Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 99)

Батьки Бабі, побачивши її на руках у Степа, переполохались і вибігли їм назустріч:

— Що з тобою? Ти впала з мотоцикла? Тобі боляче?

— Ні, мамо, мені пречудово.

Батьки подивились їм услід, питаючи себе про причину цієї поведінки. Люди, які завжди прагнуть раціональних пояснень, того дня були заскочені.

Хтось його штовхнув, він навіть не помітив, що то була гарна дівчина. Куди б він не дивився — бачив самі спогади. Дві однакові футболки, які вони собі придбали: він — розміру XL, вона — тендітну M.

Літо. Конкурс «Міс Арджентаріо»60. Бабі взяла у ньому участь просто так, з пустощів, а Степ занадто серйозно сприйняв комплімент — щирий до того ж — якогось хлопця: «Ох, дивися, у цієї яка фантастична дупа!» І одразу ж поліз битися.

Усміхнувся. Його тоді витурили з дискотеки, і він не побачив, як вона виграла конкурс. Скільки разів він потім кохався з «Міс Арджентаріо». Вночі на Віллі Ґлорі, під хрестом на шану загиблих, на тій лавочці за кущем, звідки видно місто. Їхні зітхання, поціловані місяцем. У машині — того разу, коли поліція перервала їхні потаємні поцілунки, і вона роздратовано простягнула свої віднедавна дорослі документи. Степ кинув услід поліцейським, коли ті вже відійшли:

— Що, заздрісно?

Та дірка в сітці зоопарку. Допомогти їй перелізти вночі, обійняти її поряд з клітками, покохатися, трішки лякаючись грізного рикання хижаків та криків невидимих птахів. Вони, такі вільні у тому зоопарку, заповненому в’язнями.

Кажуть, що коли помираєш, то перед очима пробігають найбільш значущі моменти життя. Тоді Степ спробував відсторонитися від усіх цих спогадів, цих думок, цього солодкого страждання. Але раптом усвідомив: це все марно. Все закінчено.

Ще якийсь час вештався вулицями. Майже випадково здибав свій мотоцикл. Вирішив поїхати до Малюка. Його друзі були там, святкували Різдво.

Його друзі. Коли двері відчинилися, на нього найшло якесь дивне почуття.

— Гей, Степе! Бля, сто років тебе не бачив! З Різдвом. А ми тут у «кінські перегони»61 граємо. Знаєш правила?

— Так, але я краще подивлюся. Пиво є?

Сицилієць передав йому вже відкриту банку.

Усміхнулись один одному. То все минувшина. Відпив ковток. Потім сів на сходинці. Телевізор був увімкнений. На різдвяному тлі конкурсанти з барвистими кокардами грали у якусь дурну гру. Ведучий, ще дурніший, вдавався до занадто довгих пояснень правил наступного раунду. Степ утратив інтерес. Із невидимого стерео линула музика. Пиво було холодним, але швидко нагрілося. Роззирнувся. Його друзі. Всі вони були добре одягнені, принаймні спробували це зробити. Трохи заширокі сині піджаки та джинси.

Такою була їхня елегантність. Хтось хизувався костюмом, а на комусь були завузькі оксамитові штани. Раптом згадався похорон Полло. Там були всі вони і ще багато народу. Вдягнені краще, ніж зараз, із серйозними обличчями. Нині вони сміялися, жартували, кидалися смоквою та кольоровими гральними картами, гикали, відкушували здоровецькі шмати панеттоне62. А того дня у всіх на очах бриніли сльози. Це було прощання зі справжнім щирим другом, розчулене прощання, з глибини серця. Вони знову постали перед його очима у тій церкві — їхні м’язи, що страждали під занадто тісними сорочками, їхні серйозні обличчя. Як вони слухали промову священника, як вийшли звідти мовчазні. Трохи осторонь плакали дівчата, що втекли зі школи. Подруги Палліни та товаришки Полло з вечірок, нічних гулянь, пива у барі. Того дня всі справді страждали. Кожна сльоза була щирою. Сховані за «Балорама», «Рей-Бан», дзеркальними окулярами чи темними «Персол», їхні очі змокріли, коли перед ними постало оте «Прощавай, Полло», викладене з рожевих хризантем. І підпис: «Від друзів». Боже, як йому бракувало його. Очі Степа на хвильку заблищали. Зустрівся з чиїмсь поглядом. То була Мадда. Сиділа у кутку в обіймах хлопця, якого Степ часто бачив у спортзалі. Усміхнувся їй і відвів очі.

Дім Малюка. Ці заґратовані двері у вітальні, які відділяли його частину квартири від тієї, де мешкали батьки. Того дня, коли по телевізору йшов «Мисливець за оленями», всі пішли до Малюка дивитися. Полло не помітив, що в іншій частині вітальні сиділа мати Малюка. Він загорлав «Каватіну»63, потім зупинився на половині, сказав: «Лише один викид», і його богатирський відгик струсонув вітальню.

Мати Малюка із жахом подивилась на нього з крісла.

— До мого сина приходять у гості тварини.

