Ежи Эдигей – Смерть за алфавітом (страница 23)
Вона лежала спокійно в архівах аж до того дня, коли із Забєгова приїхала лейтенант Барбара Слівінська і попросила її для ознайомлення.
Барбара мала при собі знімки папілярних ліній Владислава Червономєйського. Дактилоскопістові було досить одного погляду, аби підтвердити:
— Жодного сумніву в тому, що це — та сама рука, яка вбила стилетом Генрика Ротвальда і його дружину Емму. Немає навіть потреби проводити докладну експертизу. Таку «подвійну петлю» я бачив під час навчання, в криміналістичній лабораторії, а на практиці з подібними лініями не зустрічався ніколи. Це величезна рідкість. Але справа не в тому. Якщо нічого іншого йому не пришиєте, то він розсміється вам у вічі. Нічого ви вже йому не зробите. Ще 1966 року відповідальність за скоєний 1946 року злочин минула: строк давності. Можете його навіть і не шукати.
— Зараз розшукуємо не Тополевського, а його вбивцю.
— А-а! — здогадався фахівець з відбитків пальців, — «абетковий убивця»? Це справа його рук? Я й не подумав, що ви, пані лейтенант, із Забєгова.
— Маю до вас ще одне прохання.
— Для такої милої колеги...
— У тих справах є картки з відбитками пальців Ковалевського та Бунерла. Чи не могли б ви, пане капітан, дати ці відбитки нам? Можуть знадобитись. Але я не маю офіційного прохання про це від комендатури в Забєгові.
Вроцлавець махнув рукою:
— Зробимо. Навіщо формальності! Я добре розумію, що вам ці знімки потрібні не для розваги.
— Але я б хотіла отримати їх сьогодні. Мушу повернутися до Забєгова. І так змарнувала у Вроцлаві аж п’ять днів.
— У нас усе робиться швидко. За дві години знімки будуть готові.
14.
Двадцять три роки покути
Ніби всупереч побоюванням лейтенанта Барбари Слівінської, цього разу в Забєгові її зустріли дуже радо. Коли ввійшла до кабінету начальника, майор Станіслав Зайончковський вийшов з-за столу назустріч дівчині. Подав дівчині руку і на якусь хвильку затримав її долоню. Ніби ніяк не міг наважитись поцілувати... Зрештою, очевидно, вирішивши, що начальникові міліції не личить цього робити.
— Дуже радий, що ви повернулись.
— О-о-о? — Барбара про себе відзначила, що посмішка пасує йому набагато більше, ніж серйозний вираз.
— Мені страшенно цікаво, що ви там знайшли, — ніби виправдовуючись, мовив майор.
— Думала... — в голосі Барбари забриніла легка нотка розчарування, — думала, що за таке довге перебування Вроцлаві мене зустрінуть з наганом. Але я й справді щезла багато цікавого. Найліпше було б розповісти при всіх офіцерах, інакше довелося б повторюватися щонайменше чотири рази, а це гаяння часу.
— Зосю! — гукнув майор, як завше, в незачинені двері. — Полєщука, Стефанського й Жешотка — до мене! Негайно!
— А що чувати в Забєгові? — спитала Барбара.
— Жешотко шаліє. Допитав половину городян. Зробив дві нічні облави, перевірку ресторану та залізничного вокзалу. Крім того, пустив поголос, ніби ви взяли тиждень відпустки й поїхали в особистих справах.
Слівінська розсміялась.
— Відпустка — ідея непогана. В мене й справді лишилося ще два невикористаних дні, бо у Вроцлаві пробула всього п’ять.
— Зараз про це не може бути й мови. Місто гомонить. Городяни нарешті визнали, що міліція чогось варта. Дуже хвалять підпоручика Жешотка.
— А що дали облави?
— Багато затриманих. Найбільше пияків, які не могли втрапити додому. Було й трохи таких, що невідомо куди й звідки їдуть та за що живуть. Цих ми трохи потримали. Жешотко особисто прослідкував, аби якнайшвидше залишили наше місто. Затримали на гарячому ще й трьох молодиків, які розбили вікна кіоска на вулиці Гливіцькій. Ними вже зайнявся прокурор. Зізналися й про інші зломи.
Входячи до кабінету начальника, офіцери щиро вітали дівчину. Відчувалось, що всі вже визнають її за свою. Стефанський навіть розцілував Барбару в обидві щоки, що явно не сподобалось суворому начальникові, який не любив таких публічних виявів фамільярності.
Слівінська розповіла про вбивство Ротвальдів. Її вислухали з величезною увагою.
— Вітаю, Басю, — щиро мовив капітан Зигмунт Полєщук, — тепер і в мене немає жодних сумнівів, що твоя теорія вірна. «Алфавітному вбивці» головним було вбити Станіслава Тополевського, тобто Владислава Червономєйського. А інших він убив, аби спантеличити нас. І це йому вдалося б, якби не наш ченстоховський геній.
Усі розсміялись, а Барбара, втішена похвалою, зашарілася. Стефанський буркнув, що такий успіх не гріх було б і скропити, зрозуміло, за рахунок «генія». Якщо не зараз, то обов’язково ввечері.
— Панове! — Майор закликав присутніх до порядку. — Ми зібралися на нараду.
