Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 114)

Якщо ти не хотів жити в наступному житті як нижча тварина, то мав стежити за собою і каятися за лихі вчинки. Космічний закон, який нами керує, неупереджений. Це і є справжня справедливість: причина і наслідок, те, що ти робиш, визначає, чим ти станеш у майбутньому, і тут не може бути ні провини, ні горя. Може бути лише усвідомлення й каяття. — Його пожирала цікавість. — То що це? Змія? Білка?

— Не твоя справа, — відповів Санґ-ву, безрадісно рухаючись до виходу.

— Тоді я сам подивлюся.

— Вперед, — Санґ-ву із сумним виглядом поплентався до коридору. Він був приголомшений, у розпачі: нічого не змінилося, все лишилося таким самим.

Через вісім місяців він помре, уражений однією з численних епідемій чуми, що прокочувалися по населених частинах світу. У нього буде гарячка, він вкриється червоними цятками, корчитиметься в агонії лихоманки. Його нутрощі повипадають, плоть висохне, очі закотяться, і після нескінченних страждань він помре. Його тіло лежатиме у великій купі з сотнями інших — буде ціла вулиця мерців, яку вивезе геть один з роботів-прибиральників, якому пощастило мати імунітет. Смертні рештки Санґ-ву згорять у звичайному сміттєспалювачі на околицях міста.

Тимчасом вічна іскра, його божественна душа, поквапиться з цього часопросторового втілення в наступне. Але вона не вознесеться, а впаде. Він неодноразово спостерігав за цим падінням. Щоразу це була та сама відразлива картина — сцена, яку неможливо було витримати: його душа каменюкою стрімко летить униз, в один з найнижчих континуумів, у вигрібну яму — втілення на самому початку драбини.

Він згрішив. У роки юності Санґ-ву злигався з чорноокою дівкою з довгим волоссям, що блискучим водоспадом прикривало її спину і плечі. Спокусливі червоні губи, налиті груди, стегна, що так вихилялися і зваблювали. Вона була дружиною його друга з касти Воїнів, але він узяв її за коханку. Тоді він був упевнений, що в нього ще лишиться час, аби очиститися від своєї слабкості.

Але він помилився: його оберт колеса був уже близько. Чума і брак часу, щоб поститися, молитися й чинити добрі справи. Він був приречений на падіння, на болотисту планету з жахливим повітрям у жалюгідній системі з червоним сонцем, прадавню безодню бруду, гниття і безкінечного мулу — світ джунглів найнижчого типу.

Там він буде мухою з блискучими крильцями і великим синім черевцем, пожирачем падла. Він дзижчатиме, повзатиме й пожиратиме гнилі рештки великих ящірок, що загинули у внутрішньовидовій боротьбі.

З цього болота, цієї переповненої паразитами планети у хворій зараженій системі йому доведеться знову видиратися нагору нескінченними щаблями космічної драбини, якими він уже видирався до цього. Вічність пішла на те, щоб дістатися сюди — на рівень людської істоти на планеті Земля, у яскраво-жовтій Сонячній системі. Тепер йому доведеться почати все наново.

— Нехай буде з тобою Елрон, — Чаі сяяв. Команда роботів перевірила корабель-розвідник і зрештою дала дозвіл на недалекий переліт. Санґ-ву повільно піднявся на борт корабля і всівся за залишки панелі керування. Він байдуже помахав на прощання, а тоді грюкнув люком і вручну зачинив його на засув.

Доки корабель повз у небі пізнього полудня, він знехотя ознайомився зі звітами й записами, які йому передав Чаі.

Тінкеристи були нечисельним культом, що налічував лише близько кількох сотень членів. Усі вони були з касти технів — найбільш упослідженої з усіх соціальних каст. Найвищою кастою, звичайно, були барди. Вони були наставниками для суспільства, святими людьми, що вели людство до чистоти. Далі поети, які зібрали в сагу історії про великого Елрона Гу, що, згідно з легендами, жив у жахливі дні Часів Божевілля. За поетами були артисти, тоді музиканти, тоді робітники, що наглядали за командами роботів. За ними йшли підприємці, воїни, фермери і, нарешті, техни — найнижча каста.

Більшість технів були білими європеоїдами, неймовірно волохатими, як мавпи, велетенськими світлошкірими істотами, їхня подібність на інші види гомінідів[17] була вражаючою. Можливо, Поламане Перо справді мав рацію, можливо, в них справді текла неандертальська кров і вони принципово не могли досягнути чистоти. Санґ-ву завжди вважав себе антирасистом і недолюблював тих, хто вважав європеоїдів окремим видом. Найбільш затяті фанатики вірили, що дозвіл змішаних шлюбів з європеоїдами завдасть непоправної шкоди всьому людству.

Хай там як, а проблема ця була суто академічною: жодна порядна жінка з вищого класу — індіанців, монголоїдів чи банту, що не втратила самоповаги, — нізащо б не дозволила, аби до неї підступився якийсь євр.

Під кораблем простягалася гола сільська місцина, непривітна і похмура. Ще й досі траплялися шлак і великі червоні плями, що не встигли зарости, але більшість руїн уже були вкриті ґрунтом і бур’янами. Подекуди Санґ-ву бачив людей і роботів, села, незліченні маленькі коричневі кола на зелених полях. Іноді — руїни давніх міст, зяючі виразки, схожі на сліпі роти, назавжди роззявлені до неба. Вони ніколи не закриються — чи принаймні не зараз.

