Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 109)

— Готовий до вильоту, — відповів хтось з ЦП.

— Чудово. — Бейнз пройшов повз них і спустився сходами на ґрунтове поле. — Рушаємо. Я хочу доставити його просто в лабораторію.

Якусь мить він оглядав масивну фігуру, що спокійно стояла між двома цивільними поліцейськими. Поруч з ним вони, здавалося, зсохлися, стали незграбними й потворними. Як гноми... Що там казала Джин? «Бог, що спустився на землю». Бейнз розлючено рушив геть.

— Уперед, — буркнув він грубо. — Цей може виявитися проблемним, ми ніколи з таким не стикалися. Ми не знаємо, на що він, у дідька, здатен.

Посеред камери на стільці сиділа фігура. Чотири голі стіни, підлога і стеля. Рівне біле світло, що безперервно освітлювало кожен закуток камери. Під стелею в дальній стіні є вузький проріз — спостережні вікна, крізь які видно нутрощі камери.

Кріс сидів тихо. Він не рухався, відколи камеру замкнули.

Зовні на дверях були важкі засуви, біля спостережних вікон на своїх місцях сиділи техніки. Він дивився в підлогу, схилившись уперед і склавши руки. Його обличчя було спокійним, майже незворушним. Протягом чотирьох годин він навіть м’язом не поворушив.

— Отже? — запитав Бейнз. — Що ви дізналися?

— Небагато, — похмуро пробурмотів Віздом. — Якщо не розколемо його за сорок вісім годин, евтануємо. Не можна ризикувати.

— Ти думаєш про туніський вид? — запитав Бейнз. Він теж про нього думав. Вони знайшли десяток девів, що жили в руїнах покинутого північноафриканського міста. Їхній метод виживання був простим: вони вбивали й поглинали інші життєві форми, а тоді імітували їх і займали їхнє місце. Їх назвали «хамелеонами». Було втрачено шістдесят життів, доки вдалося знищити останнього. Шістдесят експертів найвищого класу, добре тренованих працівників АПД.

— Жодних зачіпок? — запитав Бейнз.

— Він суттєво відрізняється від інших. Буде складно. — Віздом постукав по стосу котушок з плівками. — Це повний звіт, усі матеріали, які ми отримали від Джонсона та його родини.

Ми накачали їх психомивом, а тоді відпустили. Вісімнадцять років — і жодного семантичного контакту. Та все ж він виглядає нормально розвиненим. Зрілий у тринадцять — коротший, швидший за наш життєвий цикл. Але звідки грива? Весь цей золотистий пух? Наче позолочена римська статуя.

— Чи є вже звіт аналітичного підрозділу? Ви ж, очевидно, робили знімки мозкових хвиль.

— Зробили повне сканування, але потрібен час щоб їх розшифрувати. Ми тут гасаємо як навіжені, доки він там просто сидить! — Віздом вказав своїм коротким пальцем на вікно. — Ми його досить легко зловили, тож навряд чи він справді багато вміє, так? Але я хотів би знати, що саме. До евтаназії.

— Може, нам слід потримати його живим, доки не дізнаємося?

— Евтаназія за сорок вісім годин, — уперто повторив Віздом. — Незалежно від результатів. Він мені не подобається, від нього в мене по тілу бігають мурахи.

Віздом стояв, нервово жуючи сигару. Він був рудоволосий, з м’ясистим обличчям, огрядний і важкої тілобудови, з могутніми грудьми і холодними, глибоко посадженими проникливими очима на жорсткому обличчі. Ед Віздом був директором Північно-Американського відділення АПД і зараз він нервував. Його маленькі очі бігали туди-сюди сірими спалахами сигналу тривоги на його грубому, масивному обличчі.

— Ти думаєш, — повільно сказав Бейнз, — що це й усе?

— Я завжди так думаю, — відрізав Віздом. — Я повинен так думати.

— Я хотів...

— Я знаю, що ти хотів сказати. — Віздом походжав туди-сюди серед письмових столів, техніків на лавках, обладнання і гулу комп’ютерів, дзижчання зчитувачів плівки і лабораторних комунікаційних дротів. — Ця штука прожила вісімнадцять років зі своєю родиною, і навіть вони її не розуміють. Навіть вони не знають, чим вона є. Вони знають, що вона робить, але не знають як.

— І що він робить?

— Він знає.

— Знає що?

Віздом зірвав шмаг-трубку з паска й кинув на стіл.

— Ось.

— Що?

— Бери, — за сигналом Віздома оглядове вікно відчинилося на дюйм. — Застрель його.

Бейнз кліпнув.

— Ти ж казав через сорок вісім годин.

Вилаявшись, Віздом схопив трубку, прицілився крізь вікно просто в спину фігури на стільці й натиснув на гашетку.

Сліпучий рожевий спалах, і в центрі камери розцвіла енергетична хмара. Вона розгорілася, а тоді згасла темною хмаркою попелу.

— Господи Боже! — видихнув Бейнз. — Ти...

Він затнувся. Постать більше не сиділа. Коли Віздом стріляв, вона неймовірно швидко ухилилася від променя й кинулася геть, у куток камери. Тепер вона повільно поверталася назад, з порожнім обличчям, досі занурена у свої думки.

— Це вже вп’яте, — сказав Віздом, відкладаючи трубку. — Останнього разу Джеймісон і я стріляли разом. Не допомогло.

