Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 94)
Бабі усміхнулась подрузі, потім побігла назустріч Степові й пішла з ним, не питаючи, як він її знайшов, куди веде. Попрощалася з однокласницями неуважним «па-па». Декотрі з них припинили грати і провели її очима. Заздрісні та мрійливі, вони воліли б бути на її місці, обійняти Степа, «десять-з-плюсом». Потім дівчина у центрі голосно вигукнула: «Номер… Сім!» І двоє з дівчат заквапились до неї по піску. Вони зупинились одна навпроти одної, з розкинутими руками, пильно дивлячись одна одній у вічі, кидаючи веселий виклик і роблячи дрібні оманні рухи. Подруги голосно підтримували їх. Усі їхні думки раптом сконцентрувались на білій хусточці в руці приятельки.
Підійшовши до мотоцикла, Бабі із зацікавленням глянула на Степа.
— Куди ми їдемо?
— Це сюрприз. — Степ зайшов їй за спину і, витягнувши з кишені зелену бандану, яку колись забрав у неї, зав’язав їй очі.
— Не мухлювати, га?.. Не підглядати.
Вона весело поправила бандану на очах.
— Гей, мені здається, я впізнаю цю хустку…
Потім дала йому один навушник від свого «Соні», й вони рушили, обійнявшись, під пісню Філа Коллінза.
Так, це було вже понад годину тому…
— Ще далеко?
— Ми майже приїхали. Ти, бува, не підглядаєш?
— Ні.
Бабі усміхнулась і знову поклала голову йому на спину, міцно обійнявши його. Закохана. Він відчув ці обійми, і в його серці розлилися дивна ніжність та щастя. Потім він м’яко перемкнув передачі й завернув праворуч, узвозом угору, питаючи себе, чи вона вже здогадалась.
Подумав про свого брата. Учора ввечері Паоло, провівши Мануелу додому, розбудив його, волаючи, мов навіжений.
— Бачиш, тобі нічого не можна довіряти. Ти мені понівечив машину! Ти просто тварина.
Степ, щоб не слухати цей ґвалт, засунув голову під подушку і, промурмотівши: «Та ну… таке розводити… через дрібниці…» — знову захропів.
Уранці він пішов до офісу Паоло.
— Ну ж бо, Паоло, мені шкода, що так сталося. Я відремонтую тобі машину, це була прикра випадковість.
— Не знаю чому, але з тобою трапляються самі лише прикрі випадковості… Твоєї провини в цьому ніколи немає.
Степ усміхнувся, потім насмілився.
— Слухай, а ти не позичив би мені її сьогодні знову?
— Авжеж, тоді ти зможеш її добити!
Степа практично вигнали з офісу. Але він дуже потішився з тієї реакції Паоло. Ще ніколи не бачив його таким розлюченим. Принаймні уперше в житті брат здався йому живою людиною.
— Ось таким ти мені подобаєшся. Енергійний. Рішучий. Молодець, тепер я тебе визнаю своїм братом.
Степ пройшов, ловлячи на собі поблажливу усмішку красунечки-секретарки та всіх колег Паоло.
Сам же Паоло спочатку пишався цією своєю неочікуваною реакцією. Потім, побачивши, що всі сміються, а Степ зникає у ліфті з глузливою посмішкою, зрозумів, що його знову пошили в дурні.
Степ загальмував, потім звернув праворуч.
— Ось ми й приїхали. — Вимкнув мотор і зіскочив з мотоцикла. — Ні, бандану не знімай. Зачекай мене тут.
Допоміг Бабі злізти з мотоцикла й залишив її поряд з ним. Бабі слухняно стояла із банданою на очах. Вимкнула «Соні» й витягла навушник. Змотала також той, що раніше був у вусі Степа. Поки робила це, намагалася зрозуміти, де ж вона. Був уже надвечірок. Вітер — тепер уже м’якіший — пестив її обличчя, пахло свіжістю. Чула далекий шум, ритмічний та приглушений, але не розуміла, що це. Раптом почула гучний тріск, ніби щось зламалося. Мовби якась гілка. Нашорошила вуха.
