Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 84)
Джаччі мало не роздувалась від люті. Та як цей вахлак сміє так розмовляти з нею?
— Ні, я абсолютно цього не розумію, а головне — не розумію, що ви тут робите. Ви їй родич? Може, брат?
— Ні, скажімо так, я її друг.
Раптом професорка згадала, де вона його бачила. Її не відпускало це відчуття з першої ж миті, але вона не могла зрозуміти, коли і де. Зараз же їй було все повністю зрозуміло. Вона бачила його з вікна. Це був той хлопець, з якими Бабі втікала зі школи. Вони тоді довго це обговорювали — вона та матір дівчини, бідолашна синьйора. Це був небезпечний тип.
— Вам не дозволено перебувати тут. Вийдіть, або ж я покличу поліцію.
Степ підвівся й пройшов перед нею, усміхаючись.
— Я прийшов просто поговорити з вами. Хотів разом з вами знайти прийнятне рішення, однак бачу, що це неможливо, з вами просто немає сенсу говорити.
Джаччі дивилась на нього зверхньо. Вона не боялась цього типа. Незважаючи на всю оцю гору м’язів, він просто хлопчак. Мозок у нього маленький, незначущий. Степ підійшов до неї упритул, ніби хотів повідомити щось секретне.
— Подивимося, чи зрозумієте ви це слово, пані професорко. Слухайте уважно, еге ж? Пепіто.
Джаччі пополотніла. Не йняла віри своїм вухам.
Степ відійшов від неї.
— Я бачу, ідею ви вловили. Отже, поводьтеся добре, пані професорко, і жодних проблем не буде. Так воно є в житті: треба знайти лише правильні слова, слушно? Отже, пам’ятайте: Пепіто.
Залишив її ось так, посеред зали, бліду, ще старшу, ніж вона насправді була, з однією лише надією. Що це все неправда. Джаччі пішла до директора, попросила звільнення від уроків, побігла додому. Перед дверима квартири застигла, майже боялася входити. Відчинила двері. Жодного шуму. Нічого. Пройшла по всіх кімнатах, вигукуючи ім’я, потім важко впала на стілець. Ще більш утомлена і більш самотня, ніж зазвичай почувалася. У дверях з’явився портьє.
— Пані професорко, у вас усе гаразд? Ви така бліда. Послухайте, сьогодні від вас прийшли двоє хлопців і сказали, що ви попросили їх вигуляти Пепіто. То я їм відчинив. Я ж правильно зробив, так?
Джаччі дивилась на нього. Так, ніби не бачила. Потім, без ненависті, покірливо, з сумом та тугою похитала головою. Що міг знати цей чоловік? Молоді — вони жорстокі. Джаччі подивилась услід портьє, потім важко підвелася й почвалала зачиняти двері. На неї чекали дні самотності у цій великій квартирі без веселого гавкання Пепіто. Як можна помилятися у людях. Бабі здавалась їй розумною й гордовитою дівчиною, може, трішки занадто всезнайкою, але не злою, щоб удатися аж до такого. Пішла в кухню приготувати собі їсти. Відкрила холодильник. Поряд із її салатом стояла вже приготована їжа для Пепіто. Розридалася. Тепер вона по-справжньому самотня. Тепер вона остаточно програла.
47
Того надвечірка Паоло рано закінчив роботу. Прийшов додому щасливий. Раптом почув гавкіт. Зайшов до зали. Білий шпіц привітно метляв хвостиком на його турецькому килимі. Перед ним стояв Полло з дерев’яною ложкою в руках.
— Готовий? Нумо!
Полло кинув ложку на диван навпроти. Шпіц навіть не озирнувся, анітрохи не зацікавлений, куди полетів той шмат дерева. Однак почав гавкати.
— Бляха, чому він не біжить? Цей собака не функціонує! Ми взяли пса-ідіота! Він тільки гавкати вміє.
У кріслі поряд Степ відклав убік новий номер журналу «Totem comic».
