Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 77)
Вечеря тривала у повному хаосі. Щоразу, як їм приносили якусь страву, від шинки до моцарелли або брускетти, це було як піратський напад: усі накидалися на неї, і за хвильку там було вже порожньо.
Дівчата з надміру підведеними очима весело реготали. Бабі глянула на Палліну, шукаючи підтримки. Однак та, здавалось, уже просто злилася з групою. Зустрілася очима зі Степом. Він їй усміхнувся. Усміхнулась у відповідь, але не надто переконано. Опустила очі. Принесли її салат із невеликою кількістю олії. Ситуація була не найкращою. Усі слухали розповідь Сицилійця. Це була сумна історія такого собі Франческо Костанці. У нього виникла погана ідея чіплятися до колишньої дівчини Сицилійця.
Але всі слухали з цікавістю, і нікого, здається, цей факт не хвилював.
— Знаєте, що я йому зробив? — Сицилієць відсьорбнув ще пива. — Ми з Гаком пішли додому до Марини, яка була сама.
Хлопець з пов’язкою на оці на іншому кінці столу усміхнувся. Він був у центрі уваги і, природно, насолоджувався своєю долею слави. Сицилієць вів далі:
— Я змусив її потелефонувати тому вилупку Костанці. Вона йому подзвонила й попросила зайти. І знаєте, що той падлюка зробив?
Бабі ошелешено оглянула групу. Здавалося, ніхто з них справді не знав, що було далі. Спробувала вгадати відповідь.
— І він зайшов.
Сицилієць обернувся до неї. Здавалося, його трохи роздратувало те, що вона вкрала у нього ефектну фразу або ж те, що вона таки вгадала.
— Молодець, Бабі. Саме так. Цей падлюка туди пішов!
Вона всміхнулася. Потім, зустрівшись із докірливим поглядом Степа, розвела руками. Сицилієць нічого того не помітив і хвацько вів далі свою розповідь:
— А тепер — «найсмачніше». Цей тип припхався, Марина запросила його до хати. Щойно він увійшов, ми з Гаком на нього настрибнули й заблокували. Потім — здохнути від сміху можна — ми його роздягли й прив’язали до стільця. Га! Ви б бачили його пику тоді! У чому мати народила. Потім я взяв кухонного ножа й поставив йому між ногами. Він заволав. Гак каже: це через те, що ніж був крижаний. Потім увійшла Марина. Ми її перед тим з ніг до голови вдягнули у прозоре мереживо. Ви ж пам’ятаєте Марину, га?
Бабі не була знайома з цією Мариною, але подумала, що якщо та була дівчиною такого типа, як Сицилієць, то їй би вона навряд чи сподобалась.
— Ну от, я увімкнув музику, і вона почала стриптиз. А я сказав тому типові: «Гей, якщо я побачу, що вона тобі подобається, і той причиндал хоч поворухнеться, я його відріжу, клянуся». Коротше, Марина роздяглася до трусів та ліфа, а він — анічичирк, причандалля — ніби мертве.
Усі зареготали, як скажені. Одна дівчина на дальньому кінці столу мало не заглитнулася. Степ, схоже, теж веселився. Бабі вухам своїм повірити не могла. І, здається, розповідь на цьому не закінчилася. Сицилієць знову попросив тиші.
— Раптом — чуємо звук дверей. Невже батьки Марини повернулися? Отож ми з Гаком прожогом за двері, а вони знайшли голого прив’язаного типа й напівголу Марину поряд. Клянуся, ми обреготатися, мало живіт не луснув. Побачити б їхні мармизи.
— І що вони зробили з типом?
Бабі поглянула на Палліну: і насмілилася ж поставити таке запитання.
— Ну, не знаю. Ми ж утекли. Знаю тільки, що в того падлюки зараз нова дівчина, і він має серйозні проблеми в ліжку… Після нашого уроку він, здається, відвик від цих справ. Якщо бачить якусь одну, що роздягається, його причиндал більше не реагує.
Це був апофеоз. Усі знову зареготали, як навіжені. Потім — хтозна, як воно почалося. Полетів перший шмат хліба. Потім розпочався справжній дощ із недоїдків — над столом літали шматки м’яса, картоплі, пиво. Кидались всі всім. Дівчата першими втекли з поля бою. Бабі та Палліна швидко повистрибували зі своїх місць, за ними інші. Хлопці ж продовжували кидатися недоїдками — з силою та зі злістю, не звертаючи жодної уваги на ближні столики, на те, що перепадало й іншим клієнтам. Кульмінацією стала спроба бідолахи-офіціанта їх угамувати. Йому одразу ж вліпили в обличчя шматком розмоченого хліба. Знялося щось на кшталт оплесків. Цей офіціант ніколи в житті не мав стільки оплесків на свою адресу. Потім настав час розплачуватися. Полло зголосився збирати гроші. Степ узяв Бабі під лікоть і вивів з ресторану. Один за одним повиходили й усі інші. По двоє-троє підійшли до мотоциклів і завели їх. Ті, що приїхали на «Гольфі», поїхали геть першими.
