Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 134)

Їх було чимало: і на всій планеті, по всіх її містах, і на всіх двадцяти трьох планетах системи Бетельґейзе, а ще на чотирьох планетах системи Риґеля і на кількох — Оріона.

— Треба якось звідси вибиратися, — сказав Тоні до андроїда. — Зроби що-небудь!

Камінь влучив йому у шолом. Пластикова основа тріснула, і повітря почало просочуватися назовні. Одразу ж увімкнувся аварійний автомат, і тріщина затяглася плівкою. Град каменів не вщухав. Паси насувалися на Тоні хмарою, що вирувала, хмарою створінь у темних хітинових оболонках. Від них ширився кислуватий сморід, характерний для комашиних тіл, чулося клацання їхніх клешень. Уся ця розлючена маса наближалася.

Андроїд увімкнув тепловий промінь і широким півколом провів ним у бік юрби пасів. У їхніх руках враз з’явилися примітивні пістолети. Навколо Тоні задзижчали кулі. Паси цілилися в андроїда, і хлопчик якось відсторонено відчував присутність його металевого корпусу. Андроїд з гуркотом упав і зник з виду під знавіснілими комахами, що накинулися на нього.

Як скажені тварини, жуки шматували андроїда, що досі намагався відбиватися. Одні розбивали голову, інші заходилися відкручувати опори і руки-маніпулятори робота. Той уже не пручався. Потім натовп відступив, прихопивши понівечені механічні залишки, і тут їхня увага зосередилася на хлопчикові.

Щойно перші паси дісталися до Тоні, як захисний купол угорі тріснув, і в діру з громовим гуркотом влетів терранський патрульний корабель, поливаючи все навколо потужним тепловим променем.

Натовп умить розвіявся. Дехто з пасів відстрілювався, дехто жбурляв камені, але більшість тікала, шукаючи сховку.

Оговтавшись, Тоні хитко рушив до місця посадки патрульного корабля.

— Пробач мені, — тихо сказав Джо Россі, поклавши руку на плече хлопчика. — Мені не слід було відпускати тебе сьогодні до міста. Я мав здогадатися, що тут відбуватиметься.

Скоцюбившись, Тоні сидів у великому пластиковому кріслі.

З поблідлим від шоку обличчям він погойдувався туди-сюди. Врятувавши хлопчика, патрульний корабель негайно рушив до інших районів Карнета: там усе ще залишалося чимало землян.

Тоні мовчав. Йому й досі вчувалося ревисько юрби, він потерпав від усвідомлення ненависті, яка нуртувала в пасах — злості й презирства, приховуваних упродовж століття. Цей спогад наче витіснив усе інше. Перед очима лише миготіли ті самі картини: андроїд, що відбивається від пасів, скрегіт металевих частин, відірвані кінцівки робота у клешнях знавіснілого натовпу.

Мати дбайливо промила йому антисептиком синці і подряпини. Запаливши тремтячими руками сигарету, Джо Россі сказав:

— Якби поруч не було андроїда, вони б тебе роздерли. Оті жуки. — Він аж здригнувся. — Я нізащо не повинен був відпускати тебе до міста. Увесь цей час... Вони могли напасти будь-коли, будь-якого дня. Штрикнути ножем, пошматувати своїми огидними клешнями.

За поселенням на жерлах гармат виблискували червонясто-жовтаві промені місцевого світила. Серед вкритих тріщинами пагорбів лунали глухі звуки вибухів. Захисне кільце привели в дію. Схилами дерлися вгору чорні тіні. З боку Карнета в напрямку до поселення землян рухалися темні цятки. Вони перетнули розмежувальну лінію, яку сто років тому провели інспектори Конфедерації. Зараз Карнет нагадував котел, де кипіла й вирувала енергія. Усе місто лихоманило.

Тоні підвів голову.

— Вони змели наш фланг.

— Так, — Джо Россі загасив сигарету. — Саме так. Сьогодні о першій годині, а вже о другій вбили клин в самісінький центр нашої оборони, розколовши флот навпіл. Розбили його і погнали. Господи, та вони ж б’ються, як скажені, відчувши запах і смак нашої крові.

— Але справи вже покращуються, — докинула Лія. — Частини нашого головного флоту перегруповуються.

— Ми їх дістанемо, — пробурмотів Джо. — Хай навіть не тепер. Але, дасть Бог, ми ще зітремо їх на порох, винищимо всіх, навіть якщо для цього знадобиться тисяча років. Ми переслідуватимемо кожний їхній корабель, до останнього. — Його голос звучав оскаженіло. — Жуки! Кляті комахи! Щойно згадаю, як вони хотіли скривдити мого сина своїми бридкими чорними клешнями...

— Був би ти молодший, то пішов би воювати, — підхопила Лія. — Ти не винен, що вже постарів. Дуже велике навантаження на серце. Ти своє зробив. Не слід дозволяти літній людині ризикувати своїм життям. Це не твоя провина.

Джо стиснув кулаки.

— Я почуваюся таким безпорадним. Якби я міг щось зробити...

— Наш флот з ними впорається, — заспокоювала Лія. — Ти сам так казав. Вони вистежать кожен ворожий корабель і знищать їх усі, тож немає чого перейматися.

Джо пригнічено осунувся у своєму кріслі.