— А ось і я. — Це був Степ, він узяв її за руку.
— Що трапилось?
— Нічого. Йди за мною.
Бабі з острахом рушила слідом за ним, дуже обережно ставлячи ноги, щоб не перечепитись. Тепер того шуму не було чути. Вітру теж не було. Повітря стало холоднішим і, здається, вологішим. Її нога вдарилась об щось.
— Ой!
— Це нічого.
— Як це — «нічого»? Це ж моя нога!
Степ засміявся:
— Завжди ти на щось скаржишся. Постій спокійно тут.
Степ на хвильку відійшов від неї. Рука Бабі залишилась без опори, повисла в повітрі.
— Не залишай мене…
— Я тут, поряд.
Потім гучний протяглий звук, механічний і дерев’яний. Віконниця, що піднімається. Степ обережно зняв з її очей бандану. Бабі розплющила очі, й раптом перед нею постало море, мінячись у призахідному сонці. Гаряче й червоне, воно, здавалось, усміхалося їй. Вона була в будинку. Пройшла під піднятою віконницею, вийшла на терасу. Праворуч унизу відпочивав романтичний пляж їхнього першого поцілунку. Вдалині — її улюблені пагорби, її море, знайомі скелі, Порто Ерколе. Мартин пролетів над нею, ніби вітаючись. Бабі роззирнулася, схвильована. Це золотаве море, цей жовтий дрок, темно-зелені кущі, цей усамітнений будиночок на скелі. Її дім, дім її мрій. І вона була тут, з ним, і це був не сон. Степ обійняв її.
— Ти щаслива?
Вона кивнула. Потім підвела на нього очі. Мокрі й мрійливі в обрамленні прозорих сліз, блискучих від кохання, прегарні. Він подивився на неї.
— Що таке?
— Я боюся.
— Чого?
— Що я ніколи більше не буду такою щасливою, як зараз…
Потім, шаленіючи від кохання, знову поцілувала його, мрійлива, огорнена теплом цього заходу сонця.
— Йди сюди, ходімо всередину.
Вони почали блукати цим незнайомим домом, відчиняючи таємничі кімнати, вигадуючи історії про кожну з них, уявляючи собі їхніх власників, які у цей час нічого не підозрювали.
Підняли всі віконниці, знайшли велику стереосистему й увімкнули її.
— Тут також бере станція «Теле Радіо Стерео».
Засміялися.
Вешталися цим домом, висуваючи шухлядки, викриваючи їхні секрети, розважаючись разом. Відходили одне від одного, та одразу ж кликали, щоб показати якесь дрібне дурнувате відкриття, і все здавалось їм чарівним, важливим, неймовірним.
Степ вийшов надвір, зняв багажник мотоцикла і вніс його до помешкання. За якийсь час покликав її. Бабі увійшла до кімнати.
За великим вікном широчіло море. Сонце, здавалось, підморгувало їй. Воно мовчазно зникало за далеким небокраєм. Останній його несміливий промінчик розфарбовував рожевим м’які хмаринки, розкидані у височині. Його сонний відблиск біг золотастою доріжкою по воді. Пробігав усе море і згасав на стінах цієї кімнати, в її волоссі, на нових, щойно постелених простирадлах.
— Їх купив я, тобі подобається?
Бабі не відповіла. Вона роззирнулась довкола. Маленький букетик червоних троянд відпочивав у вазі біля ліжка. Степ спробував перевести все на жарт: — Клянусь: я його купив не на світлофорі…
Відкрив багажник.
— Вуаля!
Всередині були розтоплені шматочки льоду, кілька кубиків ще плавали у воді. Степ витягнув звідти пляшку шампанського і два фужери, загорнуті в газету.
— Це щоб не розбились, — пояснив хитрість. Потім з кишені куртки витяг маленький приймач. — Я не знав, чи тут він є.
Увімкнув, налаштував на ту ж частоту, що й стереосистема, і поставив на шафку.
Пісня «Stay» розлилась кімнатою.