Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 87)
— Це делікатне питання!
— Ми не можемо обговорити це телефоном?
— Ні. Буде краще, якщо ми побачимось, і я поясню це вам особисто.
— Гаразд, як скажете.
Клавдіо зітхнув із полегшенням. Поки що все йшло, як слід.
— Отже, де ми могли б зустрітися?
— Не знаю, вибирайте ви.
— Йдеться про справу, яка займе кілька хвилин. Ви де зараз?
Степ ледве стримав сміх. Не варто повідомляти, що він зараз вдома у свого співбесідника.
— Я в друга. У районі мосту Мільвіо.
— Ми можемо зустрітися перед церквою Санта-К’яра, знаєте, де вона?
— Так. Але я чекатиму вас поряд із дубом. Мені так зручніше. Знаєте, де він? Там щось таке на кшталт садочка.
— Так, я знаю. Тоді — там за чверть години.
— Добре. Передайте слухавку знову моєму братові, будь ласка.
— Так, зараз.
Паоло весь цей час стирчав поруч, намагаючись щось уловити. Клавдіо передав йому слухавку.
— Ваш брат хоче щось вам сказати.
— Так, Степе, кажи.
— Паоло, ти там не зганьбив мене у його очах? Ти його провів, посадив? Уважніше з цим, мені на тому залежить. Це — важлива особа. Подумай, це його дочка з’їла твоє англійське печиво на маслі…
— Але ж… — Паоло не встиг нічого відповісти. Степ уже поклав слухавку.
Клавдіо був неподалік, готовий виходити.
— Вибачте, я мушу йти, до побачення.
— Ах, так, звичайно, я проведу вас.
— Сподіваюся, ми зможемо зустрітися за більш спокійних обставин.
— Неодмінно.
Потисли один одному руки. Паоло відчинив двері. У цю мить показався Полло.
— Привіт, а я по собаку.
— Слава Богу, нарешті.
— До побачення.
— До побачення.
Клавдіо вийшов.
Полло здивовано провів його очима.
— Це хто був?
— Батько такої собі Бабі. Прийшов шукати Степа. Але що трапилося? Хто така ця Бабі?
— На цю мить вона — дівчина твого брата. Де пес?
— У кухні.
Полло пішов забирати собаку. Заінтригований Паоло пішов слідом.
— Але чому він хоче говорити зі Степом? Якась проблема?
— А я звідки знаю? — Полло усміхнувся собаці. — Іди сюди, Арнольде, ходімо зі мною.
Перейменований шпіц побіг йому назустріч, радісно гавкаючи. Може, вони одразу один одному сподобались, а може, просто віддавав перевагу імені Арнольд перед Пепіто. Можливо, Джаччі так і не зрозуміла, що насправді він мав брутальний характер. Полло взяв собаку на руки й пішов із ним до дверей.
Паоло зупинив його:
— Ох, слухай, а може, ця Бабі теє?.. — він намалював у повітрі півколо перед своїм животом, і без того достатньо помітним.
Полло подивився на нього скептично.
— Вагітна? Та ну. Наскільки я розумію їхню ситуацію, Степові це не вдалося б, навіть якби він був Святим Духом.
І вийшов собі — із собакою в руках та якимось масним і веселим жартом на губах.
— Гей, Бабі, па-па, я мушу бігти! — Степ обійняв її.
— Куди? Залишся ще трохи.
— Не можу. У мене зустріч.
Бабі випручалася з його обіймів.
— Так, я знаю, з ким. З тією жахливою занудою, отією брюнеткою. Невже вона ще не зрозуміла? Їй не досить було того, що я її побила?
Степ розсміявся і знову обійняв її. Бабі спробувала опиратися. Якийсь час борюкалися. Потім Степ отримав легку перемогу й поцілував її. Бабі стисла губи. Зрештою здалася у ніжний полон. Потім вкусила його за язик.
— Ой!
— Скажи мені просто зараз, до кого ти йдеш.
— Ти ніколи в житті не вгадаєш.
— Не до тієї, про яку я щойно говорила?
— Ні.
— Я її знаю?
— Дуже добре. Але вибач, ти б спитала спочатку, жінка це чи чоловік.
Бабі зітхнула.
— Це жінка чи чоловік?
— Чоловік.
— Ну, тоді мені вже спокійніше.
— Я йду до твого батька.
— Мого батька?
— Він приходив до мене додому. Коли я дзвонив, він був там. У нас призначено зустріч за кілька хвилин на площі Джокі Дельфічі.