Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 75)

Вони вляглися на прапорі під сонцем. Степ слухав про подорож до Лондона та про кілька інших її поїздок. Здається, вона об’їздила купу місць і до того ж усе про них пам’ятала. Але йому були не дуже цікаві ті закордонні пригоди, і він зовсім не звик до такої ранньої години, отже, невдовзі заснув.

Поряд голосно заспівала пташка, і коли Степ розплющив очі, він заледве встиг помітити останній помах крил та маленьку тінь, що віддалялась над полем. Сонце вже стояло нижче. Бабі поряд не було. Він підвівся, занепокоєно роззираючись. Потім побачив її. Вона була трохи нижче на пагорбі. Сиділа посеред пшениці. Підбіг до неї. Покликав її. Здавалось, вона не чула. Коли підійшов ближче, зрозумів, чому: слухала свій «Соні». Бабі обернулась до нього. Її погляд не віщував нічого доброго. Знову відвернулась на далекі луки. Степ сів поряд із нею. Якусь хвильку теж помовчав. Потім Бабі не витримала й зняла навушники.

— Це взагалі як — засинати, коли я тобі щось розповідаю?! — Вона була справді сердита. — Це означає повну відсутність поваги!

— Та ну, не будь такою. — Степ усміхався. — Це означає просто не виспатись.

Вона пирхнула й відвернулась. Степ не міг не відзначити, яка вона гарна. Мабуть, ще гарніша зараз, коли сердиться. Обличчя високо підняте, і риси здавались кумедними — підборіддя, ніс, чоло. Волосся, осяяне сонцем, віддзеркалювало золотом у промінні й, здавалось, дихало запахом пшениці. Йому спало на думку, що вона така гарна, як дикий берег, якому неприборкане море окреслює далекі обрії. Волосся обрамовувало її обличчя, ніби спінені хвилі. Подекуди воно закривало їй лице, і вона не прибирала його. Перехід між волоссям та чолом був темніший, ніби мокрий пісок, котрий викопало якесь невинне дитя й поклало на краєчок білої шлюпки.

Під ним — тонкі брови, темні та рішучі, що здавались крилами мартина, який упевнено ширяє в небі. Нерухомий під поривами вітру, дивився він на ті два сині океани, що дихали глибоко та спокійно — її очі. Її вії, зі світлішими кінчиками. Її золотава шкіра, такий ніжний оксамит. Її закопилені губки, які пестив та підсушував вітер. Степ нахилився до неї і торкнувся рукою їхньої м’якої краси. Бабі відхилилась.

— Облиш мене!

— Не можу. Це сильніше за мене. Я мушу тебе поцілувати.

— Кажу: облиш мене. Я образилась.

Степ усміхнувся. Наблизився до її губ.

— Клянуся, що після цього я все вислухаю. Англія, Лондон, твої подорожі — все, що ти захочеш.

— Раніше слід було слухати!

Степ скористався нагодою і швидко поцілував її у ледь розтулені, заскочені зненацька губи. Але Бабі теж була швидкою й рішуче стулила губи. Потім — ніжна боротьба. Зрештою вона здалась, повільно віддалась його поцілунку.

— Ти жорстокий нечема, — прошепотіла вона у небезпечній близькості до його губ.

— Правда, — через шепіт їхні слова майже перемішувались.

— Мені не подобається така поведінка.

— Я більше так не буду, обіцяю.

— Я тобі вже казала, що не вірю твоїм обіцянкам.

— Тоді клянуся…

— Твоїм клятвам я вірю ще менше…

— Гаразд, я клянуся тобою.

