Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 52)

Зейц із злістю подивився Піхту в очі:

— Я давно арештував би тебе…

— Тоді в першу чергу ти поставив би під удар себе. Ти знову натякаєш на Іспанію?

— Ні, на ті двісті п'ятдесят тисяч марок, що лежать у швейцарському банку.

Зейц смикнувся всім тілом, неначе його оперіщили батогом.

— Ти не можеш знати цього! — В нього пересохло в горлі, і сказав це він з натугою — хрипло й тихо.

— Я маю досить переконливі докази, Вальтере. Не вся ж іспанська валюта пішла в казну рейху, дещо прилипло й до твоїх рук. Але, повторюю, мені від тебе нічого не треба, і я не заподію тобі нічого лихого, поки ти не станеш на моєму шляху.

Зейц зробив рух До одягу, де лежав пістолет.

— Спокійно, Вальтере. — Піхт поклав свою руку на його руку. — Ти мене знаєш давно, я вмію жартувати, та коли кажу серйозно, то це серйозно.

— Т-ти… Март! — прошепотів, жахнувшися, Зейц.

— Думаю, ми спрацюємося з тобою, Вальтере, — не звертаючи уваги на слова Зейца, говорив Піхт далі, — і якщо тобі дороге життя, постарайся куди-небудь виїхати найближчими днями… Заради своєї ж безпеки.

Зейц уткнувся в пісок, його руки тремтіли. «Мабуть, я погарячкував, — подумав Піхт, — ну, та байдуже. Принаймні тепер я твердо впевнений, що Хопфіцу треба зникати негайно».

— Я хочу випити, — промимрив Зейц, устаючи.

— Краще ходімо в воду. Кажуть, погана прикмета — роздягтись і не викупатися.

Вода була по-весняному холодна, аж перехоплювала подих. Зейц поплив на середину озера. Піхт догнав його, мов ніде нічого, вигукнув весело:

— Ах, як гарно, Вальтере!

Зейц пішов у глибину й випірнув біля берега.

«Все-таки треба бути обережним, — подумав Піхт. — Мало що спаде на думку цьому йолопові».

… Зейц пив багато й не п'янів. Він хиляв чарку за чаркою і похмуро дивився на карафку. Лише надвечір його почало заносити. Горілка спочатку зігріла душу, зробилося легше. Щось він заварнякав про давню дружбу, згадав дні молодості в Швеції. Тоді плакав, тоді став кричати.

«Ех, яке ще буде похмілля…» — подумав Піхт, насилу втяг Зейца в «мерседес» і відвіз додому.

Цього ж вечора він зайшов до Хопфіца і розповів про все, що сталось у купальні.

— Я шукав тебе сьогодні, — сказав Хопфіц. — Приїхав Коссовські й про щось довго розмовляв з Вайдеманом.

Піхт стиснув кулаки:

— От кого, Семене, треба боятися найдужче… Сьогодні ж ти повинен зникнути. Ти свою справу закінчив.

— Навіть склав деякі начерки.

— Листа я передам тобі пізніше. Зараз негайно іди до дуба біля кафе «Добрий затишок». Адже ти там сховав речі?

Розлучившись з Хопфіцем, Піхт заїхав по Еріку. Він скерував машину в бік Аугсбурга.

— У мене таке відчуття, наче незабаром щось трапиться, — сказала дівчина, поклавши голову на плече Піхту.

— Чому?

— Я суджу по батькові. Він геть знервувався. Здається, він таємно переказує гроші в швейцарський банк.

— Ого, я був значно гіршої думки про твого батька.

— Ти не часто буваєш зі мною!

— Зараз багато клопоту.

— Паулю, — Еріка заглянула йому в обличчя, — скажи мені правду: ми переможемо?

— Дивлячись хто «ми»…

— В об'єднанні німецьких жінок усі готуються вступити в нацистську партію. Адже зараз Німеччина переживає тяжкі часи?

— Нинішня Німеччина — так.

— Мені здається, жінки повинні стати разом з чоловіками на захист батьківщини.

— Ні, ти не зв'язуйся з ними.

