Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 52)
Зейц із злістю подивився Піхту в очі:
— Я давно арештував би тебе…
— Тоді в першу чергу ти поставив би під удар себе. Ти знову натякаєш на Іспанію?
— Ні, на ті двісті п'ятдесят тисяч марок, що лежать у швейцарському банку.
Зейц смикнувся всім тілом, неначе його оперіщили батогом.
— Ти не можеш знати цього! — В нього пересохло в горлі, і сказав це він з натугою — хрипло й тихо.
— Я маю досить переконливі докази, Вальтере. Не вся ж іспанська валюта пішла в казну рейху, дещо прилипло й до твоїх рук. Але, повторюю, мені від тебе нічого не треба, і я не заподію тобі нічого лихого, поки ти не станеш на моєму шляху.
Зейц зробив рух До одягу, де лежав пістолет.
— Спокійно, Вальтере. — Піхт поклав свою руку на його руку. — Ти мене знаєш давно, я вмію жартувати, та коли кажу серйозно, то це серйозно.
— Т-ти… Март! — прошепотів, жахнувшися, Зейц.
— Думаю, ми спрацюємося з тобою, Вальтере, — не звертаючи уваги на слова Зейца, говорив Піхт далі, — і якщо тобі дороге життя, постарайся куди-небудь виїхати найближчими днями… Заради своєї ж безпеки.
Зейц уткнувся в пісок, його руки тремтіли. «Мабуть, я погарячкував, — подумав Піхт, — ну, та байдуже. Принаймні тепер я твердо впевнений, що Хопфіцу треба зникати негайно».
— Я хочу випити, — промимрив Зейц, устаючи.
— Краще ходімо в воду. Кажуть, погана прикмета — роздягтись і не викупатися.
Вода була по-весняному холодна, аж перехоплювала подих. Зейц поплив на середину озера. Піхт догнав його, мов ніде нічого, вигукнув весело:
— Ах, як гарно, Вальтере!
Зейц пішов у глибину й випірнув біля берега.
«Все-таки треба бути обережним, — подумав Піхт. — Мало що спаде на думку цьому йолопові».
… Зейц пив багато й не п'янів. Він хиляв чарку за чаркою і похмуро дивився на карафку. Лише надвечір його почало заносити. Горілка спочатку зігріла душу, зробилося легше. Щось він заварнякав про давню дружбу, згадав дні молодості в Швеції. Тоді плакав, тоді став кричати.
«Ех, яке ще буде похмілля…» — подумав Піхт, насилу втяг Зейца в «мерседес» і відвіз додому.
Цього ж вечора він зайшов до Хопфіца і розповів про все, що сталось у купальні.
— Я шукав тебе сьогодні, — сказав Хопфіц. — Приїхав Коссовські й про щось довго розмовляв з Вайдеманом.
Піхт стиснув кулаки:
— От кого, Семене, треба боятися найдужче… Сьогодні ж ти повинен зникнути. Ти свою справу закінчив.
— Навіть склав деякі начерки.
— Листа я передам тобі пізніше. Зараз негайно іди до дуба біля кафе «Добрий затишок». Адже ти там сховав речі?
Розлучившись з Хопфіцем, Піхт заїхав по Еріку. Він скерував машину в бік Аугсбурга.
— У мене таке відчуття, наче незабаром щось трапиться, — сказала дівчина, поклавши голову на плече Піхту.
— Чому?
— Я суджу по батькові. Він геть знервувався. Здається, він таємно переказує гроші в швейцарський банк.
— Ого, я був значно гіршої думки про твого батька.
— Ти не часто буваєш зі мною!
— Зараз багато клопоту.
— Паулю, — Еріка заглянула йому в обличчя, — скажи мені правду: ми переможемо?
— Дивлячись хто «ми»…
— В об'єднанні німецьких жінок усі готуються вступити в нацистську партію. Адже зараз Німеччина переживає тяжкі часи?
— Нинішня Німеччина — так.
— Мені здається, жінки повинні стати разом з чоловіками на захист батьківщини.
— Ні, ти не зв'язуйся з ними.