Бабі вдарила його кулачком. Степ вдав, що зігнувся від удару. Потім обійняв її і впав разом із нею у високу пшеницю. У височині — сонце та блакитне небо. Мовчазні глядачі. Трохи далі — покинутий англійський прапор. Їхні свіжі усмішки. Степ узявся гратися з ґудзиками її сорочки. Зупинився у нерішучості. Поглянув на неї. Її заплющені очі були спокійними. Розстебнув один ґудзик, потім ще один — м’яко, ніби більш відчутний дотик міг зруйнувати магію цієї миттєвості. Потім його рука ковзнула всередину, уздовж її стегна, по теплій і ніжній шкірі. Погладив її. Бабі дозволила йому це, ще міцніше притислася до нього. Ця його усмішка… Степ вдихнув її запах, заплющив очі. Уперше все здавалось йому новим, інакшим. Він не поспішав, був спокійним. Відчував дивне упокорення. Його відкрита долоня ковзнула уздовж спини, уздовж ніжної западини — до краєчка спідниці. Легкий підйом, початок обіцяної принади. Зупинився. Дві ямки на рівні талії змусили його всміхнутися, так само, як і її пристрасний поцілунок. Продовжував гладити її спину знизу вгору, торкаючись краю мереживної гумочки. Застиг перед застібкою. Доторк змусив його замислитись над цим секретом, і не тільки над цим. Що там — два гачечки? Два маленькі півмісяці, які зчеплюються один з одним? Застібка у вигляді літери S? Вагався недовго. Вона відірвалась від поцілунку, з цікавістю зазирнула йому в очі. Степ нервувався.

— Як воно, бляха, відкривається?

Бабі похитала головою.

— І чого ти завжди такий грубий? Мені не подобається, коли ти так говориш зі мною.

Цієї миті секрет розкрився. Два маленькі півмісяці розійшлися, відтягнуті звільненою гумочкою, у той час як рука Степа подорожувала по всій спині аж до шиї нарешті без перешкод. Він нахилився поцілувати її.

— Вибач мені…

Степ не вірив власним вухам. Він попросив пробачення. «Вибач». Знову відчув на смак це слово. Він, Степ, попросив вибачення! Потім, не думаючи більше про це, з головою поринув у нове завоювання. Ледь відчутно цілував шию, гладив її груди, переносив руку на іншу півкулю і там також знаходив цей майже невловимий знак пристрасті та бажання. Потім ковзнув донизу, її гладеньким животом, до краєчка спідниці. Її рука зупинила його. Степ розплющив очі. Бабі сиділа перед ним і хитала головою.

— Ні.

— Що ні?

— Це ні… — усміхнулась йому.

— Чому? — На його вустах не було усмішки.

— Тому що ні!

— І чому ні?

— Тому що ні — й годі!

— Ну, має ж бути якась причина, наприклад… — Степ злегка всміхнувся з натяком.

— Ні, дурнику… Ніякої причини. Просто я не хочу. Коли ти навчишся менше лаятися, от тоді, може…

Степ розвернувся і почав робити відтискання. Одне за одним, усе швидше, не зупиняючись.

— Повірити не можу, ущипніть мене. Я її знайшов.

Усміхався, промовляючи слова між одним та іншим відтисканням, злегка засапуючись. Бабі застібнула бюстгальтер та сорочку.

— Що ти знайшов? І припини робити відтискання, коли я з тобою розмовляю…

— Ти ніколи ні з ким не була.

— Якщо ти хочеш сказати, що я незаймана, то відповідь: так.

Це слово коштувало їй неймовірних зусиль. Бабі підвелася. Обтрусила руками спідницю. Кілька колосків впали долі.

— А тепер відвези мене до школи!

— Ти розсердилася?

Степ узяв її за руки.

— Так. Твої манери мене дратують. Я не звикла, щоб зі мною так поводились. І відпусти мене…

Вона вивільнилась з його обіймів і жваво пішла до англійського прапора. Степ побіг за нею.

— Ну ж бо, Бабі… Зачекай, я не хотів тебе образити. Вибач, правда.

Бабі обернулась до нього.

— Я не розчула?

— Ти розчула.

— Ні, повтори.

Степ роззирнувся навколо, потім пильно глянув на неї.

— Вибач. Так добре? Зрозумій: я щасливий, що ти досі ні з ким не була.

Бабі нахилилась до англійського прапора й почала його згортати.

— Ах так, і чому ж?

— Ну, тому що… Тому що так. Я щасливий і годі.

— І чому ж ти думаєш, що станеш першим?

— Слухай, я вже вибачився. Тепер досить, закінчуймо з цим. Як з тобою складно.

Бабі усміхнулась.

— Маєш рацію. Перемир’я. — Вона подала йому краєчок прапора. — Тримай, допоможи мені його скласти.

Вони розійшлись на кілька кроків, випростовуючи прапор, і потім знову зблизились. Бабі взяла з його рук інший краєчок прапора і поцілувала Степа.

— Просто ця тема мене нервує.