Федерико Моччиа – Три метри над рівнем неба (страница 62)
— Щодо всього! Це — класична історія, яка погано закінчиться.
— Чому?
— Ти привозиш подарунки… Розмовляєш із матір’ю. Ти ніколи такого не робив. Тобі аж так подобається та Бабі?
— Вона нічогенька.
— А Мадда?
— А до чого тут Мадда? Це — зовсім інша історія.
— Ти хочеш стати хлопцем Бабі?
— Полло…
— Що?
— Ти знаєш, що вчора вбили одного поряд із твоєю хатою?
— Що ти таке кажеш? Нічого такого не знаю. Як це сталося?
— Йому перерізали горло. — Степ миттю обхопив шию Полло і стиснув. — Він був таксистом і ставив занадто багато запитань.
Полло спробував вивільнитися з лещат. Марно. Тоді вирішив перевести все на жарт і знову зробив хрипкий голос із таксі: — Полло 40, повідомлення зрозумів. Полло 40, повідомлення зрозумів.
Але в нього вже не виходило так добре, як раніше. Тепер його голос звучав надто придушено.
45 «Il Messaggero» — загальнонаціональна щоденна газета, заснована у Римі 1878-го року. Нині на національному рівні має восьмий за розміром наклад, у Римі ж є першою за популярністю.
46 «Ultras» — запеклі до войовничості вболівальники у спорті.
47 Альберто Сорді (1920—2003) — римський актор, який зіграв доброго і веселого водія таксі у комедії «Таксист» (1983), у той час як Роберто де Ніро відомий роллю рішучого таксиста в однойменному драматичному фільмі (1976).
46
47
Альберто Сорді (1920—2003) — римський актор, який зіграв доброго і веселого водія таксі у комедії «Таксист» (1983), у той час як Роберто де Ніро відомий роллю рішучого таксиста в однойменному драматичному фільмі (1976).
«Ultras» — запеклі до войовничості вболівальники у спорті.
«Il Messaggero» — загальнонаціональна щоденна газета, заснована у Римі 1878-го року. Нині на національному рівні має восьмий за розміром наклад, у Римі ж є першою за популярністю.
45
29
Ох і зухвале ж обличчя у того хлопця. Рафаелла відкрила постер. Упізнала Стефано на мотоциклі з піднятим колесом. Але ж позад нього — її дочка! Це Бабі. Хто зробив цю фотографію? Вона була трохи зерниста. Здавалося, її скопіювали з газети. Угорі зліва було щось написане від руки фломастером. Точно той хлопець написав. А внизу справа газетним шрифтом: ФОТО ВТІКАЧІВ. Що це все означає?
— Синьйоро, ваш чоловік на телефоні.
Рафаелла підвелась і пішла до телефону.
— Алло, Клавдіо?
— Рафаелло! — Його голос звучав приголомшено. — Ти бачила сьогоднішній «Мессаджеро»? У «Хроніках Риму» є фотографія Бабі…
— Ні, не бачила. Зараз піду куплю.
— Алло? Рафаелло?
Та вона вже вимкнулась. Клавдіо глянув на німу слухавку в своїй руці. Дружина ніколи не давала йому часу договорити.
А тим часом Рафаелла зійшла вниз і підбігла до газетного кіоску біля будинку. Взяла «Мессаджеро», заплатила. Розкрила газету, навіть не взявши здачу. Ось що означало бути в шоці. Швидко догортала до «Хроніки». Ось вона, та сама фотографія. Прочитала великий заголовок: «Дорожні пірати». Її дочка. Засідка, поліція, гонитва. «Поліція затримала…» До чого тут Бабі у всій цій історії? Рядки застрибали у неї перед очима. Відчула, що вмліває. Потім зробила глибокий вдих. Потроху отямилась. Взяла здачу. Власник кіоску, побачивши її такою блідою, захвилювався.
— Синьйоро Джервазі, що сталось? Вам погано? Кепські новини?
Рафаелла відвернулась, хитаючи головою.
— Ні, нічого.
Відійшла від кіоску. А що вона могла йому відповісти? Що вона скаже своїм подругам? Сусідам? Аккадо? Цілому світові? Щось на кшталт: «Ні, нічого, не хвилюйтеся. Моя дочка — одна з дорожніх піратів, але ж не завжди, тільки так, зрідка».
Важко буде дочекатись, поки вона повернеться зі школи…
Голос у телефоні був палким і провокативним: — Синьйоре Манчіні, ваш батько на першій лінії…
— Дякую, синьйорино!
Паоло натиснув кнопку з написом «L1».
— Алло, тату?
— Ти бачив «Мессаджеро?»
— Так, та фотографія переді мною.
— Статтю прочитав?
— Так.
— Що думаєш?
— Та що тут думати. Гадаю, рано чи пізно він погано скінчить.
— Так, я теж так думаю. Що ми можемо зробити?
— А що тут можна зробити?
— Коли повернешся додому, поговориш із ним про це?
— Так, поговорю. Навряд чи це щось дасть. Але якщо ти від того будеш щасливіший, то так, я поговорю з ним, обіцяю.
— Дякую, Паоло. — Батько поклав слухавку.
Секретарка Паоло ввійшла до нього з якимись паперами.
— Синьйоре, це документи на підпис.
Поклала їх йому на стіл і стала поряд, чекаючи. Паоло витяг із нагрудної кишені ручку з золотим пером. Її подарувала Мануела, його наречена. І тут він відчув парфум секретарки. Він провокував. Все у ній провокувало.
Паоло підписував папери.
Ручка Мануели не заважала йому думати про секретарку, про її парфуми, про ці невинні стегна, які легко й випадково торкалися його спини. Чи не так уже й випадково?.. Його збудила думка про те, що вона могла навмисно об нього тертися. Паоло завжди був дуже чутливим.
— Синьйоре, а це в газеті — то ваш брат?
Паоло підписав останній документ.
— Так, це він.
Секретарка ще на якусь мить зупинилась поглядом на фотографії.
— А позад нього хто, його дівчина?
— Не знаю. Можливо.