Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 95)

— Здається, він для цього й існує.

Степ підійшов до неї, обійняв і поцілував. Ця мить здалась Бабі такою гарною, що вона забула про все на світі — про свої наміри, про свої страхи, про свої упередження. Забула навіть, що перебуває в домі, який їй не належить, що вони виламали двері, що це ліжко, на якому вона п’є шампанське, — теж чуже. Зрештою дозволила, щоб він зняв із неї весь одяг, і сама його роздягала. Уперше опинилась в його обіймах цілком оголена, у той час як чарівне сяйво, розпливаючись на поверхні моря, сором’язливо висвітлювало їхні тіла. Молода й цікава зірка високо блищала в небі. Потім — у морі пестощів, у шумі далеких хвиль, криках веселих чайок, ароматі квітів — це сталось.

Степ м’яко ковзнув на неї. Бабі розплющила очі, подивилась на нього, він ніжно нависав над нею. Степ також пильно глянув на неї. Зляканою вона не здавалась. Легко їй усміхнувся, провів рукою по волоссю, заспокоюючи її. У цю мить з маленького приймача поряд із ними невинно полилась пісня «Through the Barricades», але ніхто з них цього не помітив. Вони ще не знали, що саме вона стане «їхньою піснею». Бабі заплющила очі, затамувала подих, раптово піддаючись цьому неймовірному відчуттю — цьому болеві кохання, цій магії, що віддавала її йому назавжди. Зітхнула, вчепилась у його плечі й міцно обійняла. Потім — розслабилась, заспокоїлась. Вона — його. Розплющила очі. Він був там, над нею. Ця м’яка усмішка гойдалась у хвилях кохання над її обличчям, час від часу цілуючи її. Але її вже не було. Тієї дівчини з переляканими блакитними очима, з сотнею сумнівів, з тисячею страхів — її більше не було. Подумала про те, як маленькою вона була зачарована історіями про метеликів. Мов лялечка, той маленький черв’ячок набуває тисячі прекрасних кольорів і раптом навчається літати. Тоді знову побачила себе. Ніжного метелика, який щойно народився в обіймах Степа. Усміхнулась йому і обійняла його, дивлячись в очі. Потім поцілувала — м’яко, по-новому, з пристрастю. Її перший поцілунок молодої жінки.

Пізніше, лежачи на простирадлах, він гладив її волосся, а вона притискалася до нього, поклавши голову йому на груди. Потім підвелася й подивилась на нього з усмішкою.

— Я не вмію, правда?

— Ні, ти молодець.

— Ні, я почуваюся неумійкою. Ти маєш мене навчити.

— Ти бездоганна. Іди сюди.

Вони підвелися з ліжка, Степ узяв її за руку, і вони пішли. Між квітами на простирадлі маленька червона квіточка, яка щойно розквітла, вирізнялась з-поміж інших — чистіша та цнотливіша за всі.

Трохи пізніше вони сиділи у ванній. Пили шампанське, весело теревенячи, злегка сп’янілі від кохання. А невдовзі — п’яні від пристрасті — знову кохалися. Цього разу без страху, вільніше. Цей раз здався їй прекраснішим, тепер легше рухати крильцями, можна не боятися польоту. Раптом зрозуміла, як чудово бути молодим метеликом. Потім вони взяли банні халати, що висіли на дверях, і зійшли вниз, на маленький пляж. Розважалися, вигадуючи імена, які могли б сполучатися з цими двома загадковими літерами, вигаптуваними у них на грудях. Позмагавшись, хто з них вигадає якнайдивніше, вони сіли на скелях.

Бабі програла. Вона пірнула другою. Плавали у свіжій солоній воді, у місячній доріжці, підштовхувані маленькими хвильками, час від часу обіймаючись, бризкаючись, відпливаючи одне від одного, щоб знову зустрітись і знову відчути на губах іншого цей присмак морського шампанського. Пізніше, сидячи на скелях, закутані в халати Амарильдо та Зиґфріди, вони замріяно дивились на розсип зірок над ними, на місяць, на ніч, на море, темне й спокійне.

— Тут прегарно.

— Це — твій дім, еге ж?

Бабі похитала головою:

— Ти збожеволів.

— Я знаю!

— Я дуже щаслива. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою. А ти?

— Я? — Він міцно стиснув її в обіймах. — Мені дуже добре.

— Так, ніби можеш пальцем торкнутися неба?

Степ усміхнувся й похитав головою.

— Ні, не так.

— Як це — «не так»?

— Набагато більше. Щонайменше три метри над рівнем неба.

Наступного дня Бабі прокинулась, як зазвичай. Поки під душем останні сліди солоної води вимивалися з її волосся, вона з хвилюванням згадала вчорашній вечір.

Поснідала, попрощалася з матір’ю й сіла в машину поряд із Даніелою, готова їхати до школи, як і щоранку. Батько зупинився на світлофорі на проспекті Франча. Бабі була ще сонна й неуважна, коли раптом побачила дещо. Не могла повірити своїм очам. На білій колонні мосту один напис вивищувався над усіма іншими, невитравний. Він справді був там, на холодному мармурі, блакитний, як її очі, гарний, як їй завжди бажалося. Її серце закалатало. На якусь мить їй здалося, що всі можуть його почути, що всі дивляться на цю фразу, так само, як вона зараз. Напис був там, недосяжний. Там, куди дістатись можуть лише закохані, майоріло: «Я і ти, три метри над рівнем неба».

58 Ruba bandiera — традиційна командна гра для дітей та підлітків в Італії, метою якої є спритно вихопити прапор (хустку).

Ruba bandiera — традиційна командна гра для дітей та підлітків в Італії, метою якої є спритно вихопити прапор (хустку).