Бабі витягнула гаманець.
— Скільки з мене?
Степ усміхнувся їй.
— Ти жартуєш? Не треба нічого.
— Дякую.
— Не мені мусиш дякувати. Сідай позаду.
Степ завів мотоцикл. Бабі сіла позад нього.
— То кому ж мені дякувати? Я чула, що Полло збирає гроші.
— Ні, це просто так мовиться.
У цю мить із ресторану вибіг Полло і заскочив на свій мотоцикл.
— Гайда, хлопці!
Палліна міцно притислася до нього. Усі швидко рушили, завищавши шинами. Мотоцикли рвонули вперед із вимкненими фарами. З ресторану вибігли офіціант та ще кілька людей. Кричали, марно намагаючись розгледіти номери.
Потужне ревіння моторів рознеслося вузькими провулками Ф’яно. Один за одним на всій швидкості виїжджали з містечка, горлаючи та регочучи, гудучи у клаксони. Потім майже пролетіли до дороги Тіберіна, холодної і сірої, з зеленими мокрими краями. Аж тут увімкнули фари.
Полло під’їхав до Степа.
— А непогане їдло подають у цьому «Колонелло». Шкода, що ми туди ще не скоро повернемось.
— А знаєш, куди можна податися в суботу?
— Куди?
— У Немі. Там є шикарний рестик. Фарінелло та інші були там. Кажуть — просто казка.
Полло стривожено глянув на Степа.
— А скільки деруть?
— Десь по сороківці з носа.
— Занадто дорогий! — усміхнувся якось по-дитячому, потім газонув і, брутально регочучи, віддалився з Палліною позаду.
Бабі нахилилась до Степа.
— Тобто це означає, що ми втекли, не заплативши?
Степ трохи скинув швидкість.
— А що, які проблеми?
— Проблеми? Ти усвідомлюєш, що на тебе можуть заявити до поліції? Можливо, вони зчитали чиїсь номери.
— Та де, з погашеними фарами. Слухай, ми завжди так робимо, і ще ніхто нас не накрив. Годі тобі крукати!
— Я не крукаю. Я тільки закликаю тебе поміркувати. Навіть якщо мені це здається дуже складним. Гаразд, може, тебе й не впіймають. А ти не думаєш про працівників ресторану? Це ж робочий люд, вони цілий день у поті чола на кухні крутяться. Вони накривають для тебе стіл, приносять тобі їжу, забирають посуд зі столу, миють його, а ти з ними ось так? Принижуєш їх, знецінюєш їхню роботу. Ти їх навіть за людей не маєш.
— Як це не маю? Я ж тобі сказав, що мені дуже сподобалось їдло, яке вони приготували!
Бабі замовкла. Це все марно. Тільки відсунулась від нього трішки на сидінні. Довкруги нічний вітер та вологість, що наповзала з лісів і торкалась її шкіри, викликаючи холодні дрижаки. Але не тільки це. Поряд із нею був той, хто не розумів, не хотів розуміти. Подивилась угору й уперед. Яка ніч ясна. Світяться далекі зірки. Маленькі прозорі хмарки пестять місяць. Усе було б прекрасно, якби тільки…
— Гей, Степе!
До них під’їхав тип, якого за столом усі кликали Луконе, позаду якого сиділа пишнотіла білявка на ім’я Карла.
— Заб’єшся на п’ятдесят штук — хто доїде до центру на одному колесі?
Степ не змусив його повторювати двічі.
— Заб’юся!
Перемкнув передачі й раптово газонув. Мотоцикл став дибки. Бабі ледве встигла за щось ухопитися.
— Степе! Степе! — заволала, гупаючи його кулаками по спині. — Припини негайно! Опустися!
Степ м’яко відпустив газ. Мотоцикл став на землю обома колесами. Луконе продовжував їхати на одному, переможно горлаючи. Степ обернувся до Бабі.
— Яка муха тебе вкусила? Ти з глузду з’їхала?
— Досить мотоциклів дибки, бійок, гонитв — я так більше не можу, розумієш? — Бабі вже просто кричала на всі легені. — Я хочу нормального життя, спокійного! Людей, які їздять на мотоциклах по-людськи. Я не хочу втікати з ресторанів, а хочу платити, як усі роблять. Не хочу, щоб ти бився. Я не хочу чути, що один із твоїх дружків приставляв ножа між ногами якогось типа тільки тому, що той телефонував його колишній дівчині! І я б не хотіла такого чути, навіть якби це була не колишня, а теперішня його дівчина! Я ненавиджу насильство, ненавиджу лихих, ненавиджу пихатих, ненавиджу тих, хто не вміє жити, не вміє розмовляти, не вміє дискутувати, не вміє поважати інших. Розумієш? Ненавиджу це все!
Якийсь час їхали мовчки, заколисуючись швидкістю потужного мотоцикла і вітром, котрий, здається, помалу заспокоював дівчину. Раптом Степ вибухнув сміхом.
— Можна дізнатись, що такого смішного?
— А знаєш, що ненавиджу я?
— Ні, що?