Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 83)
— Але куди ми йдемо?
— Цс-с, — Степ показав, щоб вона мовчала.
Потім, перелізши через низенький мур, Бабі почула шум. Це був далекий сміх чи гомін. Степ усміхнувся їй і взяв за руку. Вони вийшли з-за куща і — ось він, перед їхніми очима. Осяяний місяцем, прозорий і блакитний, спокійний, облямований ніччю. Великий басейн. У ньому були вже кілька хлопців. Вони плавали там, не надто галасуючи. Маленькі хвилі вихлюпувались за борти і завмирали в траві довкола. Це відчувалося, ніби дивне дихання — ця вода, що гойдалась туди-сюди й губилась у порожнечі невеликої ґратниці.
— Йди сюди.
Вони підійшли до басейну. Кілька хлопців привіталися з ними.
Бабі розрізнила їхні мокрі обличчя. Всі вони були друзями Степа. Вона вже запам’ятала кілька імен. Сицилієць, Гак, Кролик. Такі імена було легше запам’ятати, аніж звичайні, коли всіх звати Андреа, Фабіо чи Марко. Там був Полло та навіть Палліна, яка підпливла до бортика.
— Чорт забирай, я була впевнена, що ти не прийдеш! Я програла парі.
Полло відтягнув її від бортика.
— Бачиш, а що я казав?
Вони засміялися. Палліна спробувала занурити його голову під воду, але їй це не вдалося.
— Тепер мусиш платити!
Вони відпливли, бризкаючи одне в одного й цілуючись. Бабі спитала себе, що ж було на кону в тому парі. Потім занепокоїлась своєю набагато серйознішою проблемою.
— Степе, але ж я не маю купальника!
— Та в мене теж тільки «боксери». Яка тобі різниця, купальників майже ні в кого нема.
— Але ж холодно, — спробувала вона докинути відмовку.
— Я приніс рушники, коли будемо вилізати. Один для тебе. Ходімо, досить вагань.
Степ зняв куртку. Відтак весь його одяг опинився на землі.
— Я тебе вкину туди одягненою, і це буде гірше. Ти ж мене знаєш.
Вона поглянула на нього. Це вперше вона бачила його роздягнутим. Срібні мазки місячного сяйва підкреслювали рельєфні мускули. Ідеальні кубики на животі, грудні м’язи — міцні й чітко окреслені. Бабі зняла олімпійку. Його прізвисько було правильним, подумала вона. Він справді був на десять з плюсом. За кілька хвилин вони обоє вже були у воді. Пливли поряд. Холодні мурашки змусили її здригнутися.
— Бр-р, холодно як.
— Зараз зігрієшся. Обережно: не пірнай з розплющеними очима. Тут повно хлору. Це — перший відкритий басейн у цьому районі, ти знала? Це щось на кшталт інавгурації. А скоро — літо. Гарний басейн, еге ж?
— Надзвичайно гарний. Він нагадує мені відео Брюса Вебера54 з родиною Діллон, коли вони робили «poolhoping» і заходили на вілли, щоб купатися в басейні вночі.
— Чиї відео?
— Брюса Вебера…
— Ніколи не чув про такого… Ми це робимо вже купу років. Іди сюди.
Вони підпливли до бортика. Бабі помітила, що повсюди були пляшки, нещодавно відкорковані. Степ узяв одну з них.
— Тримай, пий.
— Та я ж не п’ю.
— Воно тебе зігріє.
Бабі взяла пляшку й почала пити. Відчула, як щось свіже, трішки терпке та газоване, полилося в горло. Смак був приємний. Передала пляшку Степові, усміхаючись.
— Непогано, мені подобається.
— Ще б пак, це ж шампанське.
Степ відпив з пляшки довгим ковтком. Бабі роззирнулася. У цьому басейні було щонайменше двадцять осіб. Вони скупчилися маленькими групками біля бортиків басейну в місцях, де стояли пляшки. Хтозна, чи то все шампанське? Де вони його взяли? Точно вкрали і його.
— Тримай. — Степ віддав їй пляшку.
Вона вирішила не вагатися й відпила ще ковток. Але погано розрахувала й сьорбнула забагато. Мало не захлинулася, й шампанське з усіма своїми бульбашками побігло їй через ніс. Закашлялась. Степ розреготався. Зачекав, поки вона віддихається. Потім попливли разом до кутка басейну. Кущ, більший за інші, закривав цей куточок від місячного світла. Крізь нього проходили лише окремі срібні промінчики, які невдовзі розсипались по її мокрому волоссі. Степ подивився на неї. Вона була прегарна. Поцілував її свіжі губи, й за мить вони вже обіймалися. Їхні майже голі тіла вповні торкалися одне одного — уперше. Огорнені цією холодною водою, тіла шукали й знаходили тепло — пізнаючи одне одного, хвилюючись, іноді сором’язливо віддаляючись. Відтак Степ трохи проплив і повернувся з новим трофеєм.
— Ось, ця ще повна.
