Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 129)

Раптом його думки урвалися. Цій його мрії не судилося здійснитися. Брента охопило гірке почуття образи, і він враз зупинився.

Стежка перед ним розширювалася. Дерева тут росли не так густо, яскраве сонячне проміння місцями падало крізь мовчазну темряву на папороть, квіти й кущі. На невисокому пагорбі стояв будинок. Це був кам’яний будинок зі сходами, ґанком, вікнами й міцними білими стінами з матеріалу, подібного на мармур. Довкола ріс сад, крізь який тягнулися стежки. Позаду стояли менші споруди. Усе було чепурним, гарним і дуже сучасним на вигляд. Маленький фонтан розбризкував блакитну воду в басейні. Уздовж гравієвих доріжок гуляли пташки, які греблися в землі й щось викльовували.

Планета була населена.

Брент стомлено підійшов ближче. З кам’яного димаря здіймалася хмарка сірого диму. За будинком були загородки для курчат і чимало тварин: кілька були подібні на собак, в тіні біля корита дрімало щось схоже на корову, поруч була отара чогось схожого на овець. Звичайна маленька ферма, але не подібна на жодну з тих, які він бачив. Будівлі були з мармуру, чи принаймні так виглядало. Тварини були обгороджені якимось силовим полем. Усюди було чисто, в одному з кутків стічна труба засмоктувала використану воду і гній у вкопаний в землю резервуар.

Брент підійшов до сходів, що вели на задній ґанок, і після недовгих роздумів піднявся ними. Йому не було страшно, місце виглядало доглянутим і вмиротворено спокійним. Важко було уявити, щоб воно становило якусь небезпеку. Він підійшов до дверей, повагався, а тоді взявся шукати ручку.

Ручки не було, натомість двері відчинилися від його дотику. Зніяковілий, Брент увійшов і опинився в розкішному коридорі з килимами. Коли його чоботи торкнулися їх, загорілося розсіяне світло. Вікна закривали довгі блискучі штори. Брент зазирнув до кімнати. Там стояли масивні меблі, якась техніка й незвичного вигляду предмети, картини на стінах, по кутках — статуї. Він звернув за ріг і опинився у великому вестибюлі. Досі нікого не було видно.

Раптом з дверей вийшла велика тварина розміром з поні.

Вона з цікавістю його обнюхала, лизнула зап’ясток і пішла геть.

Брент вражено подивився їй услід.

Ручна. Всі тварини тут були ручними. Що за люди збудували це місце? Його охопила паніка. Мабуть, це не люди, а якась інша раса. Щось чуже, з-поза меж галактики, можливо, це був передній край іншопланетної імперії, якийсь передовий форпост.

Доки він про це думав, гадаючи, чи треба забиратися звідси геть, бігти до корабля і виходити на відеозв’язок з крейсером на Оріоні IX, позаду щось тихо шелеснуло. Він швидко розвернувся й потягнувся за пістолетом.

— Хто... — охнув він і завмер.

Там стояла дівчина. Вона була високою, майже його зросту, трохи менше шести футів. Спокійна брюнетка з великими темними очима. На її плечі каскадом спадало чорне волосся до пояса. На дівчині була блискуча мантія з якогось дивного металічного матеріалу, кожна грань якого виблискувала й сяяла у світлі ламп. У неї були темно-червоні пухлі губи. Вона склала руки на грудях, що повільно підіймалися й опускалися. Поруч з нею стояла та сама подібна на поні тварина, що обнюхувала його перед тим.

— Вітаю, містере Брент, — сказала дівчина й усміхнулася до нього. Він побачив її маленькі білі зуби. Голос дівчини був ніжним, мелодійним і вражаюче чистим. Раптом вона розвернулася і пішла до дверей у сусідню кімнату, мантія віялася за нею. — Ходіть за мною, я чекала на вас.

Брент обережно рушив слідом. Край довгого столу стояв чоловік, дивлячись на нього з очевидною неприязню. Він був величезним, вище шести футів, з широкими плечима й передпліччями, коли він застібав плащ, у нього помітно випиналися м’язи. Чоловік пішов до дверей. Стіл був заставлений тацями й горщиками з їжею, слуги-роботи тихо забирали їх геть. Вочевидь, дівчина з чоловіком щойно їли.

— Це мій брат, — сказала дівчина, вказуючи на темнолицого велета. Той злегка вклонився Бренту, перемовився кількома словами з дівчиною незнайомою, якоюсь співучою мовою, а тоді швидко вийшов. Його кроки затихли в коридорі.

— Даруйте, — пробурмотів Брент. — Я не хотів вриватися сюди й завдавати вам клопоту.

— Не хвилюйтеся, він уже збирався йти. Зрештою, ми не дуже ладнаємо. — Дівчина відсунула штори, відкривши широке вікно, що виходило на ліс. — Можете глянути, як він відлітатиме, корабель запаркований поруч. Бачите?

Якусь мить Брент не міг нічого розгледіти, корабель ідеально зливався з ландшафтом. Лише коли він раптово зірвався вертикально вгору, Брент зрозумів, що корабель був там увесь час. Він проходив усього за кілька ярдів від нього.

— Аеетес досить специфічна людина, — сказала дівчина, зашторюючи вікно. — Ви голодний? Сідайте й поїжте зі мною. Тепер, коли брат відлетів, я тут зовсім сама.

