Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 110)

— Це, — жваво розповідав молодик, — наш перший справжній тест. Куб стріляє випадковим чином — чи, принаймні, настільки випадковим, наскільки нам вдалося зробити. Масивні кулі скидаються на повітряний потік, а тоді вільно падають вниз і замикають реле. Вони можуть падати практично в будь-якому напрямку. Куб стріляє відповідно до місця падіння куль. Кожне падіння створює нову конфігурацію частоти і напрямку пострілів. Усього є десять трубок. Кожна постійно рухатиметься.

— І ніхто не знає, як він стрілятиме? — запитала Аніта.

— Ніхто, — Віздом потирав свої товсті руки. — Йому не допоможе читання думок, не з цією штукою.

Доки куб перекочували на вихідну позицію, Аніта підійшла до оглядового вікна і охнула. — Це він?

— Щось не так? — запитав Бейнз.

Аніта зашарілася.

— Я очікувала побачити якусь... якусь потвору. Боже мій, та він же такий красивий! Як золота статуя. Як божество!

Бейнз розсміявся.

— Йому вісімнадцять, Аніто. Він надто юний для тебе.

Жінка продовжувала вдивлятися в оглядове вікно.

— Тільки поглянь на нього. Вісімнадцять? Не вірю.

Кріс Джонсон сидів на підлозі у центрі камери у споглядальній позі — голова похилена, руки складені, ноги підібгані під себе. У яскравому промінні ламп його могутнє тіло світилося й мерехтіло, як блискуча статуя з м’якого золота.

— Красивий, правда? — запитав Віздом. — Гаразд. Починайте.

— Ви збираєтеся його вбити?! — запитала схвильована Аніта.

— Ми збираємося спробувати.

— Але він... — вона розгублено затнулася. — Але ж він не монстр. Він не схожий на інших, комах чи тих огидних штук з двома головами. Чи жахливих потвор з Тунісу.

— А хто ж він тоді? — запитав Бейнз.

— Не знаю, але ви не можете просто взяти і вбити його. Це жахливо!

Куб увімкнувся, і дула смикнулися, тихо змінюючи розташування. Три з них відсунулися, зникнувши у кубі, натомість виринули інші. Швидко, без затримки, вони застигли на позиціях, а потім раптово, без попередження, почали стріляти.

Сліпучі енергетичні промені розлетілися віялом, складним мереживом, яке щомиті мінилося, розпускаючись під різними кутами і з різною швидкістю — несамовитим вихором, що вихоплювався з бійниць у камеру внизу.

Золотий силует миттю почав рухатися. Він стрибав з боку в бік, вміло ухиляючись від спалахів енергії, що випалювали все довкола нього. Накотилися хмари диму, затуляючи рухому постать, і Кріс зник у тумані з тріскотливого полум’я і попелу.

— Зупиніть це! — закричала Аніта. — Заради Бога, ви його вб’єте!

Камера перетворилася на вогняне пекло, в якому рухомий силует остаточно зник. Віздом мить почекав, а тоді кивнув технікам, що керували кубом. Ті почали тиснути на кнопки керування, дула сповільнилися й зрештою зупинилися. Частина втягнулася назад у куб. Внутрішні механізми перестали гудіти, і все затихло.

Кріс Джонсон досі був живий. Він виринув з осідаючих хмар попелу, почорнілий і попечений, але неушкоджений. Він ухилився від усіх променів. Він крутився поміж них і серед них, як танцюрист, що стрибає між блискучими вістрями мечів рожевого полум’я. Він вижив.

— Ні, — пробурмотів приголомшений і похмурий Віздом. — Він не телепат. Ми стріляли випадковим чином, без наперед заданого алгоритму.

Вони втрьох перезирнулися, вражені і перелякані. Аніта тремтіла. Її обличчя зблідло, блакитні очі розширилися.

— Тоді що? — прошепотіла вона. — Що це було? Що він уміє?

— Він добре вгадує, — припустив Віздом.

— Він не вгадує, — відповів Бейнз, — не дуріть себе. У цьому й річ.

— Ні, він не вгадує, — повільно кивнув Віздом. — Він знає.

Він передбачає кожен постріл. Цікаво... Чи може він в принципі помилятися? Чи може він припуститися помилки?

— Ми впіймали його, — зауважив Бейнз.

— Ти сказав, що він здався добровільно, — на обличчі Віздома був дивний вираз. — Він повернувся вже після того, як лещата стиснулися?

Бейнз аж підстрибнув.

— Так, після.

— Він не міг прорватися крізь кільце, тому й повернувся. — Віздом криво посміхнувся. — Мабуть, лещата справді спрацювали бездоганно. На це ми й розраховували.

