Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 113)

Приголомшена і розгублена Аніта стояла, спершись на стіну і намагаючись відновити дихання.

Він утік. Він кинув її. Господи Боже, що вона наробила! Вона збентежено струснула головою і закрила руками обличчя. Її загіпнотизували. Вона втратила волю, здоровий глузд, свій розум! Тварина, велике золоте чудовисько обдурило її, скористалося нею. І тепер він утік, загубився в нічній пітьмі.

Сльози розпачу струменіли її заціпенілими пальцями. Вона безсило витирала їх, а вони все текли і текли.

— Він утік, — сказав Бейнз. — Тепер ми ніколи його не впіймаємо. Він, мабуть, уже за мільйон миль звідси.

Аніта сиділа зіщулившись у кутку, обличчям до стіни. Маленькою згорбленою купкою, пригнічена й жалюгідна.

Віздом походжав туди-сюди:

— Але куди він міг податися? Де він зможе сховатися? Його ніхто не переховуватиме! Всі знають закон про девів!

— Він більшу частину життя прожив у лісі. Він полюватиме — це те, чим він завжди займався. Вони дивувалися, що він там робить на самоті, а він полював на здобич і спав під деревами. — Бейнз грубо розсміявся. — І перша ж жінка, яку він зустріне, буде рада сховати його — як оця. — Він вказав великим пальцем на Аніту.

— Тож, зрештою, все це золото, ця грива, ця богоподібна постава — не просто так. Не лише окраса. — Товсті губи Віздома скривилися. — Він має не одну здібність — він має дві.

Одна є новою, найновішою в методах виживання. Інша ж стара як життя. — Він припинив походжати і злісно подивився на згорблену постать у кутку. — Оперення. Яскраве пір’я, гребінь у півня, лебеді, птахи, барвиста луска у риб. Блискуче хутро і гриви у тварин. Тварини не завжди виглядають чудовиськами.

Леви не чудовиська. Чи тигри. Чи будь-які великі коти. Вони що завгодно, але не чудовиська.

— У нього не буде проблем, — сказав Бейнз. — Він проскочить — доти, доки існують людські жінки, готові про нього попіклуватися. І оскільки він бачить наперед, у майбутнє, він уже знає, що людські самиці не можуть йому опиратися.

— Ми схопимо його, — пробурмотів Віздом. — Я змусив Уряд оголосити надзвичайний стан. Військова і Цивільна поліція шукатимуть його, армії людей — ціла планета експертів з найсучаснішими машинами і обладнанням. Ми заженемо його, рано чи пізно.

— Тоді це вже не матиме значення, — сказав Бейнз. Він поклав руку на плече Аніти і з іронією поплескав по ньому. — У тебе буде компанія, кохана, ти не будеш одна. Ти лише перша у довгій низці жінок.

— Дякую, — проскрипіла Аніта.

— Найдавніший метод виживання і найновіший, поєднані в одній досконало пристосованій тварині. Як, у біса, ми збираємося його зупинити? Тебе ми можемо відправити в стерилізаційний кабінет, але нам не вдасться виявити всіх тих жінок, яких він зустріне на своєму шляху. І якщо ми пропустимо бодай одну, нам кінець.

— Але треба спробувати, — відповів Віздом. — Знайти всіх, кого зможемо, перш ніж він розмножиться. — Його обличчя було стомленим і посірілим, але в очах раптом зблиснув вогник надії. — Може, його характеристики рецесивні, може, наші їх витіснять.

— Я б на це не ставив, — сказав Бейнз. — Думаю, я вже знаю, яка з двох ліній виявиться домінантною. — Він криво посміхнувся. — Тобто в мене є чуйка, що це будемо не ми.

Оберт колеса

— Культи, — задумливо протягнув бард Чаі. Він переглядав плівку зі звітом, що зі скреготом виповзала з приймача. Заіржавілий і незмащений приймач пронизливо скімлив і випускав кислотні хмарки диму. Чаі вимкнув його, щойно поверхня нагрілася до неприємно-червоного. Чоловік закінчив працювати з плівкою й викинув її на купу інших відходів, що забили отвір сміттєпроводу.

— Які культи? — запитав замріяно бард Санґ-ву. Він змусив себе зосередитися і силувано усміхнувся, намагаючись вдавати цікавість на своєму округлому оливково-жовтому обличчі. — Про що ви?

— Культи становлять загрозу для будь-якого стабільного суспільства, і наше — не виняток. — Чаі замислено потирав свої випещені пальці. — Частина нижчих верств за визначенням незадоволені. Їхні серця пожирають заздрощі до тих, кого колесо поставило над ними. Вони таємно об’єднуються у фанатичні повстанські банди і збираються в нічній пітьмі, потайки повторюють свої єресі, відходять від усталених норм, тішаться, нехтуючи засадничими звичаями і традиціями.

— Ага, — погодився Санґ-ву. — Тобто я маю на увазі, — додав він швидко, — що видається неймовірним, як люди можуть практикувати такі фанатичні й відразливі ритуали. — Він нервово звівся на ноги. — Я маю йти, якщо дозволите.

— Стривай, — зупинив його Чаі. — Ти знайомий з районом Детройту?

Санґ-ву знервовано кивнув.

— Дуже побіжно.

— Я відправляю тебе туди, — одразу вирішив з притаманною йому імпульсивністю Чаі. — Проведи розслідування і підготуй детальний безпековий звіт. Якщо ця група становить загрозу, Свята Рука має про це знати. Вони з найгіршої верстви — касти технів. — Він скривив обличчя. — Незграбні волохаті білі європеоїди. Коли повернешся, дамо тобі шість місяців відпустки в Іспанії, зможеш повештатися руїнами занедбаних міст.

— Європеоїди! — вигукнув Санґ-ву, його обличчя позеленіло. — Але я щойно одужав. Будь ласка, чи не міг би піти хтось інший...

— Ти, часом, не прихильник теорії Поламаного Пера? — Чаі повів бровою. — Вражаючий філолог, цей Поламане Перо. Я дечому в нього навчився. Знаєш, він вважає, що європеоїди походять від неандертальців. Їхній величезний розмір, густе волосся на тілі й звіроподібний зовнішній вигляд загалом свідчать про внутрішню неспроможність сприймати будь-що, крім суто анімалістичного горизонту, тож намагатися навертати їх — гаяти час.

Він суворим поглядом зиркнув на молодшого чоловіка.

— Я не посилав би тебе, якби не мав непохитної віри у твою відданість.

Санґ-ву з нещасним виглядом пригладив бороду.

— Слався, Елроне, — пробурмотів він. — Ви надто добрі.

Санґ-ву прослизнув у ліфт і піднявся аж на горішній поверх будівлі Головного Палацу. Ліфт гучно рипів, механізми дзижчали, час від часу кабіна ненадовго зупинялася. Він поквапився коридором, тьмяно освітленим кількома жовтими лампами. За мить він уже дістався до дверей офісів сканування і махнув документами роботу-охоронцю.

— Бард Фей-п’енґ тут? — запитав він.

— Воістину, — відповів робот, відступаючи вбік.

Санґ-ву пройшов через офіси, проминаючи ряди заіржавілих покинутих машин, і дістався до крила, яке досі працювало. Він знайшов свояка, що саме схилився над якимись кресленнями біля одного зі столів, зосереджено копіюючи матеріал вручну.

— Нехай буде з тобою Чистота, — привітався Санґ-ву.

Фей-п’енґ роздратовано підвів погляд.

— Я казав тобі більше не приходити. Якщо Рука дізнається, що я дозволяю тобі використовувати сканер для власних потреб, мене підвісять на дибі.

— Спокійно, — промовив Санґ-ву, поклавши руку родичеві на плече. — Це востаннє, я вирушаю геть. Гляну ще раз, останній раз. — На його оливковому обличчі був благальний, жалісливий вираз. — Мій оберт колеса дуже скоро, це наша з тобою остання розмова.

Жалісливий вираз Санґ-ву змінився на лукавий.

— Ти ж не хочеш взяти цього собі на душу, пізніше вже не можна буде нічого виправити.

Фей-п’енґ пирхнув.

— Гаразд, але заради Елрона, зроби це швидко.

Санґ-ву поквапився до головного сканера і всівся на розхитаний кошик. Він клацнув перемикачами, приклав чоло до віконця, вставив свою ідентифікаційну табличку і пересунув просторово-часовий штифт. Стародавній механізм повільно і неохоче зачхав і ожив, відстежуючи майбутній шлях за ідентифікаційною табличкою.

Руки Санґ-ву тремтіли, він тремтів, піт стікав по шиї, доки він дивився на свою пришвидшену мініатюрку.

«Бідолашний Санґ-ву», — гірко подумав він. Через вісім місяців, у майбутньому, крихітна фігурка виконувала свій обов’язок. Забігана і заклопотана, вона працювала над своїми завданнями, а тоді, наступної миті, впала замертво.

Санґ-ву відвів очі від віконечка і почекав, доки його пульс сповільнився. Цю частину, момент своєї смерті, він ще міг витримати. Натомість надто важкою для нього була частина, що починалася після.

Він мовчки молився. Чи достатньо він постував? Чотириденне очищення й самокатування, для якого він використав батіг з металевими цвяхами, найважчий з можливих. Він роздав усі свої гроші, розбив красиву вазу, яку йому залишила матір, — коштовний спадок. Він качався у бруді й багнюці посеред центру міста, де його бачили сотні людей. Цього точно мало вистачити, але часу лишалося так мало!

Зібравши трохи відваги, він випростався і знов припав очима до віконця. Санґ-ву тремтів від жаху. А що як нічого не змінилося? Що як його принижень було не досить? Він крутнув важелі, перевівши стрілку на час після моменту смерті.

Санґ-ву скрикнув і з жахом відсахнувся. Його майбутнє лишилося тим самим, точнісінько тим самим. Не змінилося геть нічого. Його провина була надто великою, щоб змити її за такий короткий час, для цього були потрібні роки — а їх у нього не було.

Він облишив сканер і рушив геть повз свояка.

— Дякую, — тихо промовив він, приголомшений.

На темному обличчі Фей-п’енґа вперше з’явилася якась подоба співчуття.

— Погані новини? Наступний оберт принесе тобі невдале втілення?

— «Невдале» — це не те слово.

Співчуття Фей-п’енґа обернулося праведним докором.

— Але хто тут винен, крім тебе? — запитав він суворо. — Ти знаєш, що твоя поведінка в цьому втіленні визначає наступне.