58

53

24 грудня.

Він уже прокинувся. А насправді взагалі не спав. Радіо грало поряд на хвилі «Dimensione Rock». Голова боліла, очі також. Повернувся в ліжку.

З кухні доносився шум. Брат готує сніданок. Глянув на годинник. Дев’ята. Хтозна, куди намилився Паоло о цій порі напередодні Різдва. «Є ж такі люди, що завжди зайняті, навіть у святкові дні», — подумав він. Почув, як захряснулись двері. Брат пішов. Відчув полегшення. Йому треба було побути наодинці. Потім серцем розлилось страждання. Ні, йому не треба бути самому. Він і так сам-один. Від цієї думки на душі стало ще гірше. Не хотілося їсти, спати, нічого не хотілося. Полежав ось так, на животі. Не знав, скільки часу минуло. Помалу ця кімната постала перед очима у його найщасливіші дні. Скільки разів, прокинувшись, він знаходив на шафці сережки Бабі або її годинник, скільки разів вони лежали на цьому ліжку, обійнявшись, закохані й пристрасні. Усміхнувся. Згадав її холодні ніжки, ці маленькі пальчики, які вона, сміючись, тулила йому до ніг, щоб зігрітись. Як, покохавшись, ще довго залишались у ліжку — теревенити, дивитись на місяць у вікні, на дощ чи на зорі — однаково щасливі у спеку й негоду. Він тоді пестив її волосся, що б там не сталося у світі — війни, проблеми, нові дороги, нові люди. Ніби побачив, як вона йде до ванної, знову закохано милуючись світлішими позначками на її шкірі — слідами знятого купальника, розв’язаного бюстгальтера. Ніби почув, як вона сміється за зачиненими дверима, побачив, як вона по-своєму, кумедно йде з цим розпущеним волоссям, як сором’язливо біжить до ліжка, кидається на нього, свіжа від води та соромливих підмивань, ще пахка від кохання та пристрасті, потенційних дітей, сям і там залишених на її животі.

Степ знову повернувся в ліжку, подивився у стелю. Скільки разів доводилося знехочу підводитись та одягатись, відвозити її додому. Тоді мовчазні й близькі, сиділи вони на цьому ліжку, повільно одягаючись, час від часу знаходячи та передаючи одне одному одяг. Обмінювались усмішкою, поцілунком, вона вдягала спідницю… Ще гомоніли, нахилившись, щоб зав’язати взуття. Залишали радіо ввімкненим, ненадовго, адже вони скоро повернуться.

Спитав себе, де зараз ці миті. І чому. Серце йому стиснулося, воно знало всі відповіді.

У святкові дні люди зазвичай прибирають житло, почуваючись щасливішими або ж сумнішими. Куди подіти певні думки?

— Дані, оцей тобі потрібний? Якщо ні, я його викидаю.

Даніела подивилась на сестру. Бабі стояла у дверях її кімнати з синім піджаком в руках.

— Ні, залиш, я ще вдягатиму.

— Але він розійшовся по шитому.

— Нічого, в ательє зашиють.

— Як хочеш.

Бабі залишила піджак на ліжку. Даніела подивилась їй услід. Скільки разів вона сварилася з Бабі через цей піджак. Ніколи б не подумала, що вона захоче його викинути. Її сестра так змінилась. Потім відкинула цю думку й заходилась загортати останні подарунки.

Бабі вже завершувала розбирати шафу, коли увійшла мати.

— Молодець, звільнила купу місця.

— Ось, тримай. Усе це треба викинути, їх не хоче навіть Дані.

Рафаелла взяла кілька суконь, що лежали на столі.

— Я покладу їх у пакет для бідних. Сьогодні мають зайти по нього. Пізніше сходимо кудись разом?

— Не знаю, мамо. — Бабі злегка почервоніла.

— Як хочеш, не переймайся.

Рафаелла усміхнулась і вийшла з кімнати. Бабі висунула кілька шухлядок. Вона була задоволена. Це був період, коли вони жили в особливій злагоді з матір’ю. Як дивно, подумала вона. Лише пів року тому вони тільки й робили, що сварилися. Згадала кінець судового процесу, коли вона вийшла з будівлі суду, а мати швидко наздогнала її.

— Ти здуріла? Чому ти не розповіла, як насправді все сталося? Чому ти не сказала, що той кримінальний тип побив Аккадо без жодної причини?

— Я вважаю, що все було саме так, як я розповіла. Степ ні в чому не винен. Він непричетний. Звідки ви знаєте, через що йому довелося пройти? Що він відчував у той момент? Ви не вмієте виправдовувати, не вмієте вибачати. Єдине, на що ви здатні, — це засуджувати. Вирішуєте все у житті ваших дітей, як самі бажаєте, як самі думаєте. Навіть найменшого поняття не маючи, а що ж думаємо ми! Для вас життя — це як гра у джин: все, чого ви не знаєте, стає такою собі незручною картою, яка, якби ваша воля, ніколи б вам не випадала. Ви не знаєте, що з нею робити, вона вам руки пече. Але ви ніколи не спитаєте, чому хтось є жорстоким, а хтось колеться, бо вам на нього наплювати, це ж не ваша дитина, не ваша справа. Аж от тепер, мамо, воно тебе стосується, бо тепер твоя дочка є дівчиною того, хто має проблеми, а не думає тільки про найсучаснішу машину, «Дайтона» або відпустку на Сардинії. Він буває жорстоким, це правда, але, може, це тільки тому, що він не може пояснити багатьох речей, тому що йому занадто часто брехали, а насильство — його єдиний спосіб на це відповісти.