Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 76)

Повернулись у мовчанні до мотоцикла. Бабі сіла позад нього. Пішли так уздовж пагорба, залишаючи за собою поламані колоски та недоговорену тему. Це був їхній перший день, і Степ уже двічі попросив у Бабі вибачення. Вона обійняла його, щаслива. Тепер була спокійна, ні про що не думала. Вона не знала, що одного не дуже далекого дня повернеться з ним до цієї теми, яка їй так тисла на нерви.

50 Натяк на пісню Лучо Баттісті (1943—1998) «Думки та слова», де є такі рядки: «Що ти знаєш про пшеничне поле, поезію людської любові?».

51 Portobello road — вулиця в лондонському районі Ноттінґ-Гілл, відома своїм базаром.

52 Міжнародна компанія, яка організовує курси іноземних мов, семестри навчання за кордоном, захист дипломів про вищу освіту та культурні обміни.

50

52

Натяк на пісню Лучо Баттісті (1943—1998) «Думки та слова», де є такі рядки: «Що ти знаєш про пшеничне поле, поезію людської любові?».

Міжнародна компанія, яка організовує курси іноземних мов, семестри навчання за кордоном, захист дипломів про вищу освіту та культурні обміни.

Portobello road — вулиця в лондонському районі Ноттінґ-Гілл, відома своїм базаром.

51

40

— Гальмуй! — закричала Бабі й міцно стисла боки Степа. Мотоцикл майже вкляк за її наказом.

— Що таке?

— Там моя мати.

Бабі показала на «Пежо» Рафаелли, що стояв неподалік, навпроти сходів Фальконьєрі. Зіскочила з мотоцикла і глянула на годинник. До першої тридцять залишалось кілька хвилин. Треба спробувати. Поцілувала Степа у губи.

— Па-па, я зателефоную тобі надвечір.

Вона пішла, пригинаючись і ховаючись поза запаркованими машинами. Тишком-нишком дійшла до школи, потім повільно випросталась. Мати була буквально за кілька метрів від неї, вона її добре бачила через скло запаркованої «Міні». Поралася з чимось, що лежало у неї на колінах. Потім Рафаелла підняла ліву руку й пильно на неї подивилась. Бабі зрозуміла: вона робила манікюр. Потім підняла пилочку, що тримала у правій руці. Бабі вгадала. Вона притулилась, знову ховаючись, за найближчою автівкою, глянула на годинник. Час. Зиркнула на дорогу праворуч. Степа вже не було видно. Усміхнулась. Хтозна, що він про неї думає. Вона йому потім потелефонує. Раптом усвідомила, що не може цього зробити. Не мала його номера. Навіть не знала, де він живе. Дзвоник сповістив про закінчення уроків. Перші класи з’явились на сходах. Найменші дівчатка почали спускатися. Ще один дзвоник. Черга других та третіх класів. Старші дівчата. Одна з них подивилась на неї з цікавістю. Бабі приклала пальця до губ, просячи не видавати її. Дівчинка відвернулась. Вони всі звикли до секретів. Нарешті була черга її класу. Бабі випросталась. Увага її матері все ще була зосереджена на чомусь іншому, можливо, на поламаному нігті. Це був слушний момент. Бабі вийшла зі своєї схованки й змішалася з іншими дівчатами. Привіталася з деякими з них, потім нишком зиркнула у бік автівки. Рафаелла нічого не помітила. Пронесло.

— Бабі!

Палліна вибігла їй назустріч. Дівчата обійнялися. Бабі подивилась на неї з тривогою.

— Як пройшло, хтось щось знає?

— Ні, все під контролем. — Палліна простягнула їй папірець. — Тримай, ось це уроки, які задали сьогодні. Там записані також опитування. Все чітко, можеш наймати мене у секретарки. Ну, як ти, весело було?

— Дуже. — Бабі поклала папірець до сумки й усміхнулась подрузі.

— Дай-но я вгадаю. — Палліна якусь мить вивчала її обличчя. — Сніданок в «Евкліді» на Вінья Стеллуті. Капучино та марітоццо з вершками.

— Майже правильно. Ті самі речі, але на Фламінії.

— Звичайно! Набагато більш усамітнено. Точно. А потім ви втекли у Фреджене і віддалися ураганному сексу на пляжі, так?

— Пальцем у небо! — Бабі відійшла, усміхаючись.

— Щодо Фреджене чи іншого?

— Скажу тільки, що одне — пальцем у небо.

Сіла в машину, набрехавши подрузі й залишивши її перед школою вмирати від цікавості. Адже та насправді помилилась щодо обох речей.

— Привіт, мамо!

— Привіт. — Рафаелла дозволила, щоб Бабі поцілувала її в щоку. Тепер ситуація здавалась спокійнішою. — Як у школі?

— Добре. Мене не викликали.

Підійшла також Даніела.

— Можемо їхати. Джованна сказала, що повернеться своїм ходом… і тепер завжди так робитиме.

«Пежо» рушив. Ця новина потішила всіх. Вони відтепер не муситимуть чекати на неї. Коли зупинились на світлофорі біля площі Евкліда, Бабі відчула, що її ніби щось поколює. Крадькома засунула руку під кофтинку. Знайшла маленький золотавий колосок, що зачепився за бюстгальтер. Витягла його і вклала у щоденник. Це — її маленька велика таємниця. Степ торкався її грудей. Усміхнулась, і коли світлофор перемикався на зелене, побачила його. Він стояв праворуч від площі. Сміявся, розмахуючи англійським прапором, її прапором. Спитала себе, коли ж він примудрився його вкрасти. Потім усвідомила дещо важливіше. Степ був як Полло, він також крав. Здивувалась, як їй це раніше не спадало на думку. Вона тепер — дівчина крадія.

