Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 60)
— Як це ні? Це записане ось тут, у моєму журналі. Хочете подивитись? Ось, 18 березня, мінус Сильвії Фесті. Я починаю думати, що вам подобаються зауваження.
— Це оцінка Франчески Серванті. Ви помилились, записуючи, і поставили її Фесті.
Джаччі, здавалося, зараз вибухне від люті.
— Ах так? Ну, я знаю, що ви все записуєте в своєму щоденнику. Але це — ваше слово проти мого. Якщо я стверджую, що того дня опитувала Фесту, то це так і є.
— А я кажу, що ні. Ви помилились. 18 березня ви не могли опитувати Сильвію Феста.
— Ах так? Чому це?
— Тому що того дня Сильвії Фести не було в школі.
Джаччі пополотніла. Узяла загальний журнал і почала як навіжена гортати його. Сильвія за партою відкрила свій щоденник. Дійшла до останніх сторінок, де були пояснювальні записки. Ось що хотіла подивитись Бабі. Швидко прогортала. Клас завмер у побожній тиші, чекаючи цього останнього підтвердження.
Сильвія знайшла підпис своєї матері. Ось він, під датою 19 березня, наступного дня після її відсутності. Джаччі зупинилась на сторінці журналу, позначеній жахливою датою — вісімнадцятим березня. Гарячково перевірила відсутніх. Бенуччі, Маріні і… ось вона. Джаччі схопилась за кафедру. Не вірила власним очам. «Феста». Це прізвище, виведене її власною рукою, ніби викарбуване вогняними літерами. Її ганьба. Її помилка. Не потрібно було нічого іншого. Джаччі глянула на Бабі. Вона була знищена. Бабі повільно сіла. Всі однокласниці по черзі обернулись до неї. Потроху класом рознеслося жебоніння: «Молодець, Бабі, молодець, молодець». Бабі вдала, що не чує цього. Але повільне шепотіння докотилось і до вух Джаччі, ці слова вразили її, ніби жахливі крижані голки, безжальні, як увесь тягар цієї поразки. Така втрата обличчя перед класом. Її класом. І ці фрази, які так важко і складно вимовити, підкреслення її помилки: — Серванті, повертайтеся на місце. Феста — до дошки.
Бабі втупилась у парту. Справедливість узяла гору. Потім повільно підняла обличчя. Подивилась на Палліну. Їхні погляди перетнулись, і тисячі невимовлених слів промовисто пролетіли між їхніми партами. Відсьогодні Джаччі також могла помилятись. «Золоте правило» було розбите. Воно розліталось на тисячі скалок, ніби тендітний кришталевий фужер — з рук молодої недосвідченої офіціантки. Але Бабі не сварила жодна хазяйка. Куди б вона не обернулася, всюди зустрічала веселі очі своїх однокласниць, що раділи та пишалися її сміливістю. Потім подивилась дещо далі. Побачене злякало її. Джаччі не зводила з неї очей. Її погляд, позбавлений будь-якого виразу та самого життя, був твердий, як сірий граніт, на якому важким зусиллям було вирізьблене одне слово — «ненависть». На якусь мить Бабі пошкодувала, що не помилилась тоді. Краще вже ще одне зауваження, аніж те, що вона побачила у цьому погляді.
44 Maritozzo — римське тістечко з пухкого тіста видовженої форми, яке зазвичай наповнюють збитими вершками.
Maritozzo — римське тістечко з пухкого тіста видовженої форми, яке зазвичай наповнюють збитими вершками.
44
28
Полудень. Степ в олімпійці та шортах увійшов на кухню поснідати.
— Добрий день, Маріє!
— Добрий день.
Марія одразу ж припинила мити посуд. Вона знала, що Степа дратує цей звук, коли він щойно прокинувся. Хлопець зняв кавоварку та каструльку з молоком із вогню і сів за стіл, коли задеренчав вхідний дзвінок. Здавалося, він збожеволіє. Степ схопився рукою за лоба.
— Та що це за кур…
Марія швидко подріботіла до дверей.
— Хто там?
— Я, Полло! Ви мені відчините, будь ласка?
Марія, пам’ятаючи вчорашні події, обернулася до Степа із запитальним виразом обличчя. Степ кивнув. Марія відчинила двері. Полло вбіг до квартири. Степ наливав собі кави.
— О, Степе! Ти не уявляєш, який крутяк! Казка, шик!
Степ підняв одну брову.
— Ти приніс канапки?
