Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 112)
Він побував у кожній, ретельно все там дослідивши.
Він штовхнув двері і спокійно ступив у коридор. Він точно знав, куди йде і що має робити. Примостившись у тісній комірчині, він спокійно й звично оглянув кожну мініатюру себе, знайшов, яка з добре видимих конфігурацій лежить на його незмінному шляху, саме ту кімнату в ляльковому будинку, ту єдину сцену з калейдоскопа, в яку він рухатиметься.
Аніта вислизнула зі своєї сукні з металевої фольги, почепила її на вішак, а тоді розшнурувала черевики й турнула їх ногою під ліжко. Вона саме знімала бюстгальтер, коли двері відчинилися.
Вона охнула. Велика золота постать нечутно і спокійно зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.
Аніта вхопила з туалетного столика свою шмаг-трубку. Її рука тряслася, тіло била дрож.
— Чого тобі? — різко запитала вона, судомно стискаючи трубку. — Я тебе вб’ю.
Постать дивилася на неї мовчки, склавши на грудях руки. Вона вперше бачила Кріса Джонсона зблизька. Велике горде обличчя, вродливе і байдуже, широкі плечі, золота грива волосся, золота шкіра, вкрита блискучим пушком.
— Чого тобі? — запитала вона, задихаючись. Її серце шалено калатало. — Чого ти хочеш?
Вона легко могла його вбити, але шмаг-трубка тремтіла в її руках. Кріс Джонсон не виказував жодного страху, він зовсім її не боявся. Чому? Хіба він не розумів, що це? Що йому може заподіяти ця маленька металева трубка?
— Звичайно, — раптом сказала вона придушеним шепотом. — Ти бачиш майбутнє. Ти знаєш, що я не збираюся тебе вбивати. Інакше ти б сюди не прийшов.
Вона почервоніла, перелякана — і засоромлена. Він точно знав, що вона зробить. Він бачив усе так, як вона бачила ці стіни кімнати, висувне ліжко, свій одяг, що висів у шафі, сумочку і різні дрібнички на туалетному столику.
— Гаразд, — Аніта відступила, а тоді поклала трубку на туалетний столик. — Я не вбиватиму тебе. Навіщо мені це робити? — вона дістала із сумочки сигарети і нервово закурила, її пульс мов оскаженів. Аніта була налякана і дивно схвильована. — Ти збираєшся залишатися тут? Це не допоможе. Вони пройшли крізь житловий блок уже двічі. Вони повернуться.
Чи розуміє він її? З його виразу вона нічого не могла збагнути, лише якусь відсторонену гідність. Боже, який він величезний! Не може бути, щоб йому було лише вісімнадцять — це ж мав бути ще хлопчик, дитина. Він виглядав радше як якийсь великий золотий бог, що спустився на землю.
Вона розлючено відігнала цю думку. Він не бог, він чудовисько. Золотаве чудовисько, що прийшло посісти місце людини, витіснити людину із Землі.
Аніта знову схопила шмаг-трубку.
— Геть звідси! Ти тварина! Велика тупа тварина! Ти навіть не розумієш, що я кажу, — ти навіть не маєш мови. Ти не людина.
Кріс Джонсон продовжував мовчати. Неначе чекав. Чекав на що? Він не виявляв жодних ознак страху чи нетерпіння, хоча в коридорі зовні відлунювали тупіт людей, що шукали його, звуки ударів металу об метал, пістолетів й енергетичних трубок, що тяглися довкола, крики і нерозбірлива лайка, доки будинок обшукували й опечатували секцію за секцією.
— Вони схоплять тебе, — сказала Аніта. — Ти тут у пастці.
Вони будь-якої миті почнуть обшукувати це крило. — Вона розлючено загасила сигарету. — Заради Бога, чого ти чекаєш від
Кріс рушив до неї, Аніта відсахнулася. Його могутні руки схопили дівчину, і вона охнула від несподіванки. Якусь мить вона сліпо, відчайдушно відбивалася.
— Відпусти! — вона вирвалася й відстрибнула від нього.
Його обличчя було незворушним. Він знову спокійно насувався на неї, як байдужий бог, що йшов її взяти. — Забирайся! — не випускаючи шмаг-трубки, вона спробувала підвестися. Але зброя вислизнула з її руки і покотилася підлогою.
Кріс нахилився, підібрав трубку і простягнув її дівчині на розтуленій долоні.
— Господи, — прошепотіла. Тремтячи, вона взяла трубку, потримала в руці, а тоді знову поклала на туалетний столик.
У напівтемній кімнаті велика золота постать світилася і мерехтіла яскравим силуетом у пітьмі. Бог — ні, не бог. Тварина.
Велика золота тварина без душі. Вона розгубилася. Хто він, усе ж?.. Чи може він був і тим, й іншим? Вона похитала головою, збентежена. Було пізно, майже четверта. Аніта була виснаженою й розгубленою.
Кріс обхопив її, ніжно і м’яко прихилив до себе її обличчя і поцілував, міцно тримаючи могутніми руками. Вона не могла дихати. Її огорнула темрява, змішана з блискучим золотим мерехтінням. Заколисуючи, зусібіч закружляла пітьма і Аніта вдячно в ній тонула. Пітьма оповила її й розчиняла у все швидшій круговерті чистої сили, щомиті потужнішій, аж доки гул її ритму нарешті не заступив усе інше.