Тільки тоді Полло помітив її, і замість того, щоб вибачитись, кинувся долі й почав рохкати, раз по раз усе голосніше. Тоді Гак, що обожнював собак, загавкотів. Ще хтось заіржав. Кролик видав дивний звук, що мав відповідати його прізвиську, а Малюк, замість того, щоб розсердитися, схопився за заґратовані двері й почав видиратися по них угору, вищати, як мавпа, й чухати собі голову. І всі загорлали, як навіжені, видавали тваринні звуки, нелюдські крики, зчинили страшенний шарварок і не припинили навіть після того, як мати Малюка пішла.

Степ відпив ще пива. Він смертельно сумував за Полло. Той раз, перед «Джильдою», коли вони, зробивши вигляд, що допомагають паркувати машини, зажухали собі «Мазераті» з телефоном. Ганяли тоді цілу ніч, телефонували всім поспіль, навіть друзям в Америку, а також дівчатам, з якими щойно познайомились, і волали у слухавку сороміцькі речі їхнім заспаним батькам. Або ж той день, коли вони пішли віддавати песика Джаччі. Полло не хотів повертати його хазяйці.

— Бля, я занадто звик до Арнольда. Це ж казка, а не пес. Чому це я мушу віддавати його цій старій відьмі? Я впевнений, що якби Арнольд міг вибирати, він би залишився зі мною. Бляха, він ніколи так не розважався у своєму житті. Я дозволяю йому злучатися щодня, спить він зі мною, їсть чудову їжу, чого він може ще бажати?

— Так, але навчити його приносити речі ти так і не зміг…

— Якби мені тільки ще один тиждень дали, то він би навчився, я впевнений.

Степ розреготався, потім подзвонив у домофон до Джаччі. Вони залишили їй пса, прив’язаного до воріт шворкою. Самі сховались неподалік, за машиною. Бачили, як Джаччі вибігла з під’їзду, відв’язала собаку та обійняла його. І заплакала, притискаючи його до грудей.

— Срака-мотика, вона гірша за Меролу64, — прокоментував Полло у засідці.

Потім сталося неймовірне.

Джаччі зняла з пса той саморобний нашийник і закинула його якнайдалі. І тоді… Арнольд стрибнув та швидко побіг, гавкаючи, як навіжений. Трохи згодом повернувся до Джаччі з мотузкою в зубах, метляючи хвостом і пишаючись тим, що ідеально приніс назад кинуте. І тут Полло не витримав. Він вискочив з-за автівки, радісно горланячи:

— Я знав! Бляха, я знав це! У нього все вийшло!

Полло хотів забрати назад Арнольда. Джаччі заволала, як божевільна, й побігла до них, собака ж сидів і дивився на цих двох своїх дивних господарів; він мав набагато менше сумнівів, ніж Бек65. Степ потягнув друга за руку і мало не силоміць посадив на мотоцикл. І вони швидко втекли, горланячи, як робили це тисячі разів. Удень, вночі з вимкненими фарами, волаючи на всі легені, самовпевнені господарі всього, господарі життя. Вони почувалися безсмертними. А ота епічна бійка у «Вітринах»? Приїхала поліція, і вони тікали, п’яні, на мотоциклі, аж поки не зупинились у безпечному місці, виснажені. Полло усміхнувся йому. Степові щось видалось дивним. Щось було не так.

— Бля, Полло, у тебе зуба нема!

Полло різко нахилився до дзеркальця мотоцикла.

— І правда.

Більше він не усміхався. Пізніше вони повернулися до «Вітрин». Дискотека була вже зачинена. Вони сіли на сходинки і розмовляли й курили там до світанку. Полло час від часу засовував язика між зубами й свистів у цю нову шпарину, сміючись. Нарешті прийшов прибиральник Бандіні, й вони заходились шукати той зуб, як навіжені, між скалками розбитих склянок, черепків та недопалків. І таки знайшли — маленький, білий, він самотньо лежав у кутку поряд з недопалком «Кемел лайт».

— Степе, ось він!

Полло його підняв, як батько допомагає підвестися дитині, з такою ж турботливістю й ніжністю, почистив від землі, і її грудочки впали на його скривавлені коліна. Потім із беззубою ностальгією поклав його до сірникової коробки і, все ще п’яний від останнього світанкового пива, радісно поторохкотів нею собі біля вуха. Тепер Бандіні нарешті міг починати прибирання. Полло сів позаду Степа.

— Відвези мене до лікарні: я хочу, щоб вони негайно вставили мені його назад!

— Полло, це неможливо, тобі до стоматолога треба!

— У «швидкій» вони мені вмить поставлять.

Він завжди був упертим, а того разу ще впертішим у тому своєму алкогольному переконанні.

— То їдемо чи ні?

— Як хочеш… — Степ швидко рушив, ще божевільніший за друга, оскільки тверезий. Мотоцикл летів порожніми дорогами, а він волав на все горло, піднявши ноги з підставок на повній швидкості. Полло міцно вчепився у нього ззаду.

— Чого ти, бля, горлянку дереш?

— Так «швидку» ж імітую, ні?

Степ продовжив у тому ж дусі — скажена людська сирена, що розриває ранкову тишу проспекту Франча, площі Джокі Дельфічі й — униз по Кассії до лікарні.

Приймальний покій лікарні невідкладної допомоги Сан-П’єтро. Якийсь бідак, котрому зранку не пощастило, один укурений мароканець і звиклий до таких місць іпохондрик. Кожен намагався зрозуміти, що привело сюди іншого, кому було гірше. Тимчасові брати у нещасті, зацікавлені та розважені бідами ближнього.