Филип Дик – Повне зібрання короткої прози. Том 2 (страница 108)

Джонсон обійняв її.

— Тримайся. Він скоро поїде.

У блискучих темних очах дівчини був німий жах.

— Щоразу, коли приходить хтось з водопостачальної компанії, податківець, якийсь волоцюга, діти — та будь-хто, — у мене жахливо починає боліти тут. — Вона схопилася за серце, прикривши рукою груди. — І так уже тринадцять років. Скільки ще ми так витримаємо? Скільки?!

Чоловік на ім’я Бейнз вийшов з туалету і подякував. Дейв Джонсон мовчки стояв біля дверей, напружений, зі скам’янілим виразом на молоду обличчі.

— Дякую, синку, — зітхнув Бейнз. — Чи можу я попросити ще склянку холодної води? — він прицмокнув тонкими губами у приємному передчутті. — Після того, як наїздишся поміж цих кілків у пошуках діри, яку тобі впарив якийсь підозрілий продавець нерухомості...

Дейв пішов на кухню.

— Мамо, цей чоловік хоче води. Тато сказав, що можна дати.

Дейв відвернувся. Бейнз на мить побачив матір, сиву й невисоку, що підходила до вмивальника зі склянкою. Її незворушне обличчя було висушеним і зморшкуватим.

Тоді Бейнз поквапився з кімнати в коридор, пройшов через спальню, відчинив двері й опинився перед туалетом. Тут він розвернувся і помчав назад через вітальню до їдальні, а тоді до іншої спальні. Вмить він обійшов увесь будинок.

Визирнув у вікно. Оглянув задній двір: залишки поіржавілої вантажівки, вхід до підземного бомбосховища, консервні бляшанки, курчат, що греблися довкола, пса, який спав під сараєм, кілька старих автомобільних покришок.

Бейнз знайшов двері у двір і, нечутно їх відчинивши, вийшов назовні. Нікого не було видно. Там була стайня — стара похилена дерев’яна будівля. За нею кедрові дерева і якийсь струмок. Старий вуличний туалет.

Він обережно зайшов за ріг будинку. У нього було секунд може з тридцять. Бейнз залишив двері туалету зачиненими, тож хлопець подумає, що він знову там. Тимчасом він зазирнув у будинок крізь вікно. Велика шафа, повна старого одягу і в’язок журналів.

Бейнз розвернувся й рушив назад. Дістався до рогу будинку й почав його обходити.

Раптом його шлях заступив сухорлявий силует Нета Джонсона.

— Ну що ж, Бейнзе. Ти сам напросився.

Блимнув рожевий спалах. На мить сліпучий розряд зблиснув яскравіше за сонце. Бейнз відстрибнув і потягнувся до кишені. Чоловіка зачепило краєм променя, мало не збивши з ніг ударною хвилею. Його екранований піджак всотав і знешкодив енергію пострілу, але від отриманого розряду у нього зацокотіли зуби, і якусь мить він трусився, як маріонетка на мотузках. Його огортала темрява. Бейнз відчував, як матерія щита світиться білим, намагаючись узяти всотану енергію під контроль.

Він дістав власну трубку — у Джонсона щита не було.

— Вас заарештовано, — суворо оголосив Бейнз. — Покладіть трубку і підніміть руки вгору. Покличте родину. — Він зробив жест трубкою. — Вперед, Джонсоне. Швидко.

Шмаг-трубка сіпнулася, а тоді випала у Джонсона з рук.

— Ти досі живий, — на його обличчі був жах, — тож ти, мабуть...

Прибігли Дейв і Джин.

— Тату!

— Підійдіть сюди, — наказав Бейнз. — Де ваша мати?

Дейв заціпеніло кивнув головою в бік будинку.

— Вона там.

— Знайди її і приведи сюди.

— Ти з АПД, — прошепотів Нет Джонсон.