— Ні, їх я тобі більше не носитиму, бо ти цього не цінуєш. Дивись сюди, — показав йому «Іль Мессаджеро»45.
— Та я вже маю газету, — Степ підняв зі столика «Ла Репуббліка». — Мені її Марія принесла. А ти з нею навіть не привітався.
Полло нетерпляче обернувся до неї.
— Дбрдень, Маріє.
— І чого ти завжди так деренчиш дзвінком? Здається, тобі потрібний ще один урок гарних манер.
Марія внутрішньо усміхнулася.
— Піду приберу у вашій кімнаті, — і вийшла.
Степ відсьорбнув гарячої кави. Полло розкрив газету й поклав її на стіл.
— Бачив? Яка фотографія — ураган!!! Шик… Ти — в газеті…
Степ поклав руку на сторінку «Римська хроніка». І справді. Ось він. На своєму мотоциклі, а позаду Бабі, й вони піднялись на задньому колесі перед фотографами. Абсолютно впізнавані, дякувати Богу, їх сфотографували спереду. Номерів не було видно, а то було б непереливки. Там була й стаття. Перегони, імена деяких затриманих, приїзд поліції та опис їхньої втечі. Полло захоплено глянув на друга.
— Прочитав? Ти просто легенда, Степе! Ти тепер знаменитий! Бля, от про мене б таку статтю.
Степ усміхнувся йому:
— Ти не вмієш так ставати на одне колесо, як я. О, але ж яка гарна ця фотка! Бачив Бабі — як добре вийшла?
Полло кивнув. Він би не назвав Бабі своїм ідеалом жінки. Степ підняв газету обома руками й захоплено подивився на фотографію.
— Безперечно, моя фотка — просто гарнюща!
Спитав себе, чи Бабі її вже бачила. Точно ні.
— Полло, ти мусиш поїхати зі мною в одне місце. Випий кави, поки я сходжу в душ.
Степ вийшов. Полло сів на його місце. Глянув на фотографію. Почав перечитувати статтю. Узяв філіжанку, підніс її до губ.
Голос Степа глухо долинув із ванної:
— О котрій зачиняються магазини?
Полло поклав собі третю ложечку цукру в каву. Потім глянув на годинник.
— Менш ніж за годину.
— Бля, мусимо поспішити.
Полло скуштував кави. От тепер інша справа. Закурив. Степ з’явився у дверях. Він був у банному халаті й маленьким рушником енергійно витирав своє коротке волосся. Воно швидко висохло. Потім підійшов до Полло і знову глянув на фотографію.
— І як воно — бути другом легенди?
Полло скорчив гримасу, ніби кажучи:
— Яка гидота! Як ти її п’єш, отаку солодку? Вона жахлива! Не дивуюсь, що ти такий гладкий! Скільки ложечок ти туди вгатив?
— Я не гладкий. Я фальшивий худий.
Степ удавано посерйознішав.
— Ох, Полло, зараз, коли в тебе з’явилась дівчина, ти мусиш повернутися до занять у спортзалі, менше курити і сісти на дієту. Бо інакше вона тебе покине! Жінки жахливі, на хвилинку розслабишся — і все, кінець. Крім того, тепер, після моєї фотки, як мінімум, ти теж маєш з’явитись у газеті.
— Та я вже був у газеті, раніше за тебе. З «ультрас»46. Я там великим планом — ураган просто — з пов’язкою на лобі й піднятими руками, типу «капітан уболівальників».
— Ти не розумієш, зараз уболівальник не котирується. У моді шибеник, хуліган… Бачиш, вони зробили репортаж про мене. Бля, це справді я… О, слухай, як гадаєш, я можу зажадати кілька тугриків від «Мессаджеро»? «Використання зображення» і все таке, ні?
Полло похитав головою. Степ усміхнувся йому і пішов одягатися. Полло допив свою каву. Потім підвівся й провів собі долонею по череві. Степ мав рацію. З понеділка треба повернутися до занять у спортзалі. Невідомо чому, але майже весь світ починається з понеділка.
Полло на мотоциклі чекав на проспекті Анджеліко.
Степ вийшов із «Трафаретного друку». Його синя куртка ще зберігала запах розчинів та дивних хімічних речовин. Полло завів мотоцикл і газонув. Степ сів позаду нього дуже акуратно, щоб не пошкодити постер.
— Гей, Полло, їдь повільно, бо я тримаю його між нами.
— Скільки з тебе взяли?
— Двадцять дві штуки.
— А хай би їх муха вбрикнула. Я хотів зробити таке зі своєї фотографії, але це аж так дорого?