Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 88)

— І чого мій батько від тебе хоче?

Степ надягнув куртку.

— Не знаю! Коли дізнаюся — потелефоную тобі й розповім. Добре?

Він поцілував її з натиском. Вона підкорилася цьому поцілунку, все ще ошелешена новиною. Степ швидко збіг униз, перестрибуючи через останні сходинки. Вона дивилась, як він зникає під сходами. Потім повернулась до квартири. Мовчазна, неабияк стривожена. Спробувала уявити собі їхню зустріч. Де вони говоритимуть? Про що? Що буде далі? Потім, думаючи передовсім про свого батька, поклалась на сподівання, що вони не битимуться.

55 Centocelle — спальний район Рима.

Centocelle — спальний район Рима.

55

49

Коли Клавдіо під’їхав, Степ був уже там, сидів на підмурку й чекав на нього, курячи. Клавдіо припаркувався поряд і вийшов з машини.

— Вітаю.

— Добрий вечір, Стефано.

Потисли руки. Потім Клавдіо й собі закурив, щоб почуватися розкутіше. Однак бажаного результату не досяг. Цей хлопець був дивним. Сидів мовчки й пильно дивився на нього, усміхаючись, у цій своїй темній куртці. Він був зовсім не такий, як брат. «До того ж він набагато кремезніший», — подумав Клавдіо. Коли він уже хотів сісти поряд із ним на підмурок, раптом згадав дещо. Цей хлопець — той самий, який побив його друга Аккадо, розтрощив йому носа. А тепер він — хлопець його дочки. Цей тип — небезпечний. Він би тисячу разів віддав перевагу розмові з його братом.

Клавдіо залишився стояти. Степ подивився на нього з цікавістю.

— То про що будемо теревенити?

— Ось що, Стефано. У моєму домі останнім часом виникли деякі проблеми.

— Знали б ви, скільки їх виникає у мене…

— Так, я знаю, але розумієш, у чому річ, ми досі були дуже спокійною родиною. Бабі та Даніела — хороші дівчата.

— Це правда. Бабі — справді класна дівчина. Слухайте, Клавдіо, а ми можемо перейти на «ти»? Мені взагалі не надто подобається розмовляти. А якщо я ще мушу думати про оці всі «ви», то стає геть неможливо.

Клавдіо усміхнувся.

— Звичайно.

Зрештою, цей хлопець не такий уже неприязний. Принаймні поки що не намагається його побити. Степ зліз із підмурка.

— Слухай, а чому б нам не піти куди-небудь? Так ми бодай поговоримо у зручних умовах та й вип’ємо чогось.

— Гаразд. Куди підемо?

— Тут неподалік є місце, яке відкрили мої друзі. Там ми будемо, як удома, ніхто не заважатиме. — Степ заскочив на мотоцикл. — Їдь за мною.

Клавдіо сів у машину. Він був дуже радий. Його місія виявилась легшою, ніж він собі уявляв. «Дякувати Богу», — подумав він. Поїхав за Стефано у напрямку Фарнезіни. На мості Мільвіо звернули праворуч. Клавдіо пильнував, щоб не загубити з очей цю червону фару, що мчала у нічній темряві. Якби таке сталося, Рафаелла ніколи б йому цього не пробачила. Степ іноді обертався, щоб перевірити, чи Клавдіо їде за ним. «На щастя, — подумав, — він із тих, хто приклеюється до керма і як вогню боїться акселератора». Трохи згодом вони зупинились на маленькій вуличці позаду проспекту Клодіо. Степ показав Клавдіо місце, де він міг запаркувати машину, однак сам залишив мотоцикл просто перед входом до «Four Green Fields». Спустились у підвальне приміщення. Там панував шарварок. Багато хлопців сиділи перед барною стійкою. Інші, старші, гомоніли за круглими дерев’яними столами, розкиданими сям-там по залі. Стіни були з коричневої цегли, а світліші колони розділяли велику залу. Повсюди були картини та сувеніри на тему пива з різних країн. Тип у тоненьких окулярах та з розкуйовдженим волоссям метушився за барною стійкою, роблячи фруктові коктейлі та звичайні джин-тоніки.

— Привіт, Антоніо.

— О, привіт, Степе, чого тобі налити?

— Ще не знаю, зараз вирішимо. Ти що будеш?