Він точно знав, коли влучать промені, і куди саме.

Бейнз і Віздом перезирнулися. Обоє думали про те саме.

— Але навіть читаючи думки, він не зміг би знати, куди влучить промінь, — сказав Бейнз. — Коли — можливо. Але не куди. Ти б сам знав, куди влучиш?

— Я — ні, — просто відповів Віздом. — Я стріляв швидко і, вважай, майже випадково, — він насупився. — «Випадково».

Це треба перевірити. — Він покликав групу техніків. — Приведіть інженерну команду. Негайно. — Він узяв папір з ручкою і почав малювати ескіз.

Доки інженерна команда працювала, Бейнз зустрівся зі своєю нареченою в холі перед лабораторією, великому головному вестибюлі будівлі АПД.

— Що там з ним? — запитала вона. Аніта Ферріз була високою білявкою, з блакитними очима і зрілою, ретельно доглянутою фігурою. Приваблива ділова жінка під тридцять. Вона була одягнена в сукню з металевої фольги і плащ з червоно-чорною смугою на рукаві, емблемою A-класу. Аніта була директоркою Семантичного агентства, Урядовою координаторкою найвищого рівня. — Є щось цікаве цього разу?

— Це просто надзвичайно, — Бейнз провів її з вестибюля у темний закуток бару. Там тихо грала музика — мінливе розмаїття математично згенерованих мелодій. Невиразні тіні впевнено рухалися в темряві від столу до столу. Тихі й ефективні роботи-офіціанти.

Аніта посьорбувала свій «Том Коллінз», Бейнз переповідав, про що вони дізналися.

— А може бути, — замислено запитала Аніта, — що він створив собі якийсь захисний конус? Був такий тип, що згортав середовище силою розуму. Без інструментів, прямим впливом свідомості на матерію.

— Психокінетика? — Бейнз нервово постукував пальцями по стільниці. — Сумніваюся. Цей має здатність передбачати, а не контролювати. Він не може зупиняти променів, але чудово вміє від них ухилятися.

— Він проскакує крізь молекули?

Бейнза не розвеселив жарт.

— Це серйозно. Ми шістдесят років боремося з такими штуками — це більше, ніж наш з тобою сумарний вік. Вдалося виявити вісімдесят сім типів девіацій, справжніх мутантів, здатних до розмноження, а не випадкових виродків. Це вісімдесят восьмий. Ми по черзі дали собі з ними раду. Але цей...

— Чому ти так нервуєш через нього?

— По-перше, йому вісімнадцять. Це вже неймовірно, Що родина спромоглася ховати його аж так довго.

— Ті жінки поблизу Денвера були навіть старшими. Ті, що з...

— Вони були в Урядовому таборі. Хтось нагорі грався з ідеєю дозволити їм розмножуватися. Для якихось виробничих цілей. Ми відкладали евтаназію роками. Але Кріс Джонсон залишався живим поза нашим контролем, тоді як ті штуки в Денвері були під постійним наглядом.

— Може, він нешкідливий. Ти завжди вважаєш, що девіанти — це загроза. Він може бути навіть корисним. Хтось же вважав, що ті жінки можуть знадобитися. Можливо, цей тип має щось, що просуне наш вид уперед.

— Але який вид? Точно не людський. Це як у тому анекдоті: «Операція минула успішно, але пацієнт помер». Якщо ми використовуватимемо мутантів для власного виживання, то саме мутанти успадкують Землю, а не ми. Це будуть мутанти, які виживатимуть заради себе. Не сподівайся, що ми можемо закувати їх і очікувати, що вони нам служитимуть. Якщо вони справді вищі за homo sapiens, у рівній боротьбі вони виграють. Щоб вижити, ми повинні перемудрити їх ще на початку.

— Іншими словами, ми знатимемо, хто стане homo superior, щойно вони переможуть — за визначенням. Тобто це будь-хто, кого нам не вдасться евтанути.

— Десь так, — відповів Бейнз. — Припускаючи, що людина вища справді існує. Може, це просто людина особлива. Людина з якоюсь покращеною характеристикою.

— Неандертальці, мабуть, теж думали, що кроманьйонці — це лише люди з покращеною характеристикою. Трохи розвиненішою спроможністю вигадувати символи й обтесувати кремінь. Твій опис цієї істоти свідчить, що в ньому є щось радикальніше за звичайне покращення.

— Ця істота, — повільно сказав Бейнз, — має здатність передбачення. Досі їй вдавалося виживати. Вона давала собі раду зі скрутними ситуаціями краще, ніж могли б я чи ти. Як довго, гадаєш, ми б залишалися живими у тій камері під обстрілом енергетичних променів? У певному сенсі в нього є абсолютна здатність виживання. Якщо він завжди може точно...

Динамік на стіні ожив.

— Бейнзе, ти потрібен в лабораторії. Забирайся з бару й піднімайся сюди.

Бейнз відсунув стілець і звівся на ноги.

— Ходімо. Тобі теж буде цікаво подивитися, що там понавигадував Віздом.

Група поважних сивих високопосадовців АПД стояла тісним колом, слухаючи худорлявого молодика у білій сорочці з закоченими рукавами, який розповідав про чудернацький куб з металу і пластику, що стояв у центрі оглядової платформи. З нього стирчали батареї загрозливих сопел трубок, блискучих дул, що визирали з переплетіння лабіринту дротів.