Ежи Эдигей – Смерть за алфавітом (страница 21)
— На мою думку, в справі Емільяновича виявились дві, а може, й три характерні особливості. По-перше, всі попередні вбивства здійснено з проміжком у два-три тижні. Бандит поспішав, бо хотів якомога швидше прибрати зі світу того, в чиїй смерті був найбільше зацікавлений. Перед замахом же на дантиста він нишкнув мало не шість тижнів. Чому?
— Знав, що його можливі наступні жертви перебувають під охороною міліції. Боявся ризикувати, — пояснив підпоручик Жешотко.
— Міркування було б слушним, якби не факт, що охорони і ми не знімали і про це в місті кожен добре знав. Та й, крім того, вбивця озвався лише тепер. Міг же він вистрелити у стоматолога два тижні тому. Адже доктор уже давненько повернувся до Забєгова.
— На підготовку нового злочину потрібен час.
— Не так багато. Ця людина, напевно, чудовий «фахівець».
— Отож підходимо до моїх наступних сумнівів — вибору нової жертви, — сказала Барбара Слівінська. — Коли ми встановили, що «абетковий убивця» не стріляє навмання, а обирає мішенню злочинців, природно, що я зацікавилась мешканцями Забєгова, прізвища яких починаються на «Е». Доктором Емільяновичем також. У Забєгові в мене з’явилися добрі знайомі, вони вважають, що одержана інформація збігається зі справжнім станом речей. Отже, я виявила: всі панове «Е» — поза підозрою, ніхто з них ніколи не мав справи з карним кодексом, на моє щастя, їх було всього семеро, й така перевірка виявилась неважкою. Звідси висновок: якщо злочинець і надалі користуватиметься вже відомими критеріями, жодна з тих осіб не повинна стати його жертвою. Однак замах таки відбувся.
— Бідний наш злочинець! — не вгамовувався Стефанський. — Що ж мав робити? Не міг же пропустити тієї літери алфавіту. Це вже було б не в його стилі, він би втратив власне обличчя. Тому-то й вирішив: ліпше вже прибрати безневинного Емільяновича!
— Найбільш суперечливою й незрозумілою є одна дивна непослідовність у діях злочинця. Відомо, що ця людина безпощадна й жорстока, злочини свої обдумує холоднокровно. А тут раптом сховався під деревом, стріляв у вікно доктора з відстані шістдесяти п’яти метрів, як виміряли наші специ. Простіше було увійти до будинку й застрелити доктора Емільяновича в його власному кабінеті.
— Там була охорона.
— Він спершу вбив би чи поранив охорону, лише тоді прибрав би стоматолога. І не стукав би Панові Богу у вікно.
— Не Панові Богу, а дантистові, — поправив Стефанський. — Однак, у вестернах і детективах злочинці, стріляючи з такої віддалі, влучають просто в серце своєї жертви.
— Я готова хоч зараз стати у тому вікні і дозволити вам усім по черзі стріляти в мене.
— На такі експерименти ми не погодимось ніколи, — розсміявся майор. — А ну ж якби хтось попав? І так мало людей, не можемо ризикувати втратити ще двох. Жертва на цвинтарі чи в лікарні, вбивця — за ґратами.
— Коли на те пішло, він навіть не намагався поцілити.
— Хто це сказав? — вихопився підпоручик Жешотко.
— Кожен, хто бодай трохи вміє користуватися зброєю, знає, що пістолет завжди дає переліт. Отож, аби з такої відстані мати мінімальний шанс попадання, треба цілитись принаймні на метр нижче від цілі. Він же просто бабахкав по вікні, щоб вибити кілька шиб і наробити галасу.
— Але навіщо йому було це робити? — тепер уже просто запитував капітан.
— Щоб спантеличити слідство. Злочинець знає, як посувається наша робота. Найвірогідніше, що він дізнався: розслідування йде не на його користь — йому загрожує небезпека. Спробував інсценувати маленьку виставу, щоб ми зайнялися збором інформації про дантиста й зміцнили охорону можливих жертв «за абеткою». Одночасно новий злочин чи намагання його вчинити повинні нас ще раз переконати, нібито маємо справу з маніяком. «Вампір знову про себе нагадає», — говорить нині ціле місто. Нам ніяк не можна піддаватися загальному сум’яттю. Бо саме це буде на руку злочинцеві, який в результаті наших наступальних дій відчуває все більшу загрозу.
Всі глянули на майора. Адже саме він був найпалкішим прихильником версії «маніяка, шаленця». Майор зрозумів ті німі погляди. Кахикнув, ковтнув слину (людині ж бо завше тяжко визнавати свої помилки) й сказав:
— Цілком погоджуюся з лейтенантом Слівінською. Її міркування правильні. Спосіб, яким ведеться розслідування, схвалюю.
— Я пропоную, — зірвався підпоручик Жешотко, — вдавати, ніби ми клюнули на його гачок і з особливою енергією проводили розслідування у справі замаху на Емільяновича. Давайте й надалі шукати й допитувати свідків. Можна навіть демонстративно складати списки «панів F». Нехай злочинець думає, що його підступні плани вдалися й що він штовхнув нас на хибний шлях.
