Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 40)
Сніданок у сутінках
— Тату, ти відвезеш нас сьогодні до школи? — квапливо запитав Ерл, виходячи з ванної.
Тім Маклін налив собі другу чашку кави.
— Могли б і самі пройтися, діти. Машина в гаражі.
— Там дощ, — надулася Джуді.
— Ні, дощу немає, — виправила сестру Вірджинія і відсунула штору. — Там туман, а не дощ.
— Дайте-но я гляну. — Мері Маклін витерла руки й відійшла від умивальника. — Який дивний день! Це справді туман? Більше схоже на дим, нічого не розгледіти. А що казали у прогнозі?
— Я не зміг нічого знайти по радіо, — відповів Ерл. — Суцільні шуми.
Тім розсердився.
— Ця бісова штука знову зламалася? Я ж наче щойно її лагодив. — Він підвівся, сонно підійшов до приймача й почав гратися з налаштуваннями. Троє дітей снували довкола нього, збираючись до школи. — Дивно, — зрештою сказав Тім.
— Я пішов, — оголосив Ерл, прочиняючи двері.
— Зачекай на сестер, — наказала для порядку Мері.
— Я готова, — озвалася Вірджинія. — Який у мене вигляд?
— Виглядаєш чудово, — відповіла Мері, цілуючи її.
— Я зателефоную в службу радіоремонту з офісу, — сказав Тім.
Раптом він замовк. Перед дверима кухні стояв Ерл, блідий і мовчазний, з розширеними від жаху очима.
— Що трапилося?
— Я... Я повернувся.
— Що таке? Ти захворів?
— Я не можу піти до школи.
Усі витріщилися на нього.
— Що трапилося? — Тім схопив сина за руку. — Чому ти не можеш піти до школи?
— Вони... Вони мене не пустять.
— Хто?!!
— Солдати. — Хлопця прорвало. — Надворі озброєні солдати. І вони йдуть сюди.
— Йдуть? Йдуть сюди? — перепитав розгублено Тім.
— Вони йдуть сюди і збираються... — Ерл затнувся, нажаханий. З ґанку долинув тупіт важких чобіт. Удар. Тріск дерева. Голоси.
— Боже мій, — видихнула Мері. — Тіме, що відбувається? Тім зайшов до вітальні, його серце боляче калатало. Перед дверима стояли троє чоловіків у сіро-зеленій формі, обвішані зброєю і складним плетивом обладнання. Трубки і шланги, метри товстих кабелів, втулки і шкіряні лямки, антени, химерні маски. За масками Тім розгледів втомлені неголені обличчя, червоні очі, що дивилися на нього з відвертою ворожістю.
Один із солдатів різко скинув рушницю на плече, націлившись просто в Макліна. Тім отупіло дивився на нього.
— Що ви, заради... — почав було він, але солдат миттю його урвав.
— Ти хто? — голос був грубим, гортанним. — Що ти тут робиш? — він відсунув маску. Обличчя під нею було брудним, хворобливо-жовту плоть вкривали порізи і шрами від віспи. Кількох зубів бракувало, кілька були зламані.
— Відповідай! — наказав другий солдат. — Що ти тут робиш?
— Показуй документи, — сказав третій. — Глянемо твій секторальний номер. — Його погляд застиг на дітях і Мері, що німо стояли біля дверей їдальні. Його щелепа відвисла.
— Жінка!
Троє солдатів здивовано вирячилися на них.
— Що це в біса таке? — запитав вражено перший. — Як довго ця жінка тут перебуває?
Тім нарешті оговтався.
— Це моя дружина. Хіба це...
— Твоя
— Мої дружина і діти. Заради Бога!
— Твоя дружина? І ти привів її сюди? Та ти, мабуть, збожеволів!
— У нього попелова хвороба, — сказав один із них, опустив рушницю й пройшов через вітальню до Мері. — Ходімо, мала. Ти підеш з нами.
Тім кинувся на них.
Його вдарило силовим щитом, і він розпластався. Зусібіч насунула темрява, у вухах дзвеніло. Голова пульсувала, усе розпливалося. Перед очима рухалися невиразні силуети. Голоси.
Кімната. Тім зосередився.
Солдати заганяли назад дітей. Один із них схопив Мері за руку й надірвав сукню, оголюючи плечі.
— Чорт! — прогарчав солдат. — Він притяг її сюди, а вона навіть не щеплена!
— Забирайте її із собою.
— Слухаюсь, капітане, — солдат потягнув Мері до вхідних дверей. — Зробимо з нею, що зможемо.
— Малих теж беріть, — капітан махнув іншому солдатові, що стояв поруч з дітьми. — Я не розумію. Ні масок. Ні документів. І як у цей будинок не поцілили? Вчора ж був найгірший вечір за останні місяці!
Попри біль, Тім підвівся. У роті була кров, зір затуманило.
Він сперся на стіну.
— Послухайте, — протягнув він. — Заради Бога.
Капітан здивовано витріщився на кухню.
— Це... їжа?! — він повільно пройшов крізь їдальню. — Гляньте!
Інші солдати увійшли за ним, забувши про Мері та дітей.
Вони зачудовано оточили стіл.
— Тільки погляньте на це!
— Кава! — один із солдатів схопив кавник, почав жадібно пити, але похлинувся і пролив трохи на кітель. — Гаряча. Боже, гаряча кава!
— І вершки! — інший солдат розчахнув дверцята холодильника. — Погляньте: молоко, яйця, масло, м’ясо. — Йому відібрало мову. — Та тут повно їжі!
Капітан зник у комірчині. Він вийшов, тримаючи в руках ящик з консервованим горошком.
— Забирайте решту, не лишайте нічого. Повантажимо все у змію.
Він з грюкотом поставив ящик на стіл і не зводячи очей з Тіма заходився порпатися у своєму брудному кітелі, аж доки видобув сигарету. Капітан закурив повільно, зосередивши погляд на Тімові.
— Гаразд, — сказав він. — Послухаємо, як ти це поясниш.
Тім розкрив рота — й одразу ж стулив його. Жодного звуку. В його голові було порожньо. Він не міг думати.