Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 81)

— Привіт. — Усміхаючись, подав їй руку. Здавалось, він не помітив тієї дивної обставини, що вона знала його прізвисько.

Бабі зблиснула очима на сестру. Даніела, піймавши на льоту її погляд, вдала, що бере щось потрібне, і повернулася до своєї кімнати. Невдовзі вода закипіла. Маленька ложечка залишила темні листки чаю в заварничку. Помалу кухнею розлився легкий екзотичний аромат.

Потім пройшли до вітальні. Вона — з горнятком гарячого черешневого чаю, він — з обома банками пива, не залишаючи таким чином сумнівів. Знову поговорили про Джаччі.

Потім Степ із цікавістю послухав її історії. Бабі взяла з шафи фотоальбом і показала йому. Може, йому допомогло «Гайнекен» чи, може «Пероні», але йому було справді цікаво. Слухав її мальовничі розповіді, які супроводжували кожну фотографію, кожну подорож, спогад, свято.

Цього разу він не заснув. Помалу перед його очима розгорнулась історія її зростання — на оцих сторінках під плівкою. Побачив, як у неї виросли перші зубки, як вона дмухала на свою першу свічку, як сіла на велосипед, а потім ось вона, уже більша — на каруселях разом із сестрою. На санчатах поряд із Санта-Клаусом, у зоопарку з левеням на руках. Побачив, як витоншується на фотографіях її обличчя, темнішає волосся, ростуть груди, і раптом, сторінкою пізніше — вона вже жінка. Тепер вона геть не схожа на оте набурмосене дитя в купальнику, руки в боки. Вузький роздільний купальник прикривав засмагле тіло гарної дівчини — з гладенькими, тепер уже довгими й стрункими ногами. Її блакитні очі світились розумом, цнота була свідомим вибором. Сидячи на човнику, усміхалась в обрамленні довгого волосся, висвітленого сонцем. Її худенькі плечі, мабуть, ще трішки занадто клинцюваті, золотаво просвічувались під кінчиками волосся, вибіленими морем. Довкола неї — розпливчасті фігури інших туристів, що й гадки не мали про власне увіковічнення на цьому фото.

З кожною сторінкою, що він гортав, вона здавалась все більш схожою на ту, що сиділа поряд із ним. Степ, зацікавлений розповідями оригіналу, дивився на фотографії, попиваючи друге пиво і час від часу про щось питаючи. Потім раптом Бабі, яка знала, що там далі, спробувала перегорнути одну сторінку.

Степ, розважений спогляданням цих тисяч маленьких її копій, був швидшим за неї.

— Е, ні, я хочу подивитись.

Якийсь час жартівливо борюкалися — насправді тільки для того, щоб пообійматися й відчути близькість. Потім він переміг і, відкривши, розреготався. Кумедна, зі зведеними до носа очима, вона усміхалася з центру сторінки. Цю фотографію Бабі ніколи не любила.

— Дивно, але саме вона схожа на тебе більше за всіх.

Вона, вдаючи образу, легенько вдарила його. Потім поклала на місце альбом, узяла своє горнятко і дві вже порожні банки з-під пива й пішла на кухню. Степ, залишений наодинці, вештався залою. Зупинився перед картинами художників, яких він не знав. Срібна православна ікона на темній лакованій шафці. Два дивани, широкий стіл на низьких ніжках. На ньому — маленькі срібні скриньки та попільнички, яким зраділи б його друзі.

Тим часом Бабі на кухні помила своє горнятко й викинула у смітник під рукомийником банки з-під пива. Прикрила їх картонкою з-під молока та використаними паперовими рушничками. У цьому домі не повинно залишатися слідів Степа. Коли ж вона повернулася до зали, Степ зник. Пройшла коридором.

— Степе?

Анічичирк. Пішла до своєї кімнати.

— Степе?

Побачила його. Він стояв перед столом і гортав її щоденник.

— Це негарно — читати чужі нотатки без дозволу. — Бабі вихопила щоденник з його рук. Він не опирався. Адже вже прочитав усе, що його цікавило. Запам’ятав.

— А хіба там є щось, що могло б мене розсердити?

— Це мої справи.

— Там запис про того бевзя на «БМВ»?

Бабі подумала про Кіко Бранделлі й розсміялася.

— Ні, це просто так, маленький флірт. — Вона, пустуючи, вимовила це слово з підкреслено іноземним акцентом.

— Маленький флірт, — повторив за нею Степ, також із підкреслено іноземним акцентом, але твердішим.

Вона глянула на нього з натяком.

— Ну так, зовсім не те, що твій роман із тією божевільною фурією.

— Якою ще фурією? — Степ удав, що не розуміє.

— Ну ж бо, ти чудово зрозумів, кого я маю на увазі! Ота брюнетка-забіяка, яку я вчора поставила на місце. Ти ж не хочеш сказати, що вона на мене настрибнула просто зі спортивного інтересу. Між вами був далеко не флірт…

Степ розсміявся і підійшов до неї, поцілував її й потяг за собою на ліжко. Потім почав задирати на ній кофтинку.

— Ні, стоп. Якщо зараз прийдуть батьки і застукають нас, вони розлютяться. Якщо ж вони застукають нас у моїй кімнаті у такому вигляді — то буде кінець світу.

