Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 89)

— О, привіт, Степе! Куди ти, бля, зник? Ти не уявляєш, скільки тебе шукали, ми ж усе ще чекаємо реваншу.

— Я мав справи.

— Здрейфив, га?

Степ здавався здивованим.

— Та що ти, бляха, верзеш? Я боюся? Чого? Ми ж у вас вчисту виграли… І ти ще патякаєш?

— Гей, спокійно, не заводься. Ми просто більше тебе не бачили. Ти виграв ті гроші й зник.

Тоді інший хлопець набрався сміливості.

— До того ж вам просто підфортило на останній кулі.

— Подякуйте, що зараз немає Полло. Інакше ми б одразу ж переграли, яке там «підфортило». Ми загнали цілу низку неймовірних куль, одна луза за іншою.

Двоє хлопців скептично перезирнулися.

— Еге, аякже. — Пішли до барної стійки замовляти собі випити.

Степ дивився, як вони розмовляють між собою. Потім зиркнули на нього і розреготалися. Степові то було нестерпно.

— Слухай, Клавдіо, а ти вмієш грати у більярд?

— Колись часто грав, був навіть сильним гравцем. Але я вже сто років кия до рук не беру.

— Ну ж бо, будь ласка, ти мусиш мені допомогти. Я цих двох завиграшки обставлю. Тобі достатньо лише підтримувати кулі. Як загнати їх до лузи — то вже моя справа.

— Але вибач, ми ж тут, щоб поговорити.

— Ну, потім поговоримо. Гаразд?

Клавдіо кивнув. Може, після партії у більярд розмовляти з ним буде легше… А якщо вони програють? Краще про це не думати.

Степ підвівся й підійшов до тих двох біля стійки.

— Отже, домовлено. Так, Антоніо, відкрий нам стіл. Ми зараз-таки знову зіграємо на ту суму.

— І з ким же ти гратимеш, он з тим? — один з хлопців показав на Клавдіо.

Той сидів за столом, допиваючи своє пиво.

— Так, а що таке, він тобі бридкий?

— Та як хочеш, аби тобі підходив…

— Звісно, якби був Полло, це була б геть інша пісня. І ви це знаєте. Тож, виходить, я просто подарую вам ті гроші. Гаразд?

— Ні, якщо так, то ми не гратимемо. Бо ти потім скажеш, що ми виграли тільки тому, що не було Полло.

— Я вас двох і сам обіграю.

— Знов про це?

Хлопці розреготалися. Степ похмуро глянув на них.

— Хочете, подвоїмо ставку? Поставимо двісті штук? Згодні? Але суха партія, бо у нас мало часу.

Ті двоє перезирнулися. Потім глянули на напарника Степа. Клавдіо сидів у глибині зали й знічев’я крутив у пальцях пачку «Мальборо». Мабуть, саме це їх переконало.

— Ок, згодні, ходім туди. — Хлопці взяли коробку з кулями.

Степ пішов до Клавдіо.

— Ти вмієш грати в «американку»? Суха партія, двісті штук. Ну ж бо, Клавдіо, не бійся. Вони — просто двоє чваньків.

— Та ні, Стефано, дякую. Краще нам поговорити.

— Ну ж бо, одненьку партію. Якщо програємо — я платитиму.

— Та не в тому річ…

— Що ви робите, у більярд граєте? — це була Франческа. Вона стала перед Клавдіо, усміхаючись з усім своїм бразилійським ентузіазмом. — Ну ж бо, я прийду подивитися й повболівати за вас. Буду вашою мажореткою.

Степ із цікавістю глянув на Клавдіо.

— Ну?

— Але тільки одну партію.

— Яху-у-у-у-у-у! Ходімо, ми їх розірвемо!

Клавдіо сунув пачку в кишеню, підвівся. Франческа весело взяла його під лікоть, і вони всі троє перейшли у сусіднє приміщення.

Кулі вже чекали їх на зеленому рядні. Один із тих двох хлопців підняв трикутник. Другий став на чолі столу й зробив влучний удар. Різнокольорові кулі безшумно розкотилися рядном. Деякі з них зіштовхнулися, потім поволі зупинились. Почалася гра. Спочатку прості виважені удари, потім — усе потужніші, з претензією, складні. Клавдіо та Степові дісталися кулі зі смугами. Степ перший зумів загнати кулю в лузу. Інші двоє загнали дві кулі, з третьою просто випадково пощастило. Коли черга дійшла до Клавдіо, у нього вийшла довга куля. Він давно не тренувався. Удар був закоротким — йому не вдалося навіть наблизитись до лузи. Двоє хлопців радісно перезирнулися — усе, виграш практично у них в кишені. Клавдіо закурив. Франческа принесла йому віскі. Клавдіо відзначив, що вона, як усі бразилійки, груди має маленькі, але пружні, які стирчать під темною кофтинкою. Скоро знову підійшла його черга. Друга куля вдалась йому краще. Клавдіо точно влучив у неї, і чітким еффе загнав її в центр. Це був номер п’ятнадцять, ті двоє дозволили, щоб він її зіграв, упевнені, що схибить.

— Центр! — Степ ляснув його по плечі. — Класний удар!