Попереду був район Детройта, названий, як казали, на честь забутого тепер духовного лідера. Там були ще села. Ліворуч від нього — свинцева поверхня води, якесь озеро. Що було поза тим, відомо лиш Елрону. Ніхто так далеко не заходив. Тут не було людей, лише дикі тварини і покручі, що з’явилися внаслідок радіаційного забруднення, яке на півночі все ще було значним.

Він спрямував корабель на посадку. Праворуч лежало відкрите поле, робот-фермер орав його металевим гаком, закріпленим на талії, — якоюсь деталлю, вирваною з покинутої машини. Робот припинив тягнути свій гак і зачудувано спостерігав, як Санґ-ву з глухим ударом незграбно приземлив корабель і зупинився.

— Нехай буде з тобою чистота, — покірно проскрипів робот до Санґ-ву.

Бард узяв свою в’язку з паперами і звітами й запхав її до портфеля. Він клацнув корабельним замком і рушив до руїн міста. Робот знову взявся тягнути заіржавілий металевий гак крізь твердий ґрунт, від напруги він зігнув свою бідолашну спину, працюючи повільно, тихо й без нарікань.

— Куди це бард іде? — доки Санґ-ву втомлено продирався крізь купи уламків і шлаку, поруч з’явився маленький хлопчик. То був дрібний чорнолиций банту у шитому-перешитому червоному лахмітті. Він біг за Санґ-ву, як цуценя, підстрибуючи, відскакуючи і шкірячи білі зуби.

Санґ-ву вдався до підступу: інтрижка з брюнеткою навчила його інстинктивної хитрості й вивертів.

— Мій корабель зламався, — відповів він обережно. Таке й справді траплялося досить часто. — Це був останній корабель, який досі працював на нашому аеродромі.

Хлопець пританцьовував і сміявся, вириваючи шматки зеленої трави, що росла вздовж стежки.

— Я знаю, хто міг би його полагодити, — сказав він безтурботно.

У Санґ-ву прискорилося серцебиття.

— Справді? — пробурмотів він з удаваною байдужістю. — Тож тут є ті, хто практикує сумнівне мистецтво ремонту?

Хлопець серйозно кивнув.

— Техни? — розпитував далі Санґ-ву. — Їх тут багато, серед цих старих руїн?

З боку шлаку і руїн до них підбігли ще чорнолиці хлопчики і кілька маленьких темнооких дівчаток-банту.

— Що трапилося з твоїм кораблем? — пискнув один із них до Санґ-ву. — Він не запускається?

Доки він повільно просувався вперед, усі вони бігали й галасували довкола — незвично дика зграя абсолютно неслухняних дітей. Вони качалися, билися, падали і божевільно ганялися одне за одним.

— Скільки вас тут? — запитав Санґ-ву. — Ви вже пройшли перший інструктаж?

Раптом запала напружена тиша. Діти дивилися одне на одного винувато, всі мовчали.

— Святий Елроне! — Санґ-ву вигукнув з жахом. — То ви всі невчені?

Усі присоромлено похилили голови.

— Як ви збираєтеся зійти до космічної волі? Як ви зможете дізнатися про божественний план? Це вже занадто!

Він вказав своїм товстим пальцем на одного з хлопчиків.

— Чи готуєшся ти постійно до наступного життя? Чи очищуєшся щодень і каєшся? Чи відмовляєш ти собі у м’ясі, сексі, розвагах, грошовій вигоді, освіті й відпочинку?

Але й без цього все було очевидно. Їхній нестримний сміх та ігри доводили, що вони досі розлаштовані, геть не чисті, а чистота — це єдиний шлях, на якому людина може отримати розуміння вічного плану, космічного колеса, яке обертається нескінченно для всіх живих істот.

— Метелики! — з відразою пирхнув Санґ-ву. — Ви як ті звірі чи птахи у небі, що не турбуються про завтрашній день. Ви граєтеся і розважаєтеся сьогодні, думаючи, що завтра не настане. Як комахи...

Але думка про комах нагадала йому про муху з блискучими крильцями і блакитним черевцем, що повзе по гнилих скелетах ящірок, і в шлунку Санґ-ву замлоїло. Зусиллям волі він опанував себе і рушив далі, в бік сіл, що виднілися попереду.

Зусібіч на неродючих полях працювали фермери. Тонкий шар ґрунту лежав поверх шлаку, ламкі й змарнілі стебла пшениці колихалися на вітрі. Ґрунт був жахливим, найгіршим з того, що він бачив. Він відчував під ногами метал, що був майже просто під поверхнею. Згорблені чоловіки й жінки поливали свої хворобливі врожаї з консервних бляшанок і старих металевих бочок, знайдених у руїнах. Віл тягнув примітивного воза.

На іншому полі жінки рвали руками бур’яни. Усі вони рухалися повільно і напівпритомно, вражені паразитами, яких підхопили з ґрунту. І всі були босими. Діти поки були здоровими, але скоро вони теж похворіють.