ви тут робите, або нам доведеться усіх вас спалити.
Тім всівся за стіл і судомно, глибоко вдихнув, намагаючись зосередитися. Його тіло нило, руки тремтіли. Він витер закривавленого рота, дістав хустку й виплюнув у неї шматки поламаного кутнього зуба.
— Ну ж бо, — поквапив капітан.
Мері й діти прослизнули назад до кімнати. Джуді плакала, обличчя Вірджинії застигло від шоку, Ерл зблід і дивився на солдатів широко розплющеними очима.
— Тіме, — запитала Мері, поклавши руку йому на плече. — З тобою все гаразд?
Тім кивнув.
— Я в порядку.
Мері натягла сукню назад на плечі.
— Тіме, їм це так не минеться. Хтось обов’язково прийде. Поштар, сусіди. Вони не можуть просто...
— Стули рота, — відрізав капітан, його очі дивно зблиснули. — Поштар? Про що ти взагалі говориш? — він простягнув руку. — Покажи свою жовту картку, мала.
— Жовту картку? — розгублено перепитала Мері.
Капітан потер щелепу.
— Ні жовтої картки, ні масок, ні документів.
— Вони заги, — сказав один із солдатів.
— Можливо, а може й ні.
— Вони заги, капітане. Нам краще спалити їх, щоб не ризикувати.
— Тут коїться щось дивне, — відповів капітан, смикнув за шворку на шиї і витяг приєднану кабелем коробочку. — Я викличу сюди поліка.
— Поліка? — солдати занервували. — Не треба, капітане. Ми й самі розберемося, не кличте нікого. Полік нас нагне, і ми ніколи...
— Дайте Мережу Б, — сказав у передавач капітан.
Тім поглянув на Мері.
— Послухай, люба. Я...
— Стули рота, — солдат штурхнув його. Тім замовк.
— Мережа Б, — завищала коробка.
— Є вільний полік? Ми натрапили на щось дивне. П’ятеро осіб. Чоловік, жінка, троє дітей. Жодних масок чи документів, жінка не щеплена, будинок геть неушкоджений. Меблі, побутова техніка, біля двохсот фунтів їжі.
Оператор завагався.
— Так. Полік зараз виїде, лишайтеся там і не дайте їм втекти.
— Не дамо. — Капітан запхав коробку назад під одяг. — Полік зараз буде, а тимчасом давайте повантажимо їжу.
Знадвору долинув низький оглушливий гуркіт. Будинок струснуло, у буфеті брязкнув посуд.
— Боже, — сказав один із солдатів. — Десь близько.
— Сподіваюсь, щити протримаються до ночі. — Капітан підхопив ящик із консервованим горошком. — Беріть решту, маємо все винести до прибуття поліка.
Солдати теж нагребли їжі й рушили за ним до вхідних дверей будинку. Зі стежки їхні голоси були вже ледь чутними.
Тім підвівся.
— Залишайтеся тут, — сказав він кволо.
— Що ти надумав? — знервовано запитала Мері.
— Може, мені вдасться вибратися звідси. — Він побіг до чорного входу, неслухняними руками відсунув клямку, відчинив двері й вийшов на ґанок позаду. — Нікого не бачу. Якби ж тільки ми могли...
Він затнувся.
Довкола проносилися сірі хмари. Сірий попіл, що затуляв усе навколо. Проглядали лише невиразні тіні. Поламані силуети, тихі й нерухомі в сірості.
Руїни.
Понівечені будівлі, купи брухту, і повсюди — уламки. Він повільно спустився сходами. Бетонна стежка раптово уривалася, за нею все вкривали шлак і руїни. І більше нічого, нічогісінько, скільки сягав погляд.
Ніщо не ворушилося, ніщо не дихало, у сірій тиші не вчувалося жодного життя і жодного звуку. Лише блукаючі хмари попелу, шлак і нескінченні руїни.
Міста більше не було. Будинки були геть знищені, ні людей, ні життя. Похилені стіни, порожні, зяючі провалля. Серед уламків росли кілька темних травинок, і Тім схилився доторкнутися до них. Грубі, товсті стебла. І шлак. Це був металевий шлак, поплавлений метал. Тім підвівся.
— Поверніться в будинок, — наказав упевнений голос.
Тім заціпеніло обернувся. Позад нього на ґанку, вперши руки в боки, стояв невисокий чоловік із запалими щоками. Його очі були маленькими й блискучими, як дві вуглинки. Форма інакша, ніж була на солдатах, маска відсунута з обличчя. Шкіра жовтувата, трохи блискуча й щільно напнута на вилицях. Обличчя хворобливе, понівечене гарячкою і втомою.
— Хто ви? — запитав Тім.
— Даґлас. Політичний комісар Даґлас.
— То ви... з поліції?
— Саме так. А тепер повертайтеся, мені потрібні ваші відповіді, у мене до вас чимало запитань.
— Перша річ, яку я хочу знати, — сказав комісар Даґлас, — це як ваш будинок залишився неушкодженим.
Тім, Мері і діти сиділи рядком на дивані. Мовчазні й нерухомі, розгублені від шоку.
— То як? — поквапив їх Даґлас.
Тім нарешті спромігся на відповідь.
— Послухайте, — почав він. — Я не знаю. Я нічого не знаю. Ми прокинулися сьогодні вранці, як завжди, одягнулися і поснідали.
— На вулиці був туман, — підхопила Вірджинія. — Ми визирнули назовні й побачили туман.
— І радіо не працювало, — додав Ерл.
— Радіо? — худе обличчя Даґласа перекосилося. — Вже кілька місяців не було жодних аудіосигналів. Тільки для урядових цілей. Цей будинок, усі ви — я нічого не розумію. Якщо ви заги...
— Заги? Що воно таке? — запитала Мері.
— Це від «совєцькі війська загального призначення».
— Тобто почалася війна?
— Два роки тому напали на Північну Америку, — відказав Даґлас. — У 1978-му.
— У 1978-му? Тобто зараз 1980-й. — Тім осів. Раптом він потягнувся до кишені, дістав гаманець й кинув його Даґласові. — Гляньте ось на це.
Даґлас недовірливо розкрив гаманець.
— Що там?