Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 80)

— Так.

— І з якої ж причини?

— Я не дуже добре почувалася.

Зараз вона почувалася геть кепсько. Джаччі все небезпечніше наближалася до сторінки з пояснювальними записками. Знайшла ту останню, записку-звинувачення.

— І це мав би бути підпис вашої матері, так?

Професорка піднесла щоденник до самих очей. Бабі поглянула на цю свою спробу імітації. І раптом вона їй здалася до божевільного фальшивою, неймовірно тремтливою, відверто підробленою. З її губ злетіло таке кволе «так», що вона майже не почула власного голосу.

— Дивно. Я нещодавно розмовляла з вашою матір’ю телефоном, і вона нічогісінько не знала про вашу вчорашню відсутність. І ще менше — про те, що нібито щось підписала. Вона зараз їде сюди. І мені не здалося, що вона щаслива. Для вас ця школа закінчена, Джервазі. Вас виженуть. Фальшивий підпис, якщо про нього заявити куди слід — а я це зроблю — означає остаточне виключення зі школи. Шкода, Джервазі. Ви могли б отримати непогану оцінку на іспитах на атестат. Що ж, отримаєте наступного року. Ось.

Бабі взяла свій щоденник. Тепер він здавався неймовірно легким. Раптом їй усе здалося іншим — власні рухи, власні кроки. Це було як витати у повітрі. Повертаючись за свою парту, вловила погляди однокласниць і цю дивну тишу. Вона відчувала ніби радість, абсурдний присмак щастя. Потім, дійшовши до парти, повільно сіла.

— Цього разу, Джервазі, помилились ви!

Не дуже розуміла, що відбувалося потім. Бачила себе у кімнаті з дерев’яними партами. Там була її матір, що кричала. Потім прийшли Джаччі й директор. Її попросили вийти. Довго ще дискутували між собою, поки вона чекала у коридорі. Вдалині пройшла черниця. Вони обмінялись поглядами, не привітались, не усміхнулись одна одній. Пізніше її мати вийшла. Потягла її за руку. Вона була дуже розлючена.

— Мамо, мене виженуть?

— Ні, завтра ти повернешся до школи. Мабуть, є один вихід, але спочатку я маю переговорити з твоїм батьком, чи він також згоден.

Спускаючись сходами, Бабі подумала, що ж то має бути за вихід, якщо її матір потребує також рішення батька. Пізніше, після обіду, вона про це дізналася. Це було просто питання грошей. Вони могли заплатити. Одна з переваг приватних шкіл — те, що все можна легко вирішити. Єдиною великою проблемою було те, «наскільки» легко.

Даніела ввійшла до кімнати сестри з телефоном у руці.

— Тримай, це тебе.

Бабі, втомлена від виру подій, уже ледь не засинала. Вона провела рукою по обличчі, відвела пасмо волосся й приклала цей білий телефон до щоки.

— Алло.

— Привіт, їдьмо зі мною? — це був Степ.

Бабі краще вмостилась на ліжку. Тепер вона остаточно прокинулась.

— Я б з радістю, та не можу.

— Ну ж бо, їдьмо до «Парнасу» або ж до Пантеону. Я тебе пригощу кавовою гранітою53 з вершками в «Тацца д’Оро». Ти її коли-небудь куштувала? Це просто казка.

— Я покарана.

— Знову? Хіба покарання не закінчилося?

— Так, але сьогодні вчителька викрила сфальшований підпис, і зчинився такий ґвалт. Вона мене ненавидить. Донесла на мене директорці. Я могла на другий рік залишитись. Але моя мати все владнала.

— Сильна в тебе мати! Ото характерець!.. Але завжди досягає, чого хоче.

— Ну, не зовсім так. Їй довелося платити.

— Скільки?

— Десять мільйонів. На благодійність…

Степ присвиснув.

— Бляха, ото доброчинство!..

Запала незручна тиша.

— Алло, Бабі?

— Так, я тут.

— Я вже думав, що зв’язок перервався.

— Ні, я просто думала про Джаччі, мою професорку. Боюся, що на цьому все не скінчиться. Я ж виявила її помилку при всіх, і вона тепер хоче змусити мене страждати будь-якою ціною!

— Будь-якою? Більшою за десять мільйонів?

— Їх, ясна річ, заплатить моя мати… Це ніби пожертва. Але вона відіграється на мені. От же блін! А в мене були такі гарні оцінки, атестат був би легкою прогулянкою…

— То ти справді ніяк не можеш приїхати?

— Ти жартуєш? Уяви: потелефонує моя мати і не знайде мене, тоді точно кінець світу настане.

— Тоді я приїду до тебе.

Бабі глянула на годинник. Була майже п’ята. Рафаелла повернеться набагато пізніше.

— Добре, приїжджай. Чаю поп’ємо.

— А пива в тебе немає?

— О п’ятій годині?

— Немає нічого кращого, як пити пиво о п’ятій годині, до того ж є ще дещо — я ненавиджу англійців.

Він поклав слухавку.

Бабі швидко підвелася з ліжка. Взулася.

— Дані, я на хвилинку. Спущуся до гастроному, тобі нічого не треба?

— Ні, нічого. А хто прийде, Степ?

— Я скоро буду.

Бабі залишила двері напівпрочиненими і, не відповівши сестрі, побігла сходами вниз. Купила два види пива — одну банку «Гайнекен» і одну «Пероні». Якби це було вино, їй було б легше вибирати. На пиві ж вона геть не розумілась. Швидко повернулась додому й поставила їх у холодильник. Трохи згодом задзвонив домофон.

— Так?

— Бабі, це я.

— Другий поверх.

Двічі натиснула на кнопку домофона і пішла до дверей. Не втрималась, щоб не глянути на своє віддзеркалення в картині за склом у коридорі. Все гаразд. Відчинила двері. Побачила, як він біжить угору сходами. Уповільнився тільки на останній сходинці, щоб усміхнутися — саме тією усмішкою, яка їй так подобалась.

— Привіт.

Бабі притислася до одвірка, даючи йому пройти. Степ пройшов поза нею і, поки Бабі зачиняла двері, витяг з-під куртки коробку.

— Тримай, це англійське масляне печиво. Я тут недалеко придбав, дуже смачне.

— А, то щось англійське тобі таки подобається…

— Якщо чесно, я його ніколи не куштував. Але мій брат просто шаленіє від нього. Він полюбляє яблучні пироги і таке всяке, тому це печиво точно має бути дуже смачним. Мені ж подобається тільки солоне. Навіть на сніданок я їм тости чи канапки. А солодощі — майже ніколи.

Вона усміхнулась. Дещо стривожена тим, які вони різні навіть у найпростіших речах. Однак вдала, що тішиться.

— Дякую, одразу ж покуштую.

Насправді вона сиділа на дієті, а оці маленькі крихкі прямокутники на маслі точно містять по сімсот калорій кожен. Степ також тривожився. Це печиво він не купив дорогою, а взяв із дому. Потім, поміркувавши, заспокоївся. Зрештою, так він навіть робить послугу Паоло. Тому не завадить трохи дієти.

Даніела навмисно вийшла зі своєї кімнати, щоб подивитись на нього.

— Привіт, Степе.