— Що ж тут радитися? Справа й так абсолютно ясна, — розсудив Стефанський. — «Абетковий убивця» — один з тих двох бандитів — Ковалевський або Бунерло. Треба їх знайти і арештувати.
— Обох? — іронічно запитав капітан.
— Вистачить одного — того, хто причетний до вбивства Червономєйського.
— То вже подробиці. Як ти думаєш це зробити?
— Один з них мусить бути мешканцем Забєгова.
— Не обов’язково. Може, наприклад, мешкати в Папоротні. Або аж у Катовіцях. Крім того, мешкання в Забєгові — це ще не доказ злочину. Потрібні конкретні факти.
— Бася ж привезла відбитки пальців тих людей!
— Але тих відбитків немає в матеріалах наших чотирьох убивств.
Суперечка починала загострюватись.
— Панове, заспокойтеся, — знову втрутивсь майор. — У тій справі ще багато білих плям. Передовсім потрібно з’ясувати, чи Станіслав Тополевський, тобто всіма нами шанований садівник Червономєйський, не мав на совісті інших злочинів. Особливо з часів війни. І ще: чи не було в нього спільників. Мене цікавить не той вроцлавський злочин, який за давністю відпадає, а пізніші, якщо були.
— От хитрун, — буркнув Стефанський, — спритненько позбувся спільників і сам заграбастав увесь скарб. Не передбачив одного: гадав, ті двоє будуть засуджені до розстрілу й він позбудеться останніх свідків. Якби знав про заміну вироку, до Польщі напевно не повернувся б. Та й чому він взагалі повернувся?
— Все зовсім просто, — пояснив Зигмунт Полєщук, який кілька років працював за кордоном. — У Франції він був нічим — звичайним собі хлопцем. Його гроші ні на кого не справляли враження, бо там, де він оселився, напевно, траплялися багатші. Крім того, був чужаком. Приблудою, що їв французький хліб. Не дивлячись на французьке громадянство, працьовитість і гроші, до кінця життя був би там чужим. Таким собі гастарбайтером[6], якого всі зневажали б. Праця, та й годі, ніяких людських стосунків, повна ізоляція... Це жахливо.
— А діти?
— Діти — то вже цілком інше. Вони народились у Франції, жили у великому місті, де суспільні взаємини набагато ліберальніші, ніж у консервативному селі. А народжених там дітей уже сприймають за своїх. І в цьому — велика різниця. З самого початку, відколи чудова «сімка» з’явилася на вулицях Забєгова, Червономєйського вважали тут особою солідною, гідною заздрості. Людям імпонувало його багатство, життя за кордоном. Та й, крім того, він був «земляком з-під Цешина». Досить було побачити, як Червономєйському вклонялись на вулиці, як до нього приходили за порадою. У Франції чи навіть і в рідному селі він такого довіку не діждався б.
— Так, — мовив майор, — Зигмунт має рацію. Крім того, не дивлячись на скоєний тут злочин, Червономєйський міг просто тужити за вітчим краєм.
— Може, саме задля цього і вбивав, щоб повернутися потім багатою людиною? — висловив припущення підпоручик Жешотко.
— Досить цих теорій. — Майор вважав, що нарада затяглася. — Потрібно з’ясувати, яке було справжнє прізвище садівника — Тополевський чи Червономєйський? Яким чином опинився після війни в Польщі? Чи не вчинив тут ще якихось злочинів? Чи жив у Франції лише під прізвищем Червономєйський? Можливо, він і там вів подвійне життя? Що робив у Радянському Союзі після звільнення з полону? Отож, як бачите, у нас ще дуже багато роботи.
— А ті двоє?
— Тепер відносно тих двох бандитів: треба перевірити, що з ними сталося далі. Можна припустити, що коли вижили, то мають бути на волі. Амністія замінила всі довічні ув’язнення 15-річними. Отже, не пізніше як 1961 року вони відбули строк. Чим займалися пізніше? Де живуть тепер?
— Так, роботи — море. Не заздрю я Басі, — мовив Стефанський.
— Занять для кожного вистачить, — заспокоїв лейтенанта майор. — І для вас — також. Коли все з’ясуємо, можна буде по-справжньому взятися до розслідування й визначити, хто вбив Червономєйського та інших трьох. Але потрібні беззаперечні докази. А зараз ми не маємо жодного.
Того самого дня до Варшави помандрував новий лист із проханням повідомити все про Ковалевського та Бунерла: в яких тюрмах відбували ув’язнення, як поводились, коли були звільнені, й де мешкають нині.
А через кілька днів надійшла інформація про рядового III полку танкової дивізії «Бреслау» Вальдемара Червономєйського, взятого в полон під Сталінградом. 1944 року полонений подав заяву про бажання вступити до лав Війська Польського. Заяву свою мотивував тим, що він — справжній поляк, народився в Польщі й до вермахту мобілізований силоміць, незаконно, всупереч міжнародному праву. Заява пройшла довгу дорогу: належало перевірити кожен згаданий у ній факт, а зробити це в умовах війни, яка все ще тривала, було не так просто. Нарешті в березні 1945 року прохання Червономєйського було задоволене й він, уже не Вальдемар, а Владислав, був звільнений із полону з правом виїзду до Польщі. На тому ниточка ввірвалась, бо Владислав Червономєйський у Польщі не з’явився.