41

Перша «а» вийшла занадто вузькою, друга занадто вивищувалась над іншими, ще одна була занизька, потім весь напис їй здався занадто тонко виведеним. Бабі знову спробувала скопіювати підпис матері. Списала ними кілька сторінок із зошита з математики. Нарешті результат видався їй прийнятним.

— Дані? Оце, на твою думку, скидається на мамин підпис?

Даніела затрималась очима на останньому написові. На хвильку замислилась.

— У мами прізвище виходить довшим. Ні, не знаю. Щось видається дивним. Ось. Оця «Д» занадто вузька, вона в тебе «худорлява». Мама завжди починає писати прізвище з набагато повнішої «Д». Дивися, — відкрила щоденник і показала сестрі один зі справжніх підписів. — Бачиш?

Показала на «Д» у прізвищі, написаному матір’ю. Бабі придивилась до напису і звірила його з власним.

— Мені вони здаються однаковісінькими. Це тому, що ти знаєш.

І пішла собі задоволена до своєї кімнати. Даніела підвелася.

— Як хочеш. Як на мене, твоя «Д» надто худа. До того ж не розумію, навіщо ти завжди питаєш мою думку, якщо потім однак чиниш, як тобі заманеться.

Зачинила двері.

Бабі розгорнула щоденник на сторінці з пояснювальними записками. Заповнила одну з них. Проставила дату, потім у графі «причина відсутності» написала: «Проблеми зі здоров’ям». Зрештою, це була правда. Їй було б геть кепсько, якби вона не втекла зі Степом. Усміхнулася. Потім настав час підписувати. Посерйознішала. Спробувала розписатися ще раз на аркуші. Під десятком уже написаних «Рафаелла Джервазі». Останній підпис вийшов у неї ще краще. Просто ідеальний. Мати сама б не відрізнила його від власного. Бабі могла б підробляти банківські чеки, купити хоч кінотеатр. Зрозуміла, що це вже занадто. Зрештою, їй не потрібні гроші, а лише пояснювальна записка. Узяла ручку, з острахом подивилась на три крапки після друкованих літер «ПІДПИС». Відтак — зважилась. Почала з «Р», потім далі й далі, намагаючись виводити літери якомога природніше аж до крапочки над останньою «і». Потім, усе ще тремтячи від напруження, від праці копіювання, виведення оцих усіх літер саме так, як її мати, поглянула на результат. Вийшло ще краще. Неймовірно. Можливо, трішки більш тремтливо. Порівняла цей підпис з іншими підписами своєї матері у щоденнику. Жодної помітної різниці. Жодної неточної риски. До того ж була ще одна сприятлива обставина. Завтра першим уроком — математика й учителька Боі: товсті окуляри, широке лице завжди усміхається. Вона усміхалась навіть тоді, коли вибачалась перед класом за те, що загубила їхнє класне завдання, і просила нікому про це не говорити. Того дня Палліна була переконана, що отримала б не менше «сімки». І, на її думку, Боі саме через це їх загубила: навмисно, щоб вона, Палліна, не раділа. Палліна була переконана, що всі вчителі мають щось проти неї та її оцінок. Бабі закрила щоденник. Тепер вона була спокійніша. Цей підпис продивлятиметься лише Боі, а вона точно не помітить фальшивки. Сіла за уроки. На якусь мить відчула щось дивне, ніби якесь занепокоєння. Роззирнулась довкола, але нічого не помітила. Продовжила вчити уроки. Якби вона уважніше подивилась на розклад, то зрозуміла б причину тривоги. Другий урок був у Джаччі.

42

Пізніше, коли батьки пішли, по неї заїхав Степ. Унизу на неї чекала вся група. Малюк, Луконе з Карлою, Даріо з Ґлорією, Сицилієць, Гак, Полло і Палліна та інші типи, що сиділи в «Гольфі» разом із якимись дівчатами. Спочатку поїхали на мотоциклах до Пріма Порта, потім звернули праворуч у напрямку Ф’яно. Поки доїхали, Бабі геть змерзла. Місце називалось «Колонелло» і було геть далеко. Бабі не розуміла, чому вони забрались на вечерю аж сюди. Там були два велетенські зали, з яких можна було бачити піч для піци, і звичайнісінькі столики. Можливо, тут дешево, подумала вона. Сіли. Підійшов молодий офіціант. Їх було п’ятнадцятеро, і всі весь час змінювали свої замовлення — всі, окрім неї, яка одразу вирішила взяти салат з невеликою кількістю олії. Бідному офіціантові у голові паморочилось. Щойно він намагався все впорядкувати й перелічити замовлені перші страви, щоб потім перейти до других, як хтось уже передумав щодо гарніру.

— Слухай, шефе, давай краще дві порції паппарделле з кабанятиною.

— Так, мені теж, — тут-таки приєднувався ще хтось, а потім ще і ще.

І одразу ж інші двоє вирішували взяти собі поленту чи карбонару. Це була найбільш нерішуча група, яку Бабі бачила у своєму житті. На додаток Полло ще й намагався допомогти офіціантові, перераховуючи ще раз усі страви і тільки заплутуючи його ще більше. Всі весело реготали. Це стало чимось на кшталт гри. Офіціант пішов від них геть виснажений. Єдине, що він точно зрозумів, це те, що має принести чотирнадцять середніх келихів світлого пива і один… Що там замовляла та гарна білявка з блакитними очима? Переглянув свій покреслений блокнот і пішов на кухню, повторюючи про себе, що має принести одну дієтичну кока-колу.