— Маєш рацію. — Степ підняв її з легкістю, звиклий до набагато більшої ваги, аніж оце ніжне тіло. — Ходімо туди, там буде краще.

Не давши їй навіть часу на відповідь, поніс її до кімнати батьків і зачинив за собою двері на ключ. Потім поклав її на ліжко і, цілуючи в напівтемряві кімнати, ліг поряд із нею.

— Ти навіжений, ти ж це знаєш, правда? — прошепотіла йому на вухо.

Він не відповів. Маленький останній промінчик сонця прозирнув крізь жалюзі й освітив його губи. Вона побачила, як його білі ідеальні зуби усміхнулись, а потім розтулились, перш ніж поринути у поцілунок. Потім — незчулася навіть, як опинилась в його обіймах без кофтинки й бюстгальтера. Відчувала доторки до своєї шкіри, його руки, які ніжно лягають їй на груди. Бабі лежала із заплющеними очима; її м’які губи ритмічно стулялись і розтулялись — іноді міняючи ритм услід за поцілунками. Раптом вона відчула себе спокійнішою й вільнішою. Ніби нарешті змогла дихати. Рука Степа у тиші заволоділа ременем її джинсів.

Розстебнула його. У темряві кімнати Бабі почула, як шелеснув шкіряний пасок, як металево брязнула пряжка — цей маленький шматочок заліза покидав своє місце. Вона була напружено-уважною, хоча й продовжувала цілувати його. Ця кімната, здавалось, підвішена у повітрі. Лише повільне цокання далекого будильника та їхнє близьке дихання, уривчасте від кохання. Потім пасок натягнувся, стиснувся — і його залізний язичок вискочив із третьої дірочки з темними краєчками — найбільш уживаної, найбільш потертої, результату її виснажливих дієт. Якась мить, і її «Левіси» розстебнулися. Срібні ґудзики виривались на волю надтиском двох його пальців — вказівного та великого. Один за одним, усе нижче, небезпечно. Вона затримала дихання, і щось раптом сталося з тими маленькими чарівними поцілунками. Щось змінилось, майже непомітно. Ці плинні чари, здавалось, почали розвіюватись. Хоча вони й продовжували цілуватись, між ними ніби напнулося мовчазне очікування. Степ намагався вловити щось, який-небудь знак чи натяк на її бажання. Але Бабі лежала непорушно, нічого не виказуючи. Вона й справді ще не мала готового рішення. Ніхто й ніколи не доходив з нею до цього. Вона відчувала, що джинси її розстебнуті і що його рука лежить на її нозі поряд. Продовжувала цілувати його, не бажаючи розмірковувати, не знаючи до ладу, як вчинити. У цю мить рука Степа зважилась на ризик. Вона почала рухатись повільно і ніжно, але Бабі однак відчула цей рух. Прикрила очі, напівзітхнувши. Він легко торкнувся краєчка розстебнутих джинсів. Вона відчула його пальці на своїй шкірі, поверх рожевої облямівки її трусиків. І при цій думці холодні й сором’язливі мурашки побігли їй по спині. Потім відчула, як краєчок трусиків відтягується від шкіри, щоб потім одразу ж повернутися на своє місце, висковзнувши з його руки. Друга спроба — більш упевнена і рішуча. Рука Степа заповзла їй під джинси, лягла на її стегно і там сміливо, по-хазяйськи, відсунула краєчок трусиків. Потім сковзнула вниз, до центру, гладячи її живіт, ще вниз, до закучерявленого краю, до кордонів незвіданого.

Але раптом щось сталося. Бабі спинила його руку. Степ глянув на неї у напівтемряві.

— Що таке?

— Цс-с-с.

Бабі припіднялась, застигла, нашорошивши вуха, ловлячи звуки поза кімнатою, поза віконницею, там, унизу, у дворі… Раптовий шум, знайоме вищання гальм. Почула, як невидима автівка рухається задом, як нервово керує водій. Вона не мала сумнівів.

— Моя мати! Швидше!

За якусь мить вони вже привели себе до ладу, більш-менш. Бабі поправила покривало на постілі. Степ заправив сорочку в штани. У двері кімнати постукали. Вони на мить завмерли. Це була Даніела.

— Бабі, мама повернулася. — Не встигла навіть закінчити фразу, як двері розчахнулися.

— Дякую, Дані, я знаю.

Бабі вийшла з кімнати, тягнучи за собою Степа. Він трохи опирався.

— Ні, я хочу з нею поговорити, хочу раз і назавжди прояснити цю ситуацію!

На його губах знову грала нахабна посмішка.

— Досить жартів, чи ти дурний? Ти не уявляєш, що моя мати з тобою зробить, якщо застукає тебе тут.

Пройшли через залу.

— Швидше, виходь тут, так ти з нею не перетнешся.

Бабі відчинила вхідні двері. Він вийшов на сходовий майданчик. Ліфт виводив просто надвір. Викликав його. Квапливо поцілувалися.

— Я хочу побачення з Рафаеллою!

Вона вштовхнула його у ліфт.

— Зникни!

Степ натиснув на кнопку «1» і з усмішкою послухався поради Бабі. У цю мить другі двері, службові, відчинилися. Увійшла Рафаелла. Поклала пакунки на кухонний стіл. Потім ніби щось відчула — щось у повітрі, а може, клацання головних дверей.