Евгений Федоровский – «Штурмфогель» без свастики (страница 51)

Піхт розвернувся і спрямував машину назад у Лехфельд.

«Теж повертає», — посміхнувся він, кивнувши в бік «мерседеса».

… У Лехфельді «фольксваген» Піхта звернув за ріг і на якусь мить сховався від Зейца. Зейц, злякавшись, що Піхт утече від нього, на великій швидкості пірнув у провулок. «Ух», — полегшено зітхнув він, знову побачивши червоні вогники. «Фольксваген» знову вибіг на магістраль і помчав до Аугсбурга. «Схоже, що Піхт водить мене за носа», — подумав Зейц.

Через півгодини Піхт знову в'їхав у місто.

«Що за диявол?» — Зейц звернув до комендатури на магістралі і звелів черговому офіцерові затримати «фольксваген».

Коли машина загальмувала перед солдатами військової жандармерії, Зейц зайшов у тінь.

Черговий офіцер зажадав документи.

Піхт показав посвідчення.

Поруч з ним сиділа Еріка Зандлер.

«Тьху, йолоп! — вилаяв себе Зейц. — Скільки часу згаяв даремно!»

— Чому ви кружляєте тут? — запитав офіцер.

— А хіба це заборонено?

— Але трохи дивно — серед ночі, самі…

— Нам так подобається, — з викликом промовила Еріка.

— Вибачте, — козирнув офіцер. «Фольксваген» поїхав далі. Зейц рушив додому.

На випробний аеродром несподівано привезли реактивний пульсуючий двигун. Там, де їх робили, бракувало стендів, і Мессершмітт дозволив скористатися стендом у Лехфельді. Супроводжували двигун два насуплені молоді інженери із землистими обличчями і якимсь гарячковим, зляканим блиском в очах.

Піхт побачив їх, коли вони пили ранкову каву в офіцерській їдальні. Поруч було вільне місце.

— О, який чудовий у вас хрест! — промовив один із інженерів, показуючи ложечкою на Рицарський хрест Піхта.

— Я його заробив у Росії, — недбало відповів Піхт, — а цей, — він показав на Залізний, — в Іспанії.

— Ви ас?

Піхт кивнув. Інженери переглянулись, мовчки порадились один з одним.

— А вам подобається Лехфельд? — обережно почав старший.

— Служба скрізь служба. Тут ми робимо теж не дитячі хлопавки.

— Ха, ви славний хлопець. — Інженер нахилився до самого вуха Піхта. — А вас улаштовує платня?

— Мені здається, в наші часи вона нікого не влаштовує.

— Так, так, — квапливо погодився інженер, — але ми могли б запропонувати вам гарне дільце. Вас відкомандирують на місяць-другий до нас у Пеенемюнде.

— Що ж я там повинен робити?

— Доктор Браун, наш шеф і винахідник зброї відплати «Фау-1» і «Фау-2», просив підшукати одного або двох пілотів для випробовування цих керованих снарядів.

— Вони безпілотні, але попервах людина повинна проконтролювати роботу приладів, — пояснив другий інженер.

— Ні, я не згоден літати в ролі піддослідного кроля, спробуйте поговорити з майором Вайдеманом — він відчайдушний хлопець. — Піхт устав і попрощався.

— Певна річ, «тримай язик за зубами, інакше потрапиш у концтабір», — нагадав навздогін інженер.

— Заспокойтесь, панове, я військова людина, — напівобернувшися, промовив Піхт.

Коли кілька реактивних двигунів відправляли з Лехфельда, Піхт здогадався, що існує ще якийсь випробний центр. Потім німці обстріляли узбережжя Англії й гучно оголосили, що віднині острівне королівство вони стиратимуть з лиця землі літаками-снарядами «фау». Для цих ракет вони придумали навіть грізну назву — «зброя відплати». Тепер Піхт знав точну адресу, де ця зброя робилась.

«Значить, Пеенемюнде», — подумав він. Ідучи до льотної кімнати, він віч-на-віч зустрівся із Зейцем. Той неначе засвітився зсередини від радості:

— Паулю, я шукаю тебе по всьому аеродрому, мені треба поговорити з тобою.

— Це надовго? — запитав Піхт.

— На жаль, надовго. Але у Вайдемана я дізнався, що польотів не буде, і я сказав йому, аби він звільнив тебе на сьогодні.

Зейц підійшов до свого «мерседеса» й відчинив дверцята:

— Сідай. День має бути спекотливим. Чи не з'їздити нам викупатися?

— Я не проти.

Купальня примикала до замку Блоків. З одного боку вона впиралася в старий сад, що затулив по берегах воду кострубатими й чорними вербами, з другого була огороджена високими дерев'яними брусами, біля яких стояли під тентами смугасті брезентові розкладайки. Тут же був пляж — чистий, з ледь помітною жовтизною пісок, намитий з дна озера Фішерзеє. На чотирьох бетонних палях прямо над водою височіло кафе, де відвідувачам подавали каву, горілку, сосиски й пиво.

Піхт і Зейц узяли плавки й шапочки, вийшли до води. У цей час мало хто купався.

Зейц упав на пісок, розкинув руки.

— Коли б ти знав, Паулю, як важко мені! — промимрив він, заплющуючи очі.

— Не розумію тебе, Вальтере.

— Мені інколи просто нестерпно відчувати свою самотність, і так набридло порпатися в брудних душах людей…

— Мабуть, ти озлобився, Вальтере? Зейц швидко звівся на лікті:

— Так, я озлобився! Я відчуваю, що довкола багато ворогів.

— Високі слова, сказані високим стилем, — посміхнувся Піхт.

— Ти знаєш, що ось уже кілька років не дає мені спокою одна людина… Март!

— Не знаю і знати не хочу.

— Тож до нього прибув зв'язковий — Хопфіц!

Зейц сів і втупився в Піхта, який крізь темні окуляри, як завжди, байдуже дивився на далекі-хмари.

— Чого ж ти мовчиш?

— А що мені накажеш робити? Ловити шпигунів — це твій клопіт.

— Я хочу знати твою думку, Паулю, — прохально промовив Зейц.

«Ого, Зейц узнав чимало, — подумав Піхт, — треба діяти негайно».

— Хопфіц гарний фахівець, — сказав Піхт.

— А якщо він росіянин?

— Ти справді втомився, Вальтере. Візьми відпустку, відпочинь.

— Яка, до біса, відпустка! Мені здається, що готується якась жахлива диверсія.

Піхт устав і, знявши окуляри, з посмішкою подивився на Зейца:

— Вальтере, я прошу тебе про одне: не вплутуй мене в свої справи, я в цьому нічого не тямлю.

— Всі ви чистоплюї! Якщо хочеш знати, то оберштурмбанфюрер Вагнер у Берліні зараз гарячково розшукує кінці Хопфіца. Цілком може статись, що росіяни заслали його від імені Клейна й одночасно усунули штандартенфюрера. Його направлення я здав на експертизу. Завтра дадуть відповідь, чи справжнє воно.

— Ну що ж, — зачекавши, похмуро сказав Піхт, — сьогодні ти відвертий, як ніколи. І ти думаєш, я не знаю чому? Тому, що й ти, й Коссовські підозріваєте мене в зраді рейху. Так?