Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 130)

— Не думаю, — відповів Брент і рушив на неї. — Наскільки я знаю, мій напарник взагалі нічого не вміє. — Він потягнувся й вхопив її за руку. Дівчина вражено відсахнулася, але Брент своїми ручиськами притягнув її до себе. — Не думаю, що він нам потрібен.

Брент поцілував дівчину. Її червоні губи були теплими й солодкими, вона задихалася й люто пручалася, він відчував, як струнке тіло опирається йому, як приємно пахне її темне волосся. Дівчина дряпалася гострими нігтями, її груди судомно здіймалися й опускалися. Нарешті Брент відпустив її, і вона вислизнула, недовірливо зиркаючи на нього блискучими очима. Дівчина була напружена, відхекувалася і поправляла свою блискучу мантію.

— Я можу вбити тебе, — прошепотіла вона і торкнулася до свого прикрашеного діамантами пояса. — Ти це розумієш?

Брент знову рушив уперед.

— Можливо. Але я закладаюся, що не вб’єш.

Вона відступила від нього.

— Не дурій, — її червоні губи вигнулися у стриманій посмішці. — Ти сміливий, але не дуже розумний. І все ж, у чоловікові це не таке вже й погане поєднання. Дурний і сміливий. — Вона спритно ухилилася від його обіймів, відскочивши за межі досяжності. — Крім того, ти у відмінній фізичній формі. Як тобі це вдається на такому маленькому кораблі?

— Щоквартальні курси тренувань, — відповів Брент, стоячи між нею і дверима. — Тобі тут, мабуть, дуже нудно самій. Думаю, після кількох тисяч років це втомлює.

— Мені є чим зайнятися, — відповіла вона. — Не підходь ближче. Хоч як би мені подобалася твоя наполегливість, але маю попередити, що...

Брент знову накинувся на неї. Дівчина люто відбивалася, але він викрутив їй руки за спину. Утримуючи її своєю лапою, чоловік перехилив дівчину назад і поцілував у напіврозтулені губи. Вона впилася в нього маленькими білими зубами, і Брент, скрикнувши, відсахнувся. Відбиваючись, вона захекано сміялася, її чорні очі танцювали, щоки почервоніли, напівприкриті груди тремтіли, тіло звивалося, як у впійманої тварини. Брент схопив її за талію і підняв.

Раптом його вдарило силовою хвилею.

Брент впустив дівчину, але та легко приземлилася на ноги й відскочила назад. Чоловік зігнувся навпіл, його обличчя посіріло від болю, на шиї й руках виступив холодний піт. Він осів на диван і заплющив очі, його м’язи задерев’яніли, тіло корчилося в судомах.

— Вибач, — сказала дівчина, походжаючи кімнатою й не дивлячись на нього. — Це твоя провина, я попередила, щоб був обережний. Може, тобі краще забратися звідси геть на твій маленький корабель, я не хочу, щоб з тобою щось сталося. Вбивати терранів — не наша політика.

— Що... Що це було?

— Та нічого особливого. Здається, якесь відштовхувальне поле. Цей пояс розробили на одній із наших промислових планет, він захищає мене, але я не знаю принципу його роботи.

Брент спромігся звестися на ноги.

— Ти дуже міцна, як на таку юну дівчину.

— Юну? Я досить стара, як на юну дівчину. Я була старою ще до того, як ти народився, до того, як у твоїх предків з’явилися ракетні кораблі. Я була старою до того, як ви навчилися прясти і записувати свої думки символами. Я спостерігала, як ваша раса розвивалася, впадала у варварство і знову піднімалася. Бачила незліченні народи й імперії. Я бачила, як єгиптяни почали розселятися по Малій Азії, як будівничі в долині Тигру починали зводити свої цегляні будинки, як виходили на бій ассирійські бойові колісниці. Я і мої друзі відвідували Грецію, Рим, Мінос, Лідію і великі королівства червоношкірих індіанців. Ми були богами древніх, святими християн. Ми приходили і йшли, і що більше ви розвивалися, то рідше ми з’являлися. У нас є й інші транзитні пункти, ваша планета є лише одним із них.

Брент мовчав. Його обличчя було вже не таким сірим. Дівчина вмостилася на одному з м’яких диванів, вляглася на подушку й спокійно дивилася на нього, витягнувши одну руку, а другу поклавши на стегно. Її довгі ноги були підібгані, маленькі ступні торкалися одна одної. Вона виглядала як маленьке задоволене кошеня, що відпочивало після гри. У її слова важко було повірити, але його тіло й досі нило. Силове поле вдарило його навіть не повною потужністю, але й цього вистачило, щоб заледве не вбити Брента. Було про що подумати.

— Отож? — запитала зрештою дівчина. — Що ти робитимеш? Уже вечоріє, тож, мабуть, тобі слід повертатися на корабель. Твій капітан хвилюватиметься, що з тобою щось трапилося.

Брент підійшов до вікна й відсунув важкі штори. Сонця вже не було видно, на ліси спадала темрява. Починали з’являтися зірки — маленькі білі цятки на темно-фіолетовому тлі. Чорно і зловісно випинався далекий хребет схилів.

— Я можу з ним зв’язатися, — відповів Брент, показуючи на передавач на шиї. — На випадок непередбачуваних ситуацій. Скажу йому, що зі мною все гаразд.