— Якби була бодай одна діра, — сказав Бейнз, — він би знав про це і вислизнув.

Віздом покликав групу озброєної охорони.

— Заберіть його звідси. В камеру для евти.

— Віздоме, ти не можеш... — закричала Аніта.

— Він занадто нас випереджає. Ми не здатні з ним змагатися. — Очі Віздома були суворими. — Ми можемо лише здогадуватися, що буде далі, тоді як він — знає. Для нього все це — певність. Втім, не думаю, що це допоможе йому уникнути евти, камера миттєво заповнюється газом. — Він нетерпляче поквапив охоронців. — Уперед, ведіть його одразу вниз. Не гайте часу.

— Невже нам це вдасться? — задумливо протягнув Бейнз.

Охоронці зайняли позиції біля одного з люків кімнати. Бартові обережно відсунули засув. Два перші охоронці обережно зайшли всередину, тримаючи напоготові шмаг-трубки.

Кріс стояв у центрі камери, спиною до охоронців, які скрадалися до нього. Спочатку він стояв мовчки, цілком нерухомо. Охоронці оточували його, їх ставало все більше у камері. Аж тоді...

Аніта скрикнула. Віздом вилаявся. Золота постать розвернулася і з карколомною швидкістю стрибнула вперед. Повз потрійну лінію охорони й далі крізь двері в коридор.

— Хапайте його! — загорлав Бейнз.

Звідусіль бігли охоронці. Енергетичні спалахи освітили коридор і рухомий силует, що вже добігав до сходів.

— Марна справа, — спокійно сказав Віздом. — Ми не можемо в нього влучити. — Він натиснув одну кнопку, потім іншу. — Але, можливо, це допоможе.

— Що... — почав було Бейнз, але стрибаюча постать несподівано кинулася просто на нього, і він упав набік. Постать промайнула повз. Вона бігла легко, з незворушним обличчям, ухиляючись і відстрибуючи від променів, що спалахували довкола неї.

Золоте обличчя на мить сяйнуло над Бейнзом. Постать пробігла й зникла в одному з бічних коридорів. Охоронці кинулися за нею, припадаючи на одне коліно й стріляючи. Тривожно лунали накази. У нутрощах будинку вже гриміло важке озброєння. Закривалися шлюзи, запечатуючи коридори.

— Господи Боже, — видихнув Бейнз, звівшись на ноги. — Він тільки й робить, що тікає?

— Я віддав наказ ізолювати будинок, — сказав Віздом. — Виходи перекриті. Ніхто не зможе зайти чи вийти. Він ховається у цій будівлі, але не вибереться звідси.

— Якщо є бодай один вихід, який ми прогледіли, він знатиме про нього, — непевно зауважила Аніта.

— Ми контролюємо кожний вихід. Ми схопили його одного разу, схопимо й вдруге.

Увійшов робот-посланець. Він шанобливо передав Віздому повідомлення.

— Від аналітиків, сер.

Віздом розгорнув плівку.

— Зараз дізнаємося, як він думає. — Його руки тремтіли. — Може, нам вдасться знайти його вразливе місце. Хоч він і може нас перехитрувати, але це не означає, що він невразливий. Він лише передбачає майбутнє, проте не може його змінити. Якщо попереду лише смерть, його здібності не...

Голос Віздома затих. За мить він передав плівку Бейнзу.

— Я буду в барі, — сказав Віздом. — Візьму якийсь добрий міцний напій. — Його обличчя стало свинцево-сірим. — Скажу лише одне: — я дуже сподіваюся, що це не раса майбутнього.

— Що там, в аналізі? — нетерпляче запитала Аніта, зазираючи Бейнзу через плече. — Як він думає?

— Він не думає, — відповів Бейнз, передаючи плівку назад шефу. — Він узагалі не думає, у нього немає фронтальних доль. Це не людська істота — він не використовує символів. Це просто тварина.

— Тварина, — повторив Віздом. — З однією високорозвиненою здібністю. Не вища людина, взагалі не людина.

По коридорах будівлі АПД відлунювали брязкіт обладнання і тупіт охорони. В будинок вливалася сила-силенна цивільної поліції і займала позиції поруч з охороною. Один за одним коридори й кімнати перевірялися й опечатувалися. Врешті-решт золоту постать Кріса Джонсона знайдуть і заженуть у глухий кут.

— Ми завжди боялися, що з’являться мутанти з вищими розумовими здібностями, — задумливо промовив Бейнз. — Деви, для яких ми будемо тим, чим для нас є гомініди. Щось з завеликим черепом, телепатичними здібностями, досконалою семантичною системою, неперевершеною здатністю до символізації й обчислення. Продовження нашої еволюції, досконаліша людська істота.