— Скажи, Паулю, коли-небудь закінчиться війна?
— Повинна.
— Тоді я тебе більше нікуди не відпущу!
Піхт сумно усміхнувся. Від гострого жалю до дівчини Піхт пригальмував і вільною рукою міцно обійняв її.
— Еріко, якщо коли-небудь мене не буде, ти постарайся жити по-іншому — краще, чесніше, чи що…
— Я й стараюся…
— Мабуть, ти переживеш цей диявольський клятий час, але завжди пам'ятай: інші люди так само страждають, кохають, мріють, радіють і так само жадають спокою, як ти і я.
Піхт говорив і говорив Еріці про якесь нове життя, що його треба побудувати, і головне, зуміти дожити до нього. Це життя уявлялося невиразно, без реальностей. Він не знав іще, яке воно буде, але Еріка розуміла, що Пауль, як ніколи, відкривав перед нею душу, і сльози кохання та вдячності текли по її обличчю.
Коссовські добре вивчив Вайдемана. Дружній тон він облишив відразу ж, тільки-но увійшов у гуртожиток. Вайдеман міг викручуватися, ухилятися від прямих відповідей, якби Коссовські знову почав розмову з давніх симпатій.
— Я до вас у важливій справі, майоре, — сказав він, козирнувши.
Вайдеман здивовано звів кошлаті брови й насупився.
— Якщо на «ви», то слухаю вас, пане Коссовські.
Коссовські сів навпроти, так, щоб світло від вікна падало на Вайдемана.
— Ви чудово уявляєте собі, що в наш суворий час, коли Німеччина, напружуючи всі зусилля, воює на кількох фронтах, особливо міцним повинен бути тил, — почав він.
— Ви читаєте мені азбуку, мов шмаркачеві з гітлерюгенду.
— І ви знаєте, що «Форшунгсамт», так само як і гестапо, давно шукає російського агента, — не звертаючи уваги на репліку Вайдемана, вів далі Коссовські.
— Я його не бачив і нічим не можу допомогти.
— Вайдеман, ми з вами не малі! Я багато думав, поєднував, здавалось би, неспівставні події… Я звів до системи вашу діяльність у Швеції, Голландії, Франції… так, у Франції, у тому шикарному шинку «Карусель», коли від дивного й неуважного гарсона почув слово «март». Пам'ятаєте, гарсон сказав: «Ми одержали в марті, а ви прийшли в травні…»?
— Чорти б його побрали! А я тут до чого?
— Не нервуйте, Вайдеман. Вислухайте спершу мене. Я розмовляв з багатьма людьми, які так чи інакше мали стосунки до люфтвафе, й особливо «Штурмфогеля». Картина діяльності цього агента прояснюється. Март зміцнює свої позиції в Швеції, Іспанії, Польщі, Франції… У «Каруселі» до нього йшов зв'язковий, він передав адресу іншої явки замість розгромленої… Завдяки своєму міцному становищу він чимало знає про люфтвафе й передає найцінніші таємні дані своїм хазяям… — Коссовські закурив сигарету й знову втупився поглядом у Вайдемана. — Ютта, радистка, зв'язана з комуністичним рухом, справно передає телеграми… Тут мені не зовсім ясна роль Еріха Хайдте. Мабуть, він був зв'язковим по лінії Перро — Март — Ютта. Окрім інформації, яку Март постійно поставляє своїм, він ще здійснює й диверсії.
Коссовські помітив, що голова Вайдемана раптом почала опускатися нижче й нижче:
— В Рехліні він закладає в «Штурмфогель» магнітну чи теплову міну. Сам — завважте — у випробуваннях участі не бере: гине інший пілот, Христіан Франке…
«В чомусь Вайдеман винний», — думає Коссовські, дивлячись на зніченого льотчика.
— Нарешті він якимсь чином робить так, що най-таємніший винищувач «фокке-вульф» потрапляє до росіян, а сам спокійно повертається в свою частину…
Вайдеман здригнувся, по обличчю пішли червоні плями.
— Певна річ, я навмисне опустив ще багато деталей, бо вважаю, що й цих доволі для того, щоб звинуватити…