Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 97)
Кілька днів по тому вона знову побачила Степа. На обличчі у нього був новий шрам. Йому зашили брову.
— Що з тобою сталось?
— Та розумієш, щоб не розбудити Паоло, я, прийшовши додому, не вмикав світло в коридорі. І налетів на кут. Боляче — жах, щось страшне.
«Щось страшне» пасувало до того, що він зробив. Бабі дізналася правду від Палліни цілком випадково під час телефонної розмови. Хлопці поїхали в район Таленті, у відомий гастроном «Ціо д’Амеріка». Були озброєні палицями й ціпками, верховодив Степ. Велетенське побоїще, справжня помста. Навіть у газетах потім писали. Бабі поклала слухавку. Зі Степом говорити на цю тему було марно, він завжди робив що хотів, на свій розсуд. Затятий. Вона ж йому тисячу разів казала, що не терпить насильства, бійок і задирак.
Почала прибирати в шафках. Витягла кілька зошитів, байдужо кинула їх на килим. Зошити минулих ліцейських років, нотатки, старі підручники.
— Що робитимемо сьогодні? Ходімо на мотоциклетні перегони? Ну ж бо, туди всі йдуть.
— Ти жартуєш? Та й мови бути не може! Я туди більше ні ногою. Бо ще зустріну ту божевільну жлобиху, й доведеться знову з нею битися. У нас сьогодні вдома «паті», якщо хочеш — приходь.
Степ вдягнув синій піджак. Увесь час він просидів на дивані, роззираючись довкола і марно намагаючись знайти щось цікаве для себе у розмовах гостей. Він людей цього штибу завжди ненавидів. Завжди приходив непроханим на такі вечірки, трощив усе, шалено веселився зі своїми друзями, крадучи речі зі спалень, а інші викидаючи з вікон. Зі своїми друзями… Хтозна, де вони зараз. На Теплицях, їдучи на одному колесі на швидкості сто сорок. На мотоциклах посеред друзів, що вболівають за тебе. Поряд із Сігою, який приймає ставки. Поряд з «камоміллами», з Товстиком і всіма іншими.
Бабі вдалося дотягнутися навіть до підручника, що стояв вище за всіх. І раптом згадала той момент так, ніби це було вчора.
Домофон деренчав, як навіжений. Хазяйка дому пробігла через вітальню, відчинила двері, а там — Палліна, бліда, шокована, заходилась риданнями.
Це була жахлива ніч. Відігнала ці думки. Почала збирати підручники, скинуті на підлогу. Поклала їх на стіл, а коли озирнулась, побачила його. Він був там — світлий і висохлий, жовтуватий, побляклий, як і його часи. Розламаний на темному килимі, давно неживий. Маленький колосок, який вона вклала у щоденник першого разу, коли прогуляла школу зі Степом. Того ранку вітер проголошував скоре літо, ті поцілунки пахли сонцем. Її перше кохання. Згадала, як була впевнена, що ніколи не буде жодного іншого. Підняла колосок. Той розсипався у неї в пальцях, як давні думки, як легкі мрії та непевні клятви.
Степ дивився на конфорку, де стояла кавоварка. Кава ще не готова. Трохи збільшив вогонь. Поряд з конфоркою залишалося ще трохи попелу та останній шматочок пожовклого папірця. Його улюблені малюнки, комікси Андреа Пацієнца. Це були оригінали. Він їх вкрав у редакції нового журналу «Zut», коли Андреа був ще живий і працював там. Якось уночі він висадив скло ліктем і вліз. Це було просто, він узяв тільки комікси знаменитого Паца і — прожогом до дверей. Але цієї миті хтось вийшов з сусідньої кімнати й схопив його за плечі.
— Стій!
Степ міцніше притиснув комікси до себе й відштовхнув того ліктем, потім ще й ударив. Сильний стусан в обличчя. Потім придивився і — гіркий сюрприз. Це була жінка. Така собі Алессандра, бідолашна дизайнерка-волонтерка. Вона працювала там до ночі над версткою журналу, аж поки, безсила, не падала з ніг. Цього вечора її сил вистачило на менше, і це була аж ніяк не її вина. Степ підняв з підлоги також аркуш із коміксом, який мав вийти цього тижня, і зник у темряві — щасливий, із малюнками свого ідола в руках. Невдовзі Андреа помер.
Це було в червні. Його фотографія в газеті. Довкола Андреа — уся редакція, включно з дизайнеркою, яку вдарив Степ. Це фото зняли, мабуть, за кілька днів після крадіжки. На Алессандрі були великі сонцезахисні окуляри. Степ витягнув з-поміж ґрат конфорок той пожовклий шматочок. Спитав себе, з якого ж він коміксу. Мабуть, із того, що з обличчям Дзанарді. Зараз це вже не мало жодного значення. Він спалив їх усі одразу ж після того дзвінка.
Стояв і дивився, як горіли ті кольори, як обличчя героїв зіщулювались у вогні, як легендарні фрази невідомих поетів зникали в димі. Потім увійшов його брат.