— Скажи, Паулю, коли-небудь закінчиться війна?

— Повинна.

— Тоді я тебе більше нікуди не відпущу!

Піхт сумно усміхнувся. Від гострого жалю до дівчини Піхт пригальмував і вільною рукою міцно обійняв її.

— Еріко, якщо коли-небудь мене не буде, ти постарайся жити по-іншому — краще, чесніше, чи що…

— Я й стараюся…

— Мабуть, ти переживеш цей диявольський клятий час, але завжди пам'ятай: інші люди так само страждають, кохають, мріють, радіють і так само жадають спокою, як ти і я.

Піхт говорив і говорив Еріці про якесь нове життя, що його треба побудувати, і головне, зуміти дожити до нього. Це життя уявлялося невиразно, без реальностей. Він не знав іще, яке воно буде, але Еріка розуміла, що Пауль, як ніколи, відкривав перед нею душу, і сльози кохання та вдячності текли по її обличчю.

Коссовські добре вивчив Вайдемана. Дружній тон він облишив відразу ж, тільки-но увійшов у гуртожиток. Вайдеман міг викручуватися, ухилятися від прямих відповідей, якби Коссовські знову почав розмову з давніх симпатій.

— Я до вас у важливій справі, майоре, — сказав він, козирнувши.

Вайдеман здивовано звів кошлаті брови й насупився.

— Якщо на «ви», то слухаю вас, пане Коссовські.

Коссовські сів навпроти, так, щоб світло від вікна падало на Вайдемана.

— Ви чудово уявляєте собі, що в наш суворий час, коли Німеччина, напружуючи всі зусилля, воює на кількох фронтах, особливо міцним повинен бути тил, — почав він.

— Ви читаєте мені азбуку, мов шмаркачеві з гітлерюгенду.

— І ви знаєте, що «Форшунгсамт», так само як і гестапо, давно шукає російського агента, — не звертаючи уваги на репліку Вайдемана, вів далі Коссовські.

— Я його не бачив і нічим не можу допомогти.

— Вайдеман, ми з вами не малі! Я багато думав, поєднував, здавалось би, неспівставні події… Я звів до системи вашу діяльність у Швеції, Голландії, Франції… так, у Франції, у тому шикарному шинку «Карусель», коли від дивного й неуважного гарсона почув слово «март». Пам'ятаєте, гарсон сказав: «Ми одержали в марті, а ви прийшли в травні…»?

— Чорти б його побрали! А я тут до чого?

— Не нервуйте, Вайдеман. Вислухайте спершу мене. Я розмовляв з багатьма людьми, які так чи інакше мали стосунки до люфтвафе, й особливо «Штурмфогеля». Картина діяльності цього агента прояснюється. Март зміцнює свої позиції в Швеції, Іспанії, Польщі, Франції… У «Каруселі» до нього йшов зв'язковий, він передав адресу іншої явки замість розгромленої… Завдяки своєму міцному становищу він чимало знає про люфтвафе й передає найцінніші таємні дані своїм хазяям… — Коссовські закурив сигарету й знову втупився поглядом у Вайдемана. — Ютта, радистка, зв'язана з комуністичним рухом, справно передає телеграми… Тут мені не зовсім ясна роль Еріха Хайдте. Мабуть, він був зв'язковим по лінії Перро — Март — Ютта. Окрім інформації, яку Март постійно поставляє своїм, він ще здійснює й диверсії.

Коссовські помітив, що голова Вайдемана раптом почала опускатися нижче й нижче:

— В Рехліні він закладає в «Штурмфогель» магнітну чи теплову міну. Сам — завважте — у випробуваннях участі не бере: гине інший пілот, Христіан Франке…

«В чомусь Вайдеман винний», — думає Коссовські, дивлячись на зніченого льотчика.

— Нарешті він якимсь чином робить так, що най-таємніший винищувач «фокке-вульф» потрапляє до росіян, а сам спокійно повертається в свою частину…

Вайдеман здригнувся, по обличчю пішли червоні плями.

— Певна річ, я навмисне опустив ще багато деталей, бо вважаю, що й цих доволі для того, щоб звинуватити…