Брент обережно сів. Таці були з якогось напівпрозорого металу, їжа виглядала пречудово. Робот розклав перед ним прибори — ножі, виделки, ложки — і стояв, чекаючи на подальші інструкції. Дівчина щось наказала йому своєю дивною плинкою мовою, слуга швидко виставив страви для Брента і зник.

Вони з дівчиною залишилися вдвох. Брент почав жадібно їсти, усе було дуже смачним. Він відірвав крило від тушки птаха, подібного на курку, і з апетитом у нього вгризся. Потім проковтнув склянку темного червоного вина, втер рота рукавом й узявся за горщик стиглих фруктів. Овочі, гостре м’ясо, морепродукти, свіжий хліб — він із задоволенням поглинав усе. Дівчина з’їла кілька шматочків якихось ласощів і з цікавістю за ним спостерігала, аж доки Брент нарешті наївся і відсунув порожній посуд убік.

— Де ваш капітан? — запитала вона. — Він вирішив не приходити?

— Джонсон? Він на кораблі, — Брент гучно відригнув. — Як сталося, що ти говориш терранською? Це не твоя рідна мова. І як ти знаєш, що зі мною хтось є?

Дівчина розсміялася дзвінким мелодійним сміхом. Вона витерла свої тонкі руки серветкою й відпила з темного червоного келиха.

— Ми стежили за вами на радарі. Це вперше один із ваших кораблів так далеко дістався, тож нам було цікаво. Ще ми хотіли б дізнатися про ваші наміри.

— Ти не могла вивчити терранську, спостерігаючи за нашим кораблем на радарі.

— Так і є. Я вивчила вашу мову від людей вашої раси дуже давно. Я говорю нею, скільки себе пам’ятаю.

Брент був спантеличений.

— Але ти казала, що наш корабель перший, який сюди дістався.

Дівчина розсміялася.

— Так, але ми часто відвідували ваш маленький світ. Ми знаємо про нього все, це наш транзитний пункт під час подорожей в тому напрямку. Я часто там бувала, але не тепер, а в давні часи, коли більше подорожувала.

Дивний холод подер Брента по спині.

— Хто ви, люди? Звідки?

— Я не знаю, звідки саме ми походимо, — відповіла дівчина. — Зараз наша цивілізація розселилася по всьому всесвіту. Мабуть, вона почалася таки десь в одному місці, але це було ще за часів легенд. Зараз ми є практично всюди.

— То чому ми не натрапляли на вас раніше?

Дівчина усміхнулася й продовжувала їсти.

— Ти не чув, що я сказала? Ми вже зустрічалися з вами, і то часто. Ми навіть привозили терранів сюди. Я пам’ятаю одного дуже добре, кілька тисяч років тому...

— Скільки триває ваш рік? — запитав Брент.

— Ми не рахуємо час у роках, — темні очі дівчини вивчали його і задоволено виблискували. — Я маю на увазі терранські роки.

Минула ціла хвилина, доки він зрозумів, що насправді означали її слова.

— Тисяча років, — пробурмотів він. — Ти живеш уже тисячу років?

— Одинадцять тисяч, — просто відповіла дівчина. Вона кивнула, і робот відніс посуд геть. Вона відкинулася на спинку крісла, позіхнула, потягнулася, як маленьке гнучке кошеня, а тоді раптом скочила на ноги. — Ходімо. Ми вже поїли, тож тепер покажу тобі будинок.

Брент швиденько підвівся і пішов за нею, він уже не був таким рішучим.

— То ви безсмертні? — він засапуючись поквапився від дверей до неї, його масивне обличчя почервоніло. — Ви не старієте.

— Старіємо? Ні, звичайно, що ні.

— Ви боги... — заледве спромігся вимовити Брент.

Дівчина усміхнулася до нього, її темні очі лукаво поблискували.

— Та ні. Ви маєте майже все те, що й ми, майже стільки ж знань, науки і культури, тож колись ви нас наздоженете. Ми дуже давня раса. Мільйони років тому наші вчені досягли успіху в сповільненні процесів занепаду, і відтоді ми перестали помирати.

— Тоді ваша раса лишається сталою. Ніхто не вмирає, ніхто не народжується.

Дівчина пройшла повз нього й униз коридором.

— О, нові люди постійно народжуються, наша раса росте і розвивається. — Вона зупинилися у дверях. — І ми не відмовилися від жодного зі своїх задоволень. — Вона задумливо оглянула Брента, його плечі, руки, темне волосся і масивне обличчя. — Ми майже такі ж, як ви, тільки вічні. Колись ви теж вирішите цю проблему.

— То ви бували в нас? — запитав Брент, хоча вже починав здогадуватися й сам. — Усі ці давні релігії та міфи — це правда. Боги і чудеса. Ви контактували з нами, давали нам щось. Робили для нас щось. — Він зачудовано йшов за нею в кімнату.

— Так, гадаю, ми дещо для вас робили, коли опинялися поруч. — Дівчина ходила по кімнаті, опускаючи важкі штори. М’яка темрява огорнула дивани, книжкові шафи та статуї. — Ти граєш у шахи?

— Шахи?!!

— Це наша національна гра. Ми познайомили з нею декого з ваших пращурів-брахманів. — На її гострому маленькому обличчі було розчарування. — Ти не граєш? Дуже шкода. А що ти вмієш? Може, твій напарник? Здається, в нього кращі розумові здібності. Він грає в шахи? Можливо, тобі варто сходити й привести його?