Эрнест Клайн – Першому гравцеві приготуватися (страница 74)

Мехаґодзілла перестав верещати. Він дивився вниз, де щойно стояв мій аватар. Тепер його голова повільно піднялася вгору, оцінюючи розміри нового супротивника, поки наші очі не зустрілися. Тепер я стояв з роботом Сорренто лицем до лиця, майже точно відповідаючи його висоті та розміру.

Робот Сорренто ступив кілька незграбних кроків назад. Його очі знову почали світитися.

Я пригнувся і прийняв наступальну позу, в кутку екрану з’явився таймер з відліком трьох хвилин.

2:59. 2:58. 2:57.

Нижче таймера було меню різних видів енергетичних атак Ультрамена японською мовою. Я швидко обрав «спесіумний промінь» і склав руки перед собою, одну горизонтально, а іншу вертикально, утворюючи хрест. З передпліч вистрілив пульсуючий промінь білої енергії, вдаривши Мехаґодзіллу в груди і відкинувши його назад. Втративши рівновагу, Сорренто не впорався з керуванням і заплутався у власних гігантських ногах. Його робот впав на землю, приземлившись на бік.

Радісні вигуки здійнялися від тисяч аватарів, що спостерігали з хаотичного поля бою навколо нас.

Я піднявся у повітря і злетів угору на півкілометра. Тоді почав падати ногами вперед, спрямовуючи підбори чобіт безпосередньо на вигнутий хребет Мехаґодзілли. Коли ноги вдарились об металевого звіра, у нього всередині щось зламалось під моєю нищівною вагою. З рота повалив дим, а синє світло в очах швидко згасло.

Я виконав сальто назад і приземлився за поваленим роботом. Його єдина робоча рука дико крутилась, а хвіст і ноги металися. Сорренто, здавалося, з усіх сил намагався поставити звіра на ноги.

Я вибрав з меню зброї «ятсуакі корін»: Ультра-нарізка. У правій руці з’явилася циркулярна пила з яскравої блакитної енергії. Я кинув її в Сорренто, наче фрісбі. Вона зі свистом розітнула повітря і вдарила Мехаґодзіллу в живіт. Енергетичне лезо розрізало металеву шкіру, як тофу, розділяючи робота на дві половини. Безпосередньо перед тим, як вся машина вибухнула, від шиї відокремилась голова. Соренто катапультувався. Але оскільки робот лежав, голова відлетіла паралельно землі. Сорренто швидко відрегулював ракети і почав підніматися в небо. Перш ніж він відірвався надто далеко, я знову схрестив руки і спесіумний промінь пронизав голову. Вона розлетілася з надзвичайно приємним вибухом.

Натовп божеволів.

Я перевірив Табло і переконався, що номер Сорренто зник. Його аватар був мертвим. Але я не дуже радів, бо знав, що він явно просто зараз виштовхував з гаптичного крісла когось зі своїх підопічних і забирав собі його аватара.

Коли я деактивував Бета-капсулу, на таймері залишалось ще п’ятнадцять секунд. Розмір та вигляд аватара миттєво повернулися до нормальних. Я розвернувся, активував реактивні чоботи і полетів у замок.

Я підійшов до протилежного кінця величезного фойє, Ейч і Арт3міда вже чекали мене біля Кришталевих воріт. На підлозі навколо них валялися більше десятка тіл недавно вбитих аватарів «шісток», повільно зникаючи в повітрі. Здається, я пропустив коротку і запеклу перестрілку.

— Не чесно, — сказав я, вирубивши реактивні чоботи і приземлившись біля Ейча. — Могли хоча б одного залишити мені.

Арт3міда не відповіла. Просто показала середній палець.

— Вітаю з убивством Сорренто, — сказав Ейч. — Це, звичайно, була епічна битва. Але ти все одно повний ідіот. Ти це знаєш, правда?

— Так, — я знизав плечима. — Знаю.

— Ти такий егоїстичний мудак! — закричала Арт3міда. — А якби тебе вбили?

— Не вбили ж? — сказав я, обходячи її, щоб дослідити Кришталеві ворота. — Тому заспокойтеся і відчинімо цю річ.

Я оглянув замкову щілину в центрі дверей, потім подивився на слова, надруковані прямо над ними.

Любов. Надія. Віра.

Я дістав копію Кришталевого ключа і підняв його вгору. Ейч і Арт3міда взяли з мене приклад і теж підняли свої ключі.

Нічого не сталося.

Ми всі обмінялися зацікавленими поглядами. Тоді мені в голову прийшла ідея і я прочистив горло.

— «Три — магічне число», — повторив я перші рядки з пісні «Шкільного року!».

Як тільки я промовив слова, Кришталеві ворота засвітилися, а тоді по обидва боки від першої замкової шпарини з’явилися дві.

— Вийшло! — прошепотів Ейч. — Очманіти. Не можу в це повірити. Ми справді тут. Перед Третіми воротами.

— Нарешті, — кивнула Арт3міда.

Я вставив свій ключ у замкову щілину по центру. Ейч — у щілину зліва, а Арт3міда — справа.

— За годинниковою стрілкою? — сказала Арт3міда. — На рахунок три?