— А з тобою справді все гаразд? Тобі тут не місце. Ти знаєш, що ти робиш? Думаєш, що зможеш зі мною впоратися? — вона трохи підвелася й відкинула на плечі чорне волосся. — Я бачу, що відбувається у твоєму розумі. Я нагадую тобі дівчину, з якою в тебе була інтрижка, молоду чорнявку, з якою ти крутив і хвалився про це своїм приятелям.

Брент почервонів.

— Ти телепатка, могла б і попередити.

— Хіба трохи. Я бачу тільки те, що мені треба. Кинь сюди сигарети, у нас тут такого немає.

Брент попорпався в кишені, дістав пачку й кинув їй. Вона закурила й вдячно видихнула. Хмарка сірого диму оповила її, змішуючись з темними тінями. Кутки кімнати вже розчинилися в сутінку. Дівчина перетворилася на невиразний силует, що згорнувся на дивані, із запаленою сигаретою поміж червоних губ.

— Я не боюся, — сказав Брент.

— Ні, не боїшся, ти не боягуз. Якби ж ти тільки був настільки ж розумний, наскільки сміливий. Але, гадаю, тоді ти б не був такий сміливий. Мені подобається твоя хоробрість, хоч вона й дурна. Чоловікам не бракує відваги, і вона вражає, але коріниться в незнанні. Іди сюди й сядь біля мене.

— Чого б мені хвилюватися? — запитав трохи згодом Брент. — Зі мною все буде гаразд, якщо ти не вмикатимеш цього клятого пояса.

У темряві дівчина заворушилася.

— Річ не лише в цьому. — Вона трохи підвелася, поправила волосся й підклала під голову подушку. — Розумієш, ми належимо до зовсім різних рас. Моя раса на мільйони років розвиненіша за твою, і контакт з нами, тобто близький контакт, смертельний. Не для нас, звичайно, а для вас. Ти не можеш бути зі мною і лишитися людиною.

— Що ти маєш на увазі?

— У тобі відбудуться зміни, еволюційні зміни. Від нас іде певний імпульс. Ми заряджені, тож близький контакт із нами впливає на клітини вашого тіла. Наприклад, ті тварини зовні. Вони еволюціонували, це вже не дикі звірі. Вони можуть розуміти прості команди й виконувати примітивні завдання. У них ще немає власної мови, з такими нерозвиненими тваринами це тривалий процес, і мій контакт з ними насправді не був близьким. Але з тобою...

— Розумію.

— Нам не слід дозволяти людям наближатися до себе, тому Аеетес і пішов звідси. Я ж надто лінива, щоб піти, і насправді не дуже цим переймаюся. Я, мабуть, недостатньо доросла і відповідальна, — дівчина злегка всміхнулася. — І мій «близький контакт» — він трохи ближчий, ніж у інших.

Брент заледве міг розгледіти у темряві її струнку постать.

Вона лежала на подушках, склавши руки під грудьми, її губи були напіврозтуленими. Дівчина була чарівною, найвродливішою з усіх, що він бачив. Він схилився до неї, і цього разу вона не відштовхнула його. Він ніжно її поцілував, обхопив руками тендітне тіло й притягнув до себе. Шелеснула мантія. Брент відчув дотик її м’якого волосся, теплого й запашного.

— Воно того варте, — сказав він.

— Ти певен? Процес неможливо буде спинити, щойно він почнеться. Ти це розумієш? Ти більше не будеш людиною, ти еволюціонуєш і вийдеш на шлях, на який твоя раса стане лише через мільйони років. Ти будеш вигнанцем, провісником майбутнього. Самотнім.

— Я лишуся. — Він гладив її щоки, волосся, шию. Він відчував, як під її ніжною шкірою пульсує кров, калатає серце. Вона дихала швидко, її груди здіймалися й опадали. — Якщо ти мені дозволиш.

— Так, — промуркотіла вона. — Я дозволю. Якщо це те, чого ти справді бажаєш. Але потім не звинувачуй мене. — Напівсумна-напівлукава посмішка з’явилася на її гострому личку, темні очі спалахнули. — Обіцяєш не звинувачувати мене? Таке вже траплялося раніше. Не люблю, коли люди мені дорікають. Я завжди обіцяю собі, що ніколи й нізащо не робитиму такого більше.

— То таке вже траплялося?

Дівчина тихенько розсміялася майже йому у вухо. Вона гаряче його поцілувала й міцно обійняла.

— За ці одинадцять тисяч років, — прошепотіла вона, — це траплялося досить часто.

У капітана Джонсона була погана ніч. Він намагався достукатися до Брента по каналу екстреного зв’язку, але відповіді не отримав. Лише шум статики і далеке відлуння відеопрограми з Оріону X — джазова музика й нудна реклама.

Звуки цивілізації нагадували йому, що час було вирушати. Їм відводилося двадцять чотири години на цю планету, найменшу в системі.

— Чорт, — буркнув Джонсон і поставив кавник, щоб заварити кави. Звірившись з годинником, він спустився трапом і пройшовся довкола корабля. Сонце щойно починало сходити, повітря перетворилося з темно-фіолетового на сіре, було страшенно холодно. Він тремтів і пританцьовував, спостерігав за істотами, подібними на маленьких пташок, що зліталися до кущів щось поклювати.