Клавдіо подивився на нього з усмішкою, відпив ще ковток віскі й схилився над більярдом. Зосередився. Ударив по білій кулі ліворуч, та відбилась від борту, покотилась уздовж нього з легким еффе. Ідеальний удар. Луза. Двоє хлопців перезирнулись стривожено. Франческа заплескала в долоні.

— Браво!

Клавдіо всміхнувся. Кінчиком язика торкнувся блакитної крейди і швидко провів нею по кию.

— Колись я справді добре грав!

Продовжили гру. Степові також вдалося загнати кілька куль. Однак тим двом щастило більше. Після кількох ударів їм залишалось лише загнати у лузу одну червону кулю і номер один. Однак зараз була черга Клавдіо. На столі були ще дві кулі зі смужками. Клавдіо загасив цигарку. Узяв крейду і, поки швидко проводив нею по кию, вивчав становище на столі. Воно було не найліпшим. Номер тринадцять доволі близько до дальньої лузи, але номер десять — майже на середині столу. Він би мав зробити ідеальний удар, зупинити кулю тут, навпроти, і загнати в ліву лузу з центральних. Колись йому, мабуть, таке вдалося б, але зараз… Скільки років він уже не грав? Допив останній ковток віскі. Нахиляючись, зустрівся поглядом з Франческою. Багато, приблизно стільки ж, скільки мала ця розкішна дівчина. Він почувався дещо спантеличеним. Усміхнувся їй. Її оксамитова шкіра, і це темне волосся, і ця її чуттєва усмішка… І вона була ніжною. Він дав їй вісімнадцять років. На якусь мить подумав, що помилився, їй може бути й менше. «О Господи, — подумав він. — Вона мені в доньки годиться. Нащо я сюди прийшов? Щоб поговорити зі Стефано, з моїм другом Стефано, з моїм товаришем». Розплющив та заплющив очі. Алкоголь давався взнаки. «Ну, я однак уже граю, то варто закінчити партію». Поклав руку на стіл, зверху на неї — кий, і пропустив його між вказівним та великим пальцем, випробовуючи. Потім сконцентрувався на білій кулі. Вона лежала там, у центрі столу, холодна. Чекаючи, коли по ній ударять. Зробив глибокий вдих, потім видихнув. Ще одна спроба і — удар. Точний. З правильною силою. Об лівий борт, а потім боком об номер тринадцять — у лузу. Чудово. Потім біла куля почала повертатися. Швидко, занадто швидко. «Ні, зупинися, зупинися». Він ударив її занадто сильно. Може, через надмірний алкогольний ентузіазм або ж через заборонений потяг до цієї ебонітової дівчини. Біля куля прокотилася повз номер десять і зупинилась далі, поза центральною відміткою, перед Клавдіо — жорстока й нахабна. Двоє суперників перезирнулись. Один із них припідняв брову, інший зітхнув з полегшенням. На якусь мить вони були злякалися, що програють. Усміхнулись. Із цієї позиції майже неможливий влучний удар. Клавдіо обійшов стіл. Вивчив відстані. Складно. Їй треба відштовхнутись від чотирьох бортиків. Клавдіо стояв біля кута, спершись руками об стіл.

— Та хай тебе це не гребе, однак спробуй.

Клавдіо озирнувся. Позаду нього стояв Степ. Він чудово зрозумів, про що той думав.

— Так, але ж чотири бортики…

— То й що? Як максимум — програємо… Але якщо тобі вдасться — уяви, як вони, бляха, захлинуться!

Клавдіо і Степ глянули на супротивників. Ті замовили собі по пиву, сиділи й пили його за столиком поряд, упевнені у своїй перемозі.

Клавдіо розреготався.

— І правда — кого це гребе? Максимум — програємо!

Він був уже п’яний. Перейшов на інший край столу. Провів крейдою по кию і вдарив. Біла куля, здавалось, полетіла зеленим рядном. Один. Клавдіо спали на думку всі ті вечори, проведені за більярдом. Другий. Подумав про своїх старих друзів — тоді, давно, вони були нерозлучні. Третій. Про дівчат, про відсутність грошей, про купу веселощів. Четвертий. Про минулу молодість, про Франческу, про її сімнадцять років… І в цю мить біла куля вдарила номер десять. Ззаду, з силою, з впевненістю, з точністю. Глухий звук. Куля полетіла вперед, у центральну лузу.

— Є!

— Яху-у-у-у! — Клавдіо і Степ обійнялися. — Бля, ну тобі й поталанило. Бач, куди вона в тебе потрапила.

Біла куля лежала навпроти жовтого першого номера, за кілька сантиметрів від лузи. Клавдіо загнав її туди дуже простим ударом.

— Ми виграли! — Клавдіо обійняв Франческу і навіть припідняв її. Потім, танцюючи з нею в обіймах, налетів на одного з суперників.

— Та заберися звідси, бля! — тип штовхнув Клавдіо, і той відлетів до більярдного столу. Франческа підвелася одразу ж. Дещо оглушеному Клавдіо знадобилось більше часу. Потім тип узяв його за барки:

— Ти нас перемудрував, га? «Я вже багато років не грав… Я не тренований…»

Клавдіо на смерть перелякався. Не знав, що робити.