— Що ти коїш? Ти здурів? Дивися, ти так і витяжку спалиш… — Паоло спробував загасити цей занадто високий вогонь, але Степ його зупинив. — Степе, ти збожеволів? А потім мені нову витяжку купувати, чи як? Іди робити деінде оці всі дурощі.
Степа засліпило. Він відкинув Паоло до стіни біля вікна. Притис, узяв його за горло. Окуляри Паоло злетіли, впали долі й розбились. Потім Степ заспокоївся. Відпустив його. Паоло підняв свої розбиті окуляри й вийшов, не сказавши більше ні слова. Степові ж стало ще гірше. Почув, як захряснулись двері квартири. Стояв, дивився, як вогонь поглинає його комікси, руйнуючи кухонну витяжку, і страждав, як ще ніколи в житті. Самотній, як ще ніколи в житті. Згадалась пісня Баттісті.
Літо.
Поїздки на мотоциклі до неї. Той серпневий ранок, коли повітря було ще свіжим від нічного вітру. Зупинився на автостраді потелефонувати їй. Одне капучино і — знову в дорогу, на мотоциклі, тиснучи на акселератор, поглинаючи кілометри. Спраглий її поцілунків, її обіймів, ще теплих від сну.
Барабанити пальцями по її вікну, чути шерех простирадла, її босі легкі кроки по підлозі. Бачити, як вона з’являється з-поза щойно піднятої віконниці. Як протирає очі у напівтемряві кімнати, гадаючи, що він — теж лише сон, гарніший і ніжніший за інші. І за мить уже бачити її усмішку — вона усвідомила, що це прекрасна реальність, набагато краща за випадковий сон. Господар пляжу. Якого знають, бояться, поважають. Його бронзові м’язи, об’єкт міських легенд. Йти містом поряд із нею, час від часу вітаючись з кимось, і не знати, як слід, хто це і як його звати.
Йти поряд із нею, міцно взявшись за руки. І знати, що довкола народжуються теми для розмов дорослих і пащекування ницих душ. Довга брудна хвиля піднімається, набирає силу, але потім мовчки розбивається позаду них, не дістаючи до цих широких плечей.
Вересень. Батьки Бабі купили їй квиток до Лондона. Вони домовились із батьками Палліни. Хотіли віддалити дівчат від цих їхніх поганих компаній.
Знадобилось не так багато. Добре продуманий план. Забігти до друга у відділ паспортів. Нові паспорти. На той чартер до Англії сіли два пасажири, але у квитках, змінених кілька днів тому, стояли інші імена. Полло та Палліна.
Це були незабутні пів місяця для всіх. Для батьків Бабі, ошуканих і задоволених, нарешті заспокоєних. Для Полло та Палліни, які вешталися Лондоном, його пабами та дискотеками й відправляли всім поспіль листівки, куплені у Римі в англійському магазині «Lyon Book» і заздалегідь підписані Бабі. Для Степа і Бабі, що були далеко від усіх, на грецькому острові Астипалея. Епічна подорож. Спочатку на мотоциклі до Бріндізі, потім на поромі — лежачи на містку в кольорових спальних мішках, обійнявшись і горланячи англійські пісні разом з іноземцями і таким чином покращуючи свою вимову. Хоча це був і не той спосіб, який передбачили для неї батьки. Потім — білі млини, кози, скелі, маленький будиночок на морі. Ловити рибу на сході сонця, спати після обіду, гуляти вночі, блукати пляжами. Господарі місця і часу, самі тут. Рахували зірки, забували дні тижня, телефонували з черговою брехнею.
Степ відпив кави. Вона гірчила ще дужче. Засміявся. А той раз, коли Бабі запросила всіх його друзів на вечерю? Спроба подружитися. Вони сіли за стіл і спочатку поводилися досить пристойно — так, як їх наполегливо попросив робити Степ. Але потім не витримали. Один за одним вони попідводилися з-за столу, загарбали собі всю їжу, видудлили пиво й подалися до вітальні. Велика помилка — запросити їх у середу. Тоді, коли є розіграш кубків. Звичайно, все завершилося драматично. «Рома» програла, якийсь прихильник «Лаціо» почав брати її уболівальників на кпини, відтак почалася бійка. Степові довелося виштовхати всіх.
Несхожість, незгода, нелад. Він спробував піти їй назустріч. Маскарад. Вони вдяглися у костюми Тома й Джеррі, і саме на ту саму вечірку, яку обрали вони, прийшли також Полло з Палліною. Жарт долі? Чи просто підказка Палліни? Усі вдали, що не впізнали його. Привіталися з Бабі — маленьким блакитнооким Джеррі, й проігнорували Тома, сміючись щоразу, коли повз них проходив цей котисько з величезними м’язами.
Наступного дня на площі до нього підійшли з серйозним виглядом Полло, Малюк, Гак та деякі інші.
— Степе, ми мусимо тобі дещо сказати. Знаєш, ми вчора були на одному святі й бачили там Бабі.