Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 61)

— Вони її роздруковують, а потім ще ламінують. Якщо подумати, це не так уже й багато.

— Не хочу про це думати. Куди ми маємо їхати зараз?

— На площу Ячіні.

— А нащо?

— Там мешкає Бабі.

— Та ти що? І ти ніколи досі її не зустрічав?

— Ніколи.

— Життя — воно дивне, га?

— Чому?

— Ну, досі ти її не зустрічав, а тепер бачиш щодня.

— Так, дивне.

— І воно ще дивніше, коли ти починаєш бачитися з нею щодня та ще й подаруночки возиш.

Степ ляснув долонею по голій шиї Полло.

— Ой!

— Припини! Ти скидаєшся на одного з тих нуднезних таксистів, що теревенять без упину, поки везуть тебе кудись, і ще й запитаннями мучать. Тобі лише хрипкуватого радіо бракує, і був би повний комплект.

Полло весело кермував мотоциклом, потім кумедно склав губи, щоб зробити свій голос металічним, імітуючи радіо в таксі: — Шпшш… площа Ячіні для Полло 40, площа Ячіні для Полло 40.

Степ знову його ляснув. Потім почав плескати долонею по обличчі — по щоках, по лобі. Полло продовжував зображати радіо в таксі, волаючи на всі легені: — Площа Ячіні для Полло 40, площа Ячіні для Полло 40.

Так і їхали, регочучи й горланячи, зиґзаґами у потоці машин, що занепокоєно гальмували. Наздогнали таксі. Полло загорлав просто у віконечко: — Площа Ячіні для Полло 40!

Таксист підскочив на сидінні, але нічого не сказав. Мотоцикл віддалився. Таксист підняв руку, вказав на них пальцем і похитав головою. Було чудово зрозуміло, що його ідолом у кіно був як максимум Альберто Сорді, але точно не Роберт де Ніро47. Степ і Полло проїхали повз регулювальницю — впритул, усміхаючись до неї, торкаючись краєчка її спідниці й корчачи еротичні гримаси. Полло ще й язика висолопив. Вона навіть не зробила спроби записати номери. Бо що б вона написала щодо причин штрафу? Дорожні правила не карають за спроби позалицятися, навіть за такі грубі, як ці.

— Площа Ячіні для Полло 40, приїхали!

Мотоцикл Полло із ревінням зупинився перед шлагбаумом житлового комплексу Бабі.

Степ привітався з портьє, який відповів на привітання й пропустив їх, хоч і глянув на цих двох бугаїв дещо стурбовано. Полло обернувся до Степа: — Отже, ти тут уже був: портьє тебе впізнав.

— Ніколи. Портьє всі такі: достатньо з ними привітатися, і вони тебе впускають! Зупинися тут і чекай на мене.

Степ зіскочив з мотоцикла.

Полло газонув і вимкнув мотор.

— Швидше, бо ота штука, що рахує гроші, цокає…

— Таксометр.

— Гаразд, як його, бля, звати, так і звати. Рухайся. Бо інакше поїду геть.

Степ перевірив, чи в порядку постер, і підійшов до домофона. Знайшов прізвище й подзвонив. Йому відповів голос із сардинським акцентом: — Хто там?

— Я маю вручити пакунок Бабі.

— Другий поверх.

Степ піднявся. У дверях стояла хатня помічниця з рисами обличчя такими ж типовими, як і її акцент. Степ пішов їй назустріч.

— Добрий день, ось, візьміть, я маю залишити це Бабі.

Покоївка взяла постер своїми дужими руками.

— Обережно, щоб не погнувся.

З глибин коридору долинув голос:

— Хто це, Ріно?

— Якийсь хлопець щось приніс для Бабі.

Її акцент не залишав жодних сумнівів. Вона була точно з Сардинії. Позад неї з’явилась Рафаелла. Вдивлялася у цього хлопця біля дверей, з широкими плечима й коротким волоссям. Оця усмішка — вона її вже бачила, але не пам’ятала, де саме.

— Добридень, синьйоро. Як справи? Я приніс ось це для Бабі, це дрібничка. Ви не могли б їй передати, коли вона повернеться зі школи?

Рафаелла все ще усміхалась. Вона ще не сконцентрувалася. І раптом згадала. Степ це теж помітив. Вона припинила усміхатись.

— Ти — той, хто вдарив головою синьйора Аккадо. Ти — Стефано Манчіні.

Степ здивувався.

— Не думав, що я такий знаменитий.

— Власне, ти й не знаменитий. Ти лише виродок. Твої батьки знають, що сталося?

— А що сталося?

— На тебе заявили до поліції.

— А, це нічого. Я звик. — Посміхнувся. — До того ж я сирота.

Рафаелла на хвильку знітилась. Не знала, вірити йому чи ні. Її сумнів був слушним.

— Ну, хай там як, а я не хочу, щоб ти крутився біля моєї дочки.

— Насправді це вона завжди йде туди, де я. Та це не страшно, мені не заважає. Але, будь ласка, не сваріть її, вона на те не заслуговує, я її розумію.

— А я ні.

Рафаелла зміряла його поглядом з голови до ніг, намагаючись змусити зніяковіти. Не вдалося. Степ усміхнувся.

— От не знаю, чому, але я ніколи не подобаюсь матерям. Ну, вибачте, синьйоро, зараз я мушу бігти. Внизу на мене чекає таксі. А воно дороге.

Степ розвернувся на підборах і подріботів униз сходами. Перескочив останні сходинки саме вчасно, щоб почути, як угорі захряснулись двері. Як же ця синьйора схожа на Бабі! Вражає! У неї той самий розріз очей, та ж форма обличчя. Але Бабі гарніша. Будемо сподіватися, що вона також менш дратівлива. Пригадав останній раз, як вони бачилися. Ні, вони були схожі й у цьому. На якусь мить забажав побачитись із нею. Полло наліг на клаксон.

— Гей, ти там рухаєшся чи ні? Що ти там, бля, робиш? Завис?

Степ сів позад нього.

— Як так може бути, що як таксист ти теж — на лопату та за хату?

— Та хай би тебе підняло та й гепнуло! Я ж тебе вже годину чекаю! Що ти там робив?

— Розмовляв з її матір’ю.

Степові раптом майнула одна думка. Підняв голову. Власне, як він і гадав. Рафаелла виглядала з вікна. Вона відсахнулась, намагаючись сховатись. Але було запізно. Степ її помітив. Він їй посміхнувся на знак вітання. Рафаелла не відповіла. З силою грюкнула вікном, у той час як мотоцикл зникав за поворотом. Полло зупинився перед шлагбаумом. Степ попрощався з портьє. Краще було мати його за друга у цьому житловому комплексі.

— Ти говорив з матір’ю? І що ти їй сказав?

— Та нічого. Ми трішки подискутували. Насправді вона мене обожнює.

— Степе, будь обережним. — Полло рушив.

— Щодо чого?