— Задум чудовий, — погодився Зайончковський, вкинувши своїх підлеглих у стан остовпіння, — ніколи так швидко він не приймав чудернацьких планів.
— Тільки без «панів F», — застеріг капітан Полєщук. — Не викликайте в місті ще більшої паніки. Ми й так зашиваємося.
— Отже, лейтенанте Стефанський, від завтрашнього дня займаєтесь розслідуванням у справі Емільяновича, — підсумував начальник.
— А Бася?
— Лейтенант Слівінська від’їздить на кілька днів у відрядження до Вроцлава.
— Я? — здивувалася Барбара.
— Так, ви, лейтенанте. Кілька хвилин тому надійшла відповідь із Варшави. Знайдено відбитки з «подвійною петлею».
13.
Відбиток з подвійною петлею
Це було так давно. Ту жахливу історію пам’ятають хіба що найстаріші мешканці Вроцлава — перші поселенці напіввимерлого і спаленого міста. Це був злочин, якого до кінця так і не пощастило розкрити, а його головний призвідник уникнув справедливої кари.
В одному з найкращих районів Вроцлава, на Затишші, де перед війною мешкали багаті комерсанти, стояв чудовий палацик — у ньому жив лікар Генрик Ротвальд, всесвітньовідомий фахівець у галузі серцевих недуг. Його запрошували на консиліуми до коронованих осіб і президентів цілої Європи, а також до мультимільйонерів по той бік Атлантики. Подейкували, ніби він бував навіть у Гітлера.
Говорили, що лікар був єврей. Однак ніколи — ні перед війною, ні під час війни — ніхто його не чіпав. Навпаки, під його віллою часто зупинялися чорні лімузини високих німецьких чинів. А людьми ходили легенди про казкові багатства кардіолога.
Війна обминула дім Ротвальдів — навіть не всі шиби вилетіли з вікон. Після визволення Вроцлава лікар не виїхав разом з іншими німцями на захід. Його дружина Емма, також лікарка, народилася в тих краях і трохи володіла польською мовою. Їм дозволили клопотатись про одержання польського громадянства. Ротвальд повернувся до своєї практики. Його було призначено ординатором міської лікарні, та приймав він і вдома.
Обоє лікарів були вже людьми похилого віку: йому — біля сімдесяти, дружина молодша від чоловіка на п’ять років. Домашньої прислуги подружжя не мало. В той час у Вроцлаві з цим було ще важче, ніж тепер. Тільки студент Інституту фізичного виховання Збігнєв Кварцер, який винаймав кімнатку в сусідній віллі, щодня грів котел центрального опалення, виносив сміття, а іноді на прохання пані Емми робив у центрі міста деякі покупки. Обидві сторони були задоволені: подружжя лікарів мало сумлінного помічника, студент завдяки отримуваній винагороді міг спокійно вчитися, час од часу дозволяючи собі навіть пляшку доброго вина, великим аматором і непоганим знавцем якого був.
Одного лютневого ранку Збігнєв Кварцер, як завжди, біля сьомої години прийшов до вілли Ротвальдів. Його здивувало, що перед головним і бічним входом, який вів до підвалу (там був котел центрального опалення й невеликий запас коксу), горить світло. Однак і ті й ті двері були замкнені. Студент марно натискав кнопку дзвінка, зсередини не почулось ані найменшого шуму. Заглянувши у вікно, Кварцер побачив, що в домі теж горять лампи. Він згадав, що вночі чув якісь крики, тоді не звернув на них уваги, однак зараз, припускаючи найгірше, побіг до міліції.
Тоді, 1946 року, дільничних комендатур міліції ще не було, а лише комісаріати.
В комісаріаті черговий лейтенант уважно вислухав студента.
— Зараз, Кварцер, перевіримо, — сказав молодий лейтенант. — Ну а якщо ви це вигадали, гірко пошкодуєте...
Ошелешеного Збігнєва Кварцера він про всяк випадок наказав посадити до арештантської й послав до Ротвальда двох людей. Міліціонери довго домагалися до вілли, проте також марно. Один з них повернувсь до комісаріату й доповів черговому.
Вчинок молодого офіцера можна було пояснити. Всього рік тому він брав участь у боях за Поморський Вал, пізніше штурмував Берлін. За відвагу отримав два хрести... і важке поранення в голову. До міліції прийшов просто з армії. В спаленому Вроцлаві життя було далеке від ідилії, і тому розпорядження лейтенанта «ліпше про всяк випадок замкнути невинного, аніж відпустити злочинця», мало своє підґрунтя.
Почувши рапорт міліціонера, черговий офіцер занепокоївся не на жарт. Ротвальдів знали в цілому місті, ширилися й чутки про їхні казкові багатства. Лейтенант вирішив повідомити міську комендатуру.
А там працювали досвідчені фахівці. Тривожним повідомленням вони не злегковажили, й незабаром на Затишшя було вислано слідчу групу. Вона уважно оглянула подвір’я та замки в дверях і дійшла висновку, що відчинити їх одмичкою чи зламати неможливо. Вікна першого поверху були заґратовані, а на другому — ні. В сусідів, де мешкав Кварцер, позичили драбину, і, вийнявши шибу, один з міліціонерів проник досередини, а потім відімкнув двері підвалу. Так працівники слідчої групи зайшли до будинку.