Ще одна пляшка. Бабі усміхнулась і відпила, цього разу повільно, щоб знову не захлинутися. Смак здався їй ще кращим. Потім пригорнулась до нього, знайшла його губи. Продовжували цілуватись ось так, у цій свіжості. Вона почувалася невагомою і не розуміла чому. Це звичайна дія води, чи тут причетне також шампанське? Відхилилась, поклала голову на воду, і на мить та їй перестала крутитися. Вона чула і водночас не чула шуму довкола. Її вуха завдяки маленьким хвилькам час від часу опинялись над водою, і тоді дивні й приємні звуки долинали до неї, ще більш оглушуючи. Степ, що тримав дівчину в обіймах, прокрутив її довкола себе. Вона розплющила очі. Легкі водяні брижі пестили її праву щоку, а маленькі пустотливі бризки час від часу долітали до губ. Їй хотілось сміятися. У височині світло-сріблясті хмари повільно пливли по синій безкрайності. Вона підвелася. Обійняла його за сильні плечі й пристрасно поцілувала. Він подивився їй просто у вічі. Поклав мокру руку їй на лоба і, гладячи волосся, відвів його назад, відкриваючи обличчя.
Потім спустився донизу, уздовж щоки, до підборіддя, далі по шиї, по грудях у мурашках холоду та хвилювання, обрамлених водою, і ще нижче, туди, де сьогодні ввечері він перший насмілився її гладити. Вона обійняла його ще міцніше. Поклала підборіддя йому на плече і примруженими очима подивилась удалину. Напівпорожня пляшка гойдалась на хвилях неподалік. Вгору-вниз. Вона подумала про скручену цидулку всередині пляшки:
— Бабі, Бабі.
Вона почула, як її хтось голосно кличе і трясе. Розплющила очі. Перед нею стояла Даніела.
— Ти хіба не чула будильника? Ну ж бо, рухайся, бо запізнимося. Тато вже майже одягся.
Сестра вийшла з її кімнати. Бабі перевернулася в ліжку. Подумала про цю ніч, про Степа, який зайшов до квартири потайки. Втеча на мотоциклі, купання в басейні з Палліною та іншими. Шампанське навхильки. Він і вона у воді. Його рука. Мабуть, їй усе це наснилося. Торкнулась волосся. Воно було сухе. Шкода, це був сон, прегарний, але просто сон, нічого більше. Висунула руку з-під ковдри й навпомацки пошукала радіо. Знайшла й увімкнула. Підбурювана старою веселою піснею від «Simply Red» підвелася з ліжка. Вона почувалася все ще сонною і — що було вже дивно — трохи боліла голова. Підійшла до стільця, щоб одягнутися. Шкільна форма висіла там, а от решту одягу вона не підготувала.
Висунула першу шухлядку. Витягла бюстгальтер. Потім, риючись у білизні в пошуках трусиків, знайшла милий сюрприз. Схований на самому споді маленький целофановий пакет із мокрою білизною. Легкий запах хлорки поширився кімнатою. То це був не сон. Цей бюстгальтер і ці трусики вона поклала на стілець напередодні ввечері, як завжди, просто вночі використала їх як купальник. Усміхнулась. Потім раптом згадала себе в його обіймах. Це правда, вона змінилася. Дуже. Почала вдягатися. Вбрала форму і, вже взуваючись, раптом дійшла до рішення. Вона йому ніколи не дозволить більшого. Нарешті заспокоєна, поглянула у дзеркало. Її волосся було таким, як завжди, й очі такі самі, як тоді, коли вона їх легенько підводила кілька днів тому. Навіть губи були такими само. Вона розчесалася, усміхаючись, поклала щітку на місце і вибігла до кухні, щоб поснідати. Вона ще не знала, що дуже скоро знову мінятиметься. Так сильно, що проходитиме перед дзеркалом і не впізнаватиме себе.
54 Брюс Вебер (нар. 1946) — американський фотограф та режисер, що спеціалізується на моді, зокрема на чоловічому ню.
54
Брюс Вебер (нар. 1946) — американський фотограф та режисер, що спеціалізується на моді, зокрема на чоловічому ню.
46
Джаччі спустилась до актової зали. Привіталася з кількома знайомими матерями й пройшла углиб приміщення. Там в одному з крісел сидів, розвалившись, хлопець у темній куртці та сонцезахисних окулярах. Він поставив одну ногу на бильце, а на додачу ще й курив із нахабним виглядом. Відкинувши голову, пускав кільця диму.
Джаччі отетеріла.
— Вибачте?
Хлопець і вухом не повів. Джаччі підвищила голос: — Вибачте?
Степ нарешті подивився на неї.
— Що?
— Ви читати вмієте? — вказала йому на табличку на стіні, що забороняла куріння в приміщенні.
— Де?
Джаччі облишила ці марні спроби.
— Тут не можна курити.
— А я й не помітив. — Степ кинув недопалок долі й розтер.
Джаччі занервувалася.
— Що ви тут робите?
— Чекаю на професорку Джаччі.
— Це я. Чим зобов’язана вашому візиту?
— А, то це ви, професорко. Вибачте за цигарку. — Степ пристойніше сів у кріслі. На якусь мить здалося, що йому справді соромно за свою поведінку.
— Не будемо про це. Отже, що ви хотіли?
— Власне, я хотів поговорити про Бабі Джервазі. Ви не повинні так з нею поводитися. Розумієте, пані професорко, вона — дуже вразлива дівчина. До того ж у неї такі суворі батьки, розумієте… Коли ви на неї так нападаєте, вони її карають, а страждаю від того я, бо не можу гуляти з нею, а мені таке геть не до вподоби, ви ж розумієте, так?