Бейнз не відповів. Він був зайнятий своєю шиєю, відтягував відвислу плоть. Блиснули дроти накладного мікрофона, який він дістав зі складки між подвійним підборіддям і переклав до кишені. З ґрунтової дороги долинули звуки двигунів, рівний гуркіт, що стрімко наближався. Дві краплі з чорного металу підлетіли й запаркувалися біля будинку. Звідти вистрибнув натовп чоловіків у темних сіро-зелених одностроях Цивільної урядової поліції. З неба опускалися зграї чорних цяток, як хмари відразливих мух, що затуляли сонце. З них посипалися люди й обладнання. Чоловіки поволі спускалися на парашутах.

— Його тут немає, — сказав Бейнз, коли підійшов перший чоловік. — Він утік. Повідом Віздому в лабораторію.

— Ми перекрили весь сектор.

Бейнз розвернувся до приголомшеного і мовчазного Нета Джонсона, його син і донька стояли поруч.

— Звідки він знав, що ми наближаємося? — запитав Бейнз.

— Я не знаю, — пробурмотів Джонсон. — Він просто... знав.

— Телепат?

— Не знаю.

Бейнз знизав плечима.

— Що ж, незабаром ми це з’ясуємо. Кільце стискається, все оточено. Він не зможе вислизнути, хай на що він здатний. Хіба якщо він уміє дематеріалізовуватися.

— Що ви з ним зробите, коли... якщо впіймаєте його? — хрипко запитала Джин.

— Вивчатимемо його.

— А тоді вб’єте?

— Це залежить від оцінки лабораторії. Якщо розкажете мені більше, я зможу точніше сказати.

— Ми не можемо нічого розповісти, ми самі більше нічого знаємо. — Від відчаю дівчина ледь не кричала. — Він же не говорить.

Бейнз аж підскочив.

— Що?!

— Він не говорить. Він ніколи з нами не говорив. Ніколи.

— Скільки йому років?

— Вісімнадцять.

— І він з вами не спілкується? — Бейнза аж у піт кинуло. — За вісімнадцять років ви не вибудували з ним жодного семантичного містка? Він взагалі бодай якось виходить на контакт? Знаками? Кодами?

— Він... ігнорує нас. Він їсть, залишається дома. Іноді грається з нами, коли ми граємося. Або сидить поруч. Іноді його немає днями, і ми не знаємо, що він робить чи де він. Він спить у стайні — сам.

— Він і справді золотого кольору?

— Так. Шкіра, очі, волосся, нігті. Геть усе.

— І він великий? Нормально сформований?

Дівчина на мить завагалася. Дивний вираз, як короткий спалах, з’явився на її обличчі.

— Він неймовірно красивий. Бог, що спустився на землю. — Її губи скривилися. — Ви не зможете його знайти. У нього є здібності, про які ви не маєте уявлення. Сили, що настільки перевершують ваші обмежені...

— Гадаєш, ми не зможемо його взяти? — насупився Бейнз. — Приземляється все більше команд. Ви ніколи не бачили, як працюють лещата Агенції. Ми шістдесят років це відпрацьовували. Якщо він втече, це буде вперше...

Бейнз раптом замовк. До ґанку швидко наближалися троє чоловіків. Двоє цивільних поліцейських у зелених одностроях, третій був між ними. Він ішов мовчки — гнучка, блискуча постать, що височіла над двома іншими.

— Крісе! — закричала Джин.

— Ми взяли його, — сказав один із поліцейських.

Бейнз нервово крутив у руках свою шмаг-трубку.

— Де? Як?

— Він сам здався, — відповів поліцейський з трепетом у голосі. — Він прийшов до нас добровільно. Тільки погляньте на нього, він як металева статуя. Як якесь... божество.

Золота фігура на мить зупинилася біля Джин, а тоді повільно й спокійно розвернулася до Бейнза.

— Крісе! — закричала Джин. — Навіщо ти повернувся?! Навіщо?!

Ця ж думка гризла і Бейнза. Він відмахнувся від неї — принаймні поки що. — Перед будинком є джет? — запитав він.