— Так це ж не службовий собака. У нього немає цих здібностей. Чого ти від нього хочеш?
Степ помітив брата. Паоло стояв у дверях усе ще в капелюсі.
— О, Па’, привіт, як справи? Я не чув, як ти увійшов. Чому так рано сьогодні?
— Я раніше закінчив роботу. Що робить цей пес у моєму домі?
— Він новий. Ми його взяли навпіл — я і Полло. Тобі подобається?
— Абсолютно ні. Не хочу його тут бачити. Ось подивись. — Він підійшов до дивана. — Тут уже повно білої шерсті.
— Та ну, Па’. Не дратуйся. Пес житиме у моїй половині хати.
— Що?!
Собачка пометляв хвостиком і загавкав.
— Бачиш, йому ця ідея до вподоби!
— Мені вже вистачає тебе — завжди мене будиш, коли повертаєшся додому, що ж то буде із цим псом, який увесь час гавкає. Ні, і мови бути не може.
В поганому настрої Паоло пройшов до своєї кімнати. Полло озирнувся з дивною гримасою на Степа.
— Бля, він розлютився.
Раптом йому сяйнула ідея. Полло заволав так, що було чути в сусідній кімнаті.
— Паоло, за ті триста штук, що я тобі винен… я його заберу собі.
Степ розреготався і знову взявся за «Totem comic». Паоло з’явився у дверях.
— Гаразд. Тих грошей я однак би ніколи не побачив, то хоч цього собаки здихаюся. До речі, Степе, можна дізнатися, куди поділося моє масляне печиво? Я його купив позавчора на сніданок, і вже нема.
Степ напустив туману:
— Ну, не знаю, може, його з’їла Марія. Я його не брав, ти ж знаєш — я таке не їм.
— Не знаю, як так виходить, але коли щось стається, то це завжди провина Марії. То звільнимо Марію, га? Якщо від неї самі збитки…
Втрутився Полло:
— Ти жартуєш? Марія — просто диво. Такі яблучні пироги пече — вмерти можна! От кілька днів тому, наприклад…
— Ага, отже, таки ви його зжерли! Я й не сумнівався!
Степ глянув на годинник.
— Чорт забирай, пізно вже. Я мушу йти.
Полло також підвівся.
— Я теж мушу йти.
Паоло залишився у залі сам.
— А собака?
Полло, виходячи, встиг гукнути:
— Я його пізніше заберу!
— Дивися: або ти його забираєш, або ж віддаєш мені триста тисяч лір.
Двері захряснулися. Паоло подивився на шпіца. Той сидів посеред зали й метляв хвостом.
Дивно, що він ще не зробив калюжу на його килимі. Паоло відкрив свою шкіряну валізку й дістав звідти новий пакет англійського масляного печива. Роззирнувся. Куди б його сховати? Вибрав маленьку шафку внизу, в якій зберігались конверти та листи.
У цьому домі ніхто ніколи не писав листів. Навряд чи вони його знайдуть. Сховав печиво під нерозпечатаною пачкою конвертів. Коли підводився, помітив, що шпіц за ним слідкує. Якийсь час вони дивились один одному у вічі.
48
Бабі сиділа позаду Степа. Притулилася щокою до його куртки, вітер розвівав кінчики її волосся.
— Як там у школі?
— Чудово. Сьогодні у нас було «вікно». Джаччі пішла додому через якісь сімейні проблеми. Ну, не дивно: якщо ми маємо проблеми з нею, то можу собі уявити, як ведеться її родині…
— Побачиш, що віднині з нею буде набагато легше. У мене таке ніби передчуття…
Бабі не дуже зрозуміла сенс цих слів, тож змінила тему.
— А ти впевнений, що не буде боляче?
— Абсолютно впевнений! Вони у всіх є. Бачила, моє яке велике? Інакше я б уже помер, ні? А ти собі зробиш одне малесеньке. Навіть не відчуєш нічого.
— Я ще не сказала, що зроблю. Я сказала, що поїду подивитись.