— Усе намарно, годі цих балачок. Скільки можна дурити самих себе?

— Що ти хочеш цим сказати?

— Та поглянь нарешті правді у вічі! Ми їх не подужаємо, принаймні не тепер. Ми зайшли занадто далеко, і за все доведеться заплатити.

У кімнаті запала гнітюча мовчанка.

Тоні випростався у своєму кріслі.

— А коли ти це зрозумів?

— Я давно це знав.

— А я — щойно сьогодні. Спочатку я не розумів, що ця планета нами захоплена. Я тут народився, і все ж це вкрадена планета.

— Так. Ця планета — чужа, вона нам не належить.

— Ми її захопили, бо були сильнішими. Але тепер ми вже не сильніші, ми зазнали поразки. Тепер вони переконалися, що терранів, як і будь-кого іншого, можна здолати.

Обличчя Джо Россі посіріло й осунулося.

— Ми захопили планети, що належали їм. Тепер вони їх собі повертають. Звісно, це буде тривалий процес, ми не одразу відступимо. Цей відступ триватиме ще століть п’ять. Між Бетельґейзе і Сонцем чимало інших зоряних систем.

Тоні, досі не розуміючи, струснув головою.

— Навіть Ллірі і Б’пріт! Усі вони чекали, коли настане їхній час. Щоб ми зазнали поразки і забралися звідси геть, туди, звідки прийшли.

Джо Россі міряв кроками кімнату.

— Так, віднині ми відступатимемо. Замість того, щоб здобувати планети, ми їх втрачатимемо. І це нагадуватиме сьогоднішній день: поразки і програні битви, безнадійне протистояння, відступи...

Він підвів очі, що блищали, мов від лихоманки, до стелі свого невеликого будиночка з металу і пластику. На його обличчі були гнів і страждання.

— Дасть Бог, ми ще їм покажемо. Ми їм покажемо! Ми будемо битися за кожен дюйм!

Ніщ-О[21]

Напружено вслухаючись, Лемюель припав до стіни своєї темної спальні. Легкий вітерець колихав тюлеві фіранки, у світлі жовтих ліхтарів було видно ліжко, шафу, книжки, іграшки й одяг.

У сусідній кімнаті тихо перемовлялися два голоси.

— Джин, нам треба щось робити, — сказав чоловічий голос.

Придушений зойк.

— Ральфе, тільки не кривдь його, будь ласка. Ти маєш себе контролювати, я не дозволю зробити йому боляче.

— Я не збираюся його кривдити, — у голосі чоловіка відчувалося неприховане страждання. — Чому він це робить? Чому він не може грати у бейсбол чи квача, як нормальні хлопці? Чому він має палити магазини й катувати безпорадних тварин? Чому?!

— Бо він інакший, Ральфе. Ми мусимо спробувати його зрозуміти.

— Може, краще відведемо його до лікаря? — запитав батько. — Може, в нього якісь гормональні порушення?

— До старого дока Ґрейді? Але ж ти сам казав, що він не може знайти навіть...

— Ні, не до дока Ґрейді. Він здався, ще коли Лемюель зламав йому рентгенапарат і розтрощив усі меблі в офісі. Ні, ця проблема серйозніша. — Запала напружена тиша. — Джин, я хочу відвезти його на Пагорб[22].

— О Ральфе! Будь ласка...

— Саме це я і зроблю, — прогарчав він рішуче і різко, неначе впіймана в пастку тварина. — Може, хоч ті психологи зможуть щось вдіяти, може, вони зможуть йому допомогти. А може, й ні.

— Але вони можуть його у нас відібрати. О Ральфе! Він же все, що в нас є!

— Звичайно, — хрипко пробурмотів Ральф, — але я вирішив зробити це ще того дня, коли він порізав вчителя ножем і вистрибнув з вікна. Я ще тоді вирішив, що ми повеземо Лемюеля на Пагорб.

День був теплий і світлий. Серед дерев, що колихалися на вітрі, виблискувало громаддя білої лікарні з бетону, сталі й пластику. Пригнічений велетенськими розмірами будівлі, Ральф Йорґенсон розгублено роззирався і м’яв у руках капелюх.

Лемюель уважно вслухався. Напруживши свої великі рухомі вуха, він звідусіль чув голоси — море голосів, що накочувалися на нього хвилями. Голоси долинали з усіх кімнат і кабінетів, з кожного поверху. Йому було тривожно.

Лікар Джеймс Норз вийшов до них і простягнув руку. Він був високим вродливим шатеном років, може, тридцяти, у чорних окулярах з роговою оправою. Його хода була впевненою, він коротко і міцно потиснув Лемюелеву руку.

— Ходімо, — сказав він низьким голосом. Ральф рушив до кабінету, але лікар похитав головою. — Ні, не ви, тільки хлопчик. Ми з Лемюелем поговоримо наодинці.

Схвильований Лемюель зайшов у кабінет за Норзом. Лікар хутко замкнув двері на потрійний магнітний замок.

— Можеш називати мене Джеймсом, — сказав він, тепло усміхаючись до хлопця. — А я зватиму тебе Лемом. Добре?

— Згода, — обережно відповів Лемюель. Він не відчував у чоловікові ворожості, але завжди був насторожі. Він мав бути обережним, навіть із цим доброзичливим красенем-лікарем, очевидно, розумним чоловіком.