Ми з Ейчем кивнули. Арт3міда дорахувала до трьох, і ми разом повернули ключі. Спалахнуло синє світло, наші ключі і самі кришталеві двері зникли. А тоді перед нами відчинилися Треті ворота, кришталеві двері, що вели прямо у вир зірок.

— Нічого собі, — почувся шепіт Арт3міди поруч зі мною. — Ось ми й тут.

Коли ми ступили вперед, готуючись зайти у ворота, я почув оглушливий вибух — наче сам всесвіт розколовся навпіл.

А тоді ми всі померли.

Коли аватара вбивають, екран не гасне одразу. Натомість, ви автоматично переходите у споглядання від третьої особи, спостерігаючи останні миті життя аватара.

За долю секунди після громового пострілу перспектива змінилася, і я вже дивився на трьох наших аватарів, заціпенілих перед відчиненими воротами. Тоді все заповнив спалах білого світла під супровід оглушливої звукової хвилі. Так я завжди уявляв собі смерть від ядерного вибуху.

Я побачив скелети наших аватарів усередині прозорих обрисів нерухомих тіл. Тоді показник здоров’я аватара впав до нуля.

Вибухова хвиля прибула пізніше, знищуючи все на своєму шляху — наших аватарів, підлогу, стіни, сам замок, і тисячі аватарів навколо. Все перетворилося у розпорошений пил, який повис у повітрі на секунду, перш ніж повільно осісти на землю.

Усю поверхню планети було стерто. Територія навколо Замку Анорака, яку до того заповнювали тисячі аватарів, тепер була безплідною пусткою. Знищило всіх і все. Залишилися тільки Треті ворота — кришталеві двері, що висіли у повітрі над кратером, де хвилиною раніше стояв замок.

Мій початковий шок швидко перетворився у жах, коли я зрозумів, що тільки що відбулося.

«Шістки» підірвали Катакліст.

Це було єдиним поясненням. Тільки такий неймовірно потужний артефакт міг це зробити. Він не тільки повбивав усіх аватарів у секторі, але і знищив Замок Анорака, фортецю, яка досі була непорушною.

Я дивився на відчинені двері, що висіли у повітрі, і чекав неминучого останнього повідомлення, яке мало з’явитися в центрі екрана. Слова, які зараз повинен бачити кожен аватар у секторі: «Кінець гри».

Але коли на екрані нарешті з’явилися слова, там було зовсім інше повідомлення: «Вітаємо! У вас є додаткове життя!».

Я здивовано дивився, як мій аватар знову матеріалізувався в тому ж місці, де помер кілька секунд тому. Я знову стояв перед відчиненими воротами. Але вони тепер висіли на висоті кількох десятків метрів над поверхнею планети, над кратером, що утворився на місці замку. Коли аватар нарешті матеріалізувався, я помітив, що підлоги, на якій я стояв раніше, тепер не було. Як і моїх реактивних черевиків, і всього іншого, що я мав.

Я на мить завис у повітрі, як Вайл І. Койот у старих мультфільмах про дорожнього бігуна. А тоді почав падати. Я відчайдушно спробував схопитися за відчинені ворота, але до них було не дотягнутися.

Я вдарився об землю і втратив од удару третину здоров’я. Тоді повільно підвівся та озирнувся. Я стояв у величезному кубовидному кратері — просторі, де стояли фундамент і нижні рівні Замку Анорака. Він був абсолютно пустим і страхітливо тихим. Не було ні уламків од зруйнованого замку, ні уламків кораблів і літаків, які заповнювали небо. Взагалі не було жодних ознак грандіозного бою. Катакліст знищив усе.

Я подивився на аватара і побачив, що тепер одягнений у чорну футболку і сині джинси — одяг за замовчуванням для кожного новоствореного аватара. Тоді відкрив статистику та інвертар. Рівень і характеристики аватара не змінилися, але інвентар був абсолютно порожнім, за винятком однієї речі — четвертака, отриманого після ідеальної гри у «Pac-Man» на Архаїді. Тоді я додав його в інвентар і вже не міг забрати. Тому не міг накласти закляття чи визначити, що це за предмет. Я не мав можливості дізнатись справжнє призначення або сили четвертака. А під час бурхливих подій останніх кількох місяців я взагалі про нього забув.

Але тепер я знав, що це таке — одноразовий артефакт, який давав аватарові додаткове життя. До цього моменту я навіть не знав, що таке можливо. В історії ОАЗи не було жодного запису про те, як аватар здобуває додаткове життя.

Я вибрав четвертак з інвентарю і спробував знову видалити його. На цей раз я зміг взяти його в руку. Тепер, коли єдину силу артефакта використали, він вже не володів магічними властивостями. Тепер це був звичайний четвертак.

Я дивився прямо на кришталеві ворота за двадцять метрів од мене. Вони все ще були там, відчинені навстіж. Але я поняття не мав, як до них добратись. У мене не було ні реактивних чобіт, ні корабля, ні магічних предметів чи завчених заклинань. Нічого такого, що дозволило б мені літати. І я не бачив драбини поблизу.

Ось він я, стою біля Третіх воріт, але не можу до них дістатися.

— Ей, Зі? — почув я голос. — Ти мене чуєш?

Голос Ейча вже не був чоловічим. Я чув його, ніби він розмовляв зі мною по комлінку. Але це не мало сенсу, тому що мій аватар більше не мав комлінку. А аватар Ейча був мертвим.