Коли йшли до столика, Клавдіо згадав, що нічого не їв. Вирішив зупинитись на чомусь легкому.

— Мартіні.

— Світле пивко і мартіні.

Вони сіли за столик у глибині зали зліва, де було менше людей. Майже одразу ж до них підійшла дуже гарна дівчина з ебонітовою шкірою на ім’я Франческа. Принесла замовлення й зупинилася перед столиком побазікати зі Степом. Він відрекомендував їй Клавдіо, який, подаючи руку, чемно підвівся з-за столу. Франческу це вразило.

— Уперше бачу людину з такими манерами у цьому закладі.

Вона затримала його руку у своїй дещо довше, ніж слід. Він поглянув на неї трішки збентежено.

— Це комплімент?

— Звичайно! Ви — вишукано-чарівні. — Франческа розсміялася.

Прекрасне волосся — чорне, як вороняче крило, весело затанцювало довкола її усмішки з ідеальними білосніжними зубами. Потім вона віддалилась чуттєвою ходою, прекрасно знаючи, що їй дивитимуться услід.

Клавдіо сів обережно, пильнуючи, щоб поли піджака не опинились під штанами. Вирішив не розчаровувати її. Степ це помітив.

— Гарна дупа, га? Вона бразилійка. У бразилійок завжди неймовірно гарні зади. Принаймні так кажуть. Я не знаю, ніколи у Бразилії не був, але якщо вони всі такі, як Франческа…

Степ весело випив половину келиха пива.

— Так, вона справді дуже мила. — Клавдіо відпив від свого мартіні, дратуючись, що його думку так легко зчитали.

— То про що ми говорили? Ага, ось: що Бабі — хороша дівчина. І це цілковита правда.

— Ну, власне, ось, і Рафаелла, моя дружина…

— Так, я з нею познайомився. Характерець такий собі має, мені здалося.

— Так і є. — Клавдіо допив свій мартіні.

У цьому він також цілком погоджувався зі Стефано. Ні, у неї навіть не характерець, а характерище, але цього вирішив не говорити. Йому поталанило. У цю мить поряд пройшла Франческа. Вона поправила волосся й провокуюче зиркнула у напрямку їхнього столика.

— Ти справив на неї враження, ге, Клавдіо? Гадаю, ще щось замовимо. — Не дав йому відповісти. — Антоніо, скажи, щоб принесли ще пива. — Потім знову обернувся до Клавдіо. — Ти що будеш?

— Та ні, дякую, я більше нічого…

— Як це нічого? Ну ж бо…

Клавдіо вирішив, що принаймні зараз зі Стефано краще не сперечатися.

— Добре, тоді й мені пива!

— Отже, два пива і якихось оливок, чипсів — ну коротше чогось погризти.

Невдовзі принесли все замовлене. Клавдіо був трохи розчарований — принесла не Франческа, а якийсь бридкий тип, гладкий, чорношкірий, але обличчя у нього було добре. Степ зачекав, поки він відійде.

— Він теж бразилієць. Але зовсім інша справа, га?

Усміхнулись один одному. Клавдіо покуштував своє пиво. Смачне й свіже. Відпив. Стефано — приязний тип. Мабуть, навіть приязніший за свого брата. Ні, точно приязніший. Відпив ще пива.

— Ну отже, як я тобі казав, Стефано, моя жінка дуже тривожиться за Бабі. Знаєш, останній рік ліцею, атестат зрілості…

— Так, я знаю. Я чув і про ту історію з професоркою, багато проблем, так.

Степ подумав, що краще не згадувати про гроші, які їм довелося викласти. Клавдіо, здається, здивувався.

— А, то ти вже знаєш…

— Так, але я упевнений, що все це владнається.

— Дуже на це сподіваюсь… — Клавдіо зробив довгий ковток, думаючи про десять мільйонів, на які довелось розв’язати калитку.

Степ у цей час думав про собаку Джаччі та про спроби Полло навчити його приносити предмети.

— Побачиш, Клавдіо, усе буде гаразд. Джаччі більше не чіплятиметься до Бабі. Цієї проблеми більше не існує, я тебе запевняю.

Клавдіо спробував усміхнутися. От як тепер йому сказати, що справжньою проблемою є він сам?

У цю мить увійшла групка хлопців. Двоє з них, угледівши Степа, підійшли до нього.