Аніта кліпнула. Вона підвелася й машинально поправила волосся. Кріс став перед шафою, потягнувся вгору і щось звідти дістав.
Він повернувся до неї й кинув на ліжко важкий металевий дорожній плащ.
Аніта розгублено вирячилася на плащ:
— Чого ти хочеш?
Кріс стояв біля ліжка і чекав.
Вона невпевнено взяла плащ, охоплена крижаним жахом.
— Ти хочеш, щоб я тебе звідси вивела, — сказала вона м’яко. — Повз охорону й ЦП.
Кріс не відповів.
— Вони одразу тебе вб’ють. — Вона непевно звелася на ноги. — Ти не можеш пробігти повз них. Боже мій, ти тільки те й робиш, що бігаєш? Має бути кращий спосіб. Можливо, мені вдасться переконати Віздома. Я з класу А — управлінського класу, я можу звернутися безпосередньо до Повного Директорату. Я, мабуть, зможу стримати їх, назавжди відкласти евту. Якщо ми спробуємо прорватися, імовірність проти нас мільйон до одного...
Вона вмовкла.
— Але ти не ризикуєш, — продовжила вона повільно. — Ти не маєш справи з імовірностями. Ти
Мить вона стояла в задумі, а тоді швидким рішучим рухом схопила плащ й накинула на свої голі плечі. Вона застібнула важкий пасок, дістала з-під ліжка взуття, схопила сумочку й поквапилася до дверей.
— Ходімо. — Аніта дихала швидко, її щоки почервоніли. — Пішли. Доки ще є вибір, який з виходів обрати. Моя машина запаркована зовні, поруч з будівлею. Ми зможемо дістатися до мене за годину, я маю зимовий будиночок в Аргентині, й у крайньому разі ми можемо полетіти туди. Це в глушині, далеко від міст, самі лише джунглі й болота. Відрізаний майже від усього. — Вона швидко рушила до дверей.
Кріс витягнув руку й зупинив її. Ніжно і терпляче він заступив їй шлях.
Він довго чекав, напружившись, а тоді крутнув ручку і швидко вийшов у коридор.
Коридор був порожнім, там нікого не було. Аніта побачила лише короткий відблиск — спину охоронця, що поспішав геть.
Якби вони вийшли на секунду раніше...
Кріс рушив коридором униз, і вона побігла за ним. Він рухався легко, швидко. Вона заледве за ним устигала. Він неначе точно знав, куди йти. Праворуч, вниз бічним коридором, технічним проходом. Нагору вантажним ліфтом. Вони піднялися й миттю зупинилися.
Кріс знову зачекав, а потім відчинив двері і вийшов з ліфта. Знервована Аніта рушила навздогін. Поруч вона чула звуки — озброєних чоловіків, десь дуже близько.
Вони були вже біля виходу. Подвійна шеренга охоронців стояла просто попереду. Двадцять чоловіків, суцільна стіна — і масивні важкі роботизовані кулемети в центрі. Чоловіки були насторожі, виснажені й напружені, з широко розплющеними очима. Усі впевнено тримали зброю. Керував ними офіцер Цивільної поліції.
— Ми тут ніколи не пройдемо, — прошепотіла Аніта. — Ми не пройдемо й десяти футів. — Вона розвернулася назад. — Вони...
Кріс узяв її за руку і спокійно пішов уперед. Її охопив сліпий жах. Вона шалено відбивалася, намагаючись вирватися, але його пальці були неначе сталеві, вона не могла їх розтиснути. Велика золота істота тихо й невблаганно тягнула її за собою до подвійної шеренги охоронців.
— Ось він!!! — усі миттю підняли зброю й кинулися в бій. Крутнулося дуло роботизованого кулемета. — Взяти його!!!
Аніта заціпеніла, неначе паралізована. Вона сперлася на його могутнє тіло, безпорадно продовжуючи йти під його натиском. Шеренги охоронців наступали суцільною стіною рушниць. Аніта намагалася потамувати свій страх. Вона заточилася і майже впала, але Кріс легко її втримав. Вона знову спробувала вирватися, дряпала його, била...
— Не стріляйте! — закричала вона.
Чоловіки завагалися.
— Хто вона? — охоронці довкола зарухалися, намагаючись прицілитися в Кріса і не влучити в неї. — Кого він схопив?
Один із них побачив червоно-чорну смугу на її рукаві. Вищий управлінський клас.
— Вона з класу А, — шоковані охоронці відступили. — Міс, відійдіть!
Аніта нарешті спромоглася заговорити.
— Не стріляйте. Він під моїм арештом... Розумієте? Я забираю його звідси.
Стіна охоронців нервово відсунулася.
— Нікому не дозволено виходити. Директор Віздом наказав...
— Я не підпорядковуюсь Віздому, — вона спромоглася сказати це суворим рішучим тоном. — Геть з дороги. Я забираю його до Семантичного агентства.
Якусь мить нічого не відбувалося. Жодної реакції. Тоді повільно, непевно, один із охоронців відступив.
Кріс з карколомною швидкістю зірвався з місця, геть від Аніти, пробігши крізь прохід повз розгублених охоронців на вулицю. Йому в спину безладно полетіли спалахи енергії. Охоронці з криками кинулися надвір. На Аніту, що залишилася позаду, ніхто не зважав. Охоронці і важкий кулемет потягнулися в темряву раннього ранку. Завили